Дюна Герберт Френк
– Ви хочете, аби я пішов із ними, сір?
– Я хочу, аби ти сам ухвалив рішення щодо цього, – сказав Лето, але не зміг приховати напруженість у голосі.
Айдаго ретельно придивився до фримена.
– Чи приймеш ти мене на таких умовах, Стілґаре? Може настати час, коли мені треба буде повернутися на службу до свого Герцога.
– Ти добре б’єшся і зробив усе, що міг, для нашого друга, – сказав Стілґар і поглянув на Лето: – Нехай буде так: чоловік на ім’я Айдаго лишить собі крис-ніж як знак своєї вірності нам. Звісно, він має бути очищеним і пройти весь ритуал, але таке можливо. Він буде й фрименом, і солдатом Атрідів. І потім є прецедент: Лієт служить двом володарям.
– Дункане? – запитав Лето.
– Я розумію, сір, – відказав Айдаго.
– Отже, вирішено, – погодився Лето.
– Твоя вода – тепер наша вода, Дункане Айдаго, – сказав Стілґар. – Тіло нашого друга лишиться з твоїм Герцогом. Його вода – це вода Атрідів. Тепер між нами є зв’язок.
Лето зітхнув і глянув на Хавата, перехопивши його погляд. Старий ментат задоволено кивнув.
– Я зачекаю внизу, – сказав Стілґар, – доки Айдаго попрощається з друзями. Нашого мертвого друга звали Туро`к. Згадайте про це, коли настане час відпустити його дух. Ви – друзі Туро`ка.
Стілґар намірився йти.
– Ви не затримаєтеся на довше? – запитав Лето.
Фримен знову повернувся до нього, звичним жестом повертаючи каптур на місце й поправляючи щось під ним. Пол помітив, що ця річ скидалася на трубку, перш ніж фримен не сховав її під каптуром.
– А є причина затриматися? – запитав фримен.
– Це було б для нас честю, – сказав Герцог.
– Честь вимагає, аби я скоро опинився в іншому місці, – відказав фримен. Він кинув іще один погляд на Айдаго, розвернувся і вийшов повз охоронців.
– Якщо інші фримени схожі на нього, ми станемо одне одному в пригоді, – сказав Лето.
Айдаго сухо відповів:
– Він чудовий приклад, сір.
– Ти розумієш, що маєш зробити, Дункане?
– Я ваш посол до фрименів, сір.
– Багато що залежить від тебе, Айдаго. Нам потрібно принаймні п’ять батальйонів цих людей, перш ніж до нас прилетять сардаукари.
– Це потребуватиме зусиль, сір. Фримени – доволі незалежні люди. – Айдаго завагався, а тоді додав: – І є ще дещо, сір. Один із найманців, яких ми розбили, намагався забрати цього ножа в нашого мертвого друга. Найманець сказав, що Харконнени дають мільйон соляріїв будь-кому, хто принесе хоч один крис-ніж.
Лето підняв голову в щирому здивуванні:
– Чому вони так сильно хочуть отримати такий ніж?
– Цей ніж зроблено із зуба піщаного хробака: це знак фрименів, сір. З ним синьоокий чоловік може потрапити на будь-яку січ на планеті. Вони б допитували мене, якби не знали особисто. Я не схожий на фримена, але…
– Пітер де Вріс, – промовив Герцог.
– Людина диявольських хитрощів, мілорде, – зауважив Хават.
Айдаго сховав крис-ніж під мундир.
– Оберігай цього ножа, – сказав Герцог.
– Я розумію, мілорде, – він поплескав передавач на поясі. – Зв’яжуся з вами якомога швидше. Зуфір має код мого виклику. Використовуйте бойову мову. – Він відсалютував, розвернувся й поквапився за фрименом.
Вони почули в коридорі віддалені кроки.
Розуміння промайнуло між Лето й Хаватом. Вони всміхнулися.
– У нас багато роботи, сір, – сказав Галлек.
– То я відволікаю тебе від роботи? – запитав Лето.
– Я підготував звіт про передові бази, – повідомив Хават. – Зачитати його іншого разу, сір?
– Це потребує багато часу?
– Я коротко перекажу основне. Серед фрименів ширяться чутки, що в часи існування Пустельної ботанічної випробувальної cтанції було побудовано близько двох сотень таких передових баз. Вочевидь, усі вони закинуті, але є свідчення, що, перш ніж залишити, їх запечатали.
– Чи є там обладнання? – запитав Герцог.
– Так, згідно зі звітами від Дункана.
– Де вони розташовані? – запитав Галлек.
– Відповідь на це питання, – сказав Хават, – незмінна: «Лієт знає».
– Бог знає, – пробурмотів Лето.
– Можливо, і ні, сір, – сказав Хават. – Ти ж чув, як Стілґар ужив його ім’я. Може, він казав про реальну особу?
– Служить двом володарям, – повторив Галлек. – Звучить, як релігійна цитата.
– Ти мав би знати напевно, – відказав Герцог.
Галлек усміхнувся.
– Цей Суддя Зміни, – сказав Лето, – імперський еколог – Кайнс… Чи не міг би він знати, де розташовані ці бази?
– Сір, – попередив Хават, – цей Кайнс – слуга Імператора.
– Але ж він далеко від Імператора, – сказав Лето. – Мені потрібні ці бази. Вони наповнені матеріалами, які ми могли б витягнути й використати для ремонту нашого робочого обладнання.
– Сір! – гукнув Хават. – Ці бази досі формально належать Його Величності.
– Погода тут достатньо погана, аби знищити будь-що, – відказав Герцог. – Завжди можна звинуватити в усьому погоду. Знайдіть цього Кайнса і з’ясуйте, чи ці бази хоча б існують.
– Ой, як небезпечно забирати їх собі, – сказав Хават. – Дунканові ось що було зрозуміло: ці бази або уявлення про них мають глибинне значення для фрименів. Якщо ми захопимо ці бази, то можемо віддалитися від фрименів.
Пол глянув на обличчя людей навколо них, побачив напругу, з якою вони ловили кожне слово. Здавалося, їх дуже схвилювало батькове ставлення.
– Прислухайся до нього, батьку, – тихо мовив Пол. – Він каже правду.
– Сір, – вів далі Хават, – на цих базах можуть бути матеріали, завдяки яким можна полагодити кожну деталь нашого обладнання – і все ж таки вони можуть бути поза зоною нашої досяжності зі стратегічних міркувань. Було б нерозумно робити такий хід, не дізнавшись більше. Цей Кайнс має суддівську владу, надану Імперією. Не варто забувати про це. Фримени також прислухаються до нього.
– Тоді зроби це делікатно, – сказав Герцог. – Я тільки хочу дізнатися, чи ці бази взагалі існують.
– Як забажаєте, сір, – Хават сів, опустивши очі.
– Гаразд, – сказав Герцог. – Ми всі знаємо, що на нас чекає попереду – робота. Ми до цього готувалися і маємо певний досвід. Знаємо, яка нагорода на нас чекає, і чудово розуміємо, що буде в разі поразки. Ви всі отримали завдання, – він глянув на Галлека. – Ґурні, для початку подбай про контрабандистів.
– «Маю я піти до відступників, що мешкають у спаленій сонцем землі!»[32] – виголосив Галлек.
– Одного дня я підловлю цього типа на відсутності цитати – і тоді він матиме абсолютно голий вигляд, – зауважив Герцог.
Гигикання луною прокотилося над столом, але Пол у ньому відчув напругу.
Герцог повернувся до Хавата.
– Установи ще один командний пост розвідки та зв’язку на цьому поверсі, Зуфіре. Коли підготуєш його, я хочу тебе бачити.
Хават підвівся й роззирнувся кімнатою, неначе шукав підтримки. Він розвернувся й вивів процесію з кімнати. Частина присутніх рухалася квапливо, шкрябаючи стільцями об підлогу, і, збентежена, збивалася в маленькі групки.
«Усе закінчилося збентеженням», – подумав Пол, дивлячись, як ідуть геть останні офіцери. Раніше нарада завжди завершувалася на іронічній ноті. А ці збори, здавалося, просто витікали, розчавлені власною неузгодженістю, та ще й завершилися суперечкою.
Уперше Пол подумав про справжню ймовірність поразки – подумав про неї не від страху чи у зв’язку з попередженнями старої Превелебної Матері, а через власну оцінку ситуації, що склалася.
«Мій батько у відчаї, – подумав він. – Наші справи йдуть зовсім кепсько».
Іще й Хават – Пол пригадав поведінку Хавата під час зборів – легке вагання, ознаки неспокою.
Щось глибоко схвилювало Хавата.
– Краще тобі лишитися на решту ночі тут, сину, – сказав Герцог. – У будь-якому разі скоро світанок. Я попереджу твою матір. – Він повільно звівся на закляклі ноги. – Чому б тобі не поставити кілька стільців разом і не лягти на них відпочити?
– Я не дуже стомився, сер.
– Як хочеш.
Герцог склав руки за спиною й заходився сновигати вздовж столу.
«Неначе загнана в клітку тварина», – подумав Пол.
– Ти плануєш обговорити з Хаватом гіпотетичного зрадника? – запитав Пол.
Герцог спинився навпроти сина й заговорив до чорних вікон.
– Ми вже багато разів обговорювали таку можливість.
– Стара видавалася переконаною у своїх словах, – зауважив Пол. – І повідомлення, яке матір…
– Заходів було вжито, – сказав Герцог. Він роззирнувся кімнатою, і Пол помітив відчай шаленства в батькових очах. – Лишайся тут. Я хочу обговорити з Хаватом дещо про командні пункти.
Він розвернувся й вийшов із кімнати, коротко кивнувши охоронцям біля дверей.
Пол дивився туди, де щойно стояв батько. Простір спорожнів іще до того, як Герцог вийшов із кімнати. І йому пригадалося попередження старої: «…батька ніяк не порятуєш».
13
Першого дня, коли Муад’Діб їхав із родиною вулицями Арракіна, люди вздовж дороги, пригадавши легенди й пророцтва, наважилися закричати: «Магді![33]». Та цей крик був радше питанням, аніж твердженням, бо тоді вони лишень могли сподіватися, що він і є провіщений Лісан аль-Гайб[34], Голос із Зовнішнього Світу. Їхню увагу також привернула його матір, бо вони чули, що жінка – з Бене Ґессерит, і для них було очевидно, що вона – іще один Лісан аль-Гайб.
Принцеса Ірулан. Оповідь про Муад’Діба
Герцог знайшов самотнього Зуфіра Хавата в кутовій кімнаті, як йому й казали охоронці. Із сусідньої зали долинав шум – там установлювали переговорне обладнання, – але в цій кімнаті було доволі тихо. Герцог роззирнувся, коли Хават підвівся з-за столу, заваленого паперами. Маленька комірчина із зеленими стінами містила, крім столу, три завислі в повітрі стільці на силових підвісках. Зі спинок поквапцем прибрали харконненівське «Х» – лишилися тільки нерівні кольорові смуги.
– Стільці конфісковано в попередників, але вони цілком безпечні, – мовив Хават. – Де Пол, сір?
– Я лишив його в нарадчій залі. Сподіваюся, він зможе трішки відпочити й розслабитися без мене.
Хават кивнув, підійшов до дверей у сусідню кімнату й зачинив їх, заглушивши галас статичних й електричних розрядів.
– Зуфіре, – сказав Лето, – мою увагу привернули імператорські та харконненівські склади прянощів.
– Мілорде?
Герцог стиснув губи.
– Склади можна знищити. – Він підняв руку, щойно Хават спробував заговорити. – Забудьте про Імператорові запаси. Насправді він лише таємно порадіє неприємностям Харконненів. Та й чи має право Барон оскаржувати знищення того, що він не може відкрито назвати своїм?
Хават похитав головою.
– У нас мало вільних людей, сір.
– Візьми когось із людей Айдаго. І, можливо, хтось із фрименів потішиться мандрівкою за межі планети. Щодо рейду на Ґ’єді Прайм, то ця диверсія має тактичні переваги, Зуфіре.
– Як скажете, мілорде, – Хават відвернувся, і Герцог побачив знервованість у поведінці старого, а тоді подумав: «Певно, він підозрює, що я не довіряю йому. Він має знати, що в мене є особисті повідомлення щодо зрадників. Найкраще – негайно погамувати його страхи».
– Зуфіре, – сказав він, – оскільки ти – один із небагатьох, кому я можу повністю довіряти, є ще одне питання, яке варто обговорити. Ми обидва знаємо, наскільки ретельно маємо стежити, щоб зрадники не просочилися в наші ряди… але в мене є два нових звіти.
Хават повернувся й уважно подивився на Герцога.
І Лето переказав почуте від Пола.
Замість того щоб викликати інтенсивну зосередженість ментата, ці новини тільки посилили знервованість Хавата.
Лето уважно поглянув на старого, а тоді мовив:
– Ти щось приховуєш, давній друже. Я мав запідозрити це, ще коли ти був таким знервованим на нараді. Які ж пекучі новини відомі тобі, що ти їх не міг сказати при всіх?
Укриті плямами від сафо губи Хавата стиснулися в сувору пряму лінію, навколо якої розходилися дрібні зморшки. Складки шкіри старого зовсім не ворухнулися, коли він промовив:
– Мілорде, я не дуже добре знаю, як до цього підступитися.
– Кожен із нас неодноразово закривав собою іншого, Зуфіре, – відказав Герцог. – Ти знаєш, що можеш розмовляти зі мною про будь-що.
Хават і далі дивився на нього, міркуючи: «Ось таким він подобається мені найбільше. Людина честі, яка заслуговує на мою вірність і службу до останнього подиху. Чому ж маю завдавати йому болю?»
– Отже? – наполягав Лето.
Хават стенув плечима.
– Це уривок запису. Ми забрали його в кур’єра Харконненів. Запис мав отримати агент на ім’я Парді. Ми маємо всі підстави вважати, що Парді стояв на чолі харконненівського підпілля. Цей запис може призвести до важких наслідків, а може закінчитися нічим. Його можна інтерпретувати по-різному.
– Що за делікатний зміст мало повідомлення?
– Уривок повідомлення, мілорде. Незавершений. Мінімічний фільм зі стандартною капсулою самознищення. Ми зупинили дію кислоти незадовго до повного видалення, тому лишився тільки цей фрагмент, який, однак, наштовхує на роздуми.
– І?
Хават потер губи:
– Там сказано: «…ето ніколи нічого не запідозрить, і, коли удару Герцогові завдасть люба рука, цього буде достатньо, щоб знищити його». Повідомлення скріплювала особиста печатка Барона. Я перевірив – вона справжня.
– Твоя підозра очевидна, – сказав Герцог ураз схололим голосом.
– Я б радше відрізав власні руки, ніж завдав вам болю, – сказав Хават. – Мілорде, що як…
– Леді Джессіка, – сказав Лето, і відчув, як злість поглинає його. – А ти не міг витягнути з цього Парді більше фактів?
– На жаль, коли ми перехопили кур’єра, Парді вже не було серед живих. А кур’єр, я певен, не знав, що везе.
– Розумію.
Лето похитав головою, міркуючи: «Яка бридка справа. У цьому не може бути ні крихти правди. Я знаю мою жінку».
– Мілорде, якщо…
– Ні! – гарикнув Герцог. – Тут помилка…
– Ми не можемо ігнорувати це, мілорде.
– Вона зі мною шістнадцять років! Було безліч нагод для… Ти ж сам вивчав і школу, й жінку!
Хават із гіркотою відповів:
– Часом факти вислизали від мене.
– Це неможливо, кажу тобі! Харконнени хочуть знищити рід Атрідів – і Пола також. Вони вже раз спробували зробити це. Чи ж може жінка замислити щось проти власного сина?
– Може, вона й не замислила нічого проти сина. А вчорашній замах міг бути лише розумною вигадкою.
– Це не могла бути вигадка.
– Сір, вона не повинна знати про своє походження, але що, як воно їй відоме? Що, як вона була сиротою, родину якої, скажімо, знищили Атріди?
– Тоді вона мала зробити це набагато раніше. Отрута в моєму келисі… стилет уночі. Хто мав кращу нагоду?
– Харконнени прагнуть знищити вас, мілорде. Вони не мають наміру просто вбити. Канлі має цілу градацію відмінностей. Це могла бути шедевральна помста.
Плечі Герцога згорбилися. Він заплющив очі й здався враз дуже втомленим і старим. «Це неможливо, – подумав він. – Ця жінка відкрила мені своє серце».
– Хіба є кращий спосіб знищити мене, ніж змусити засумніватися в жінці, яку я кохаю? – запитав він.
– Я обдумав таку інтерпретацію, – відповів Хават. – І все ж…
Герцог розплющив очі й глянув на Хавата, міркуючи: «Нехай підозрює. Підозри – його сфера, не моя. Може, якщо здаватиметься, ніби я повірив, це змусить ворога втратити пильність».
– Що ти пропонуєш? – прошепотів Герцог.
– Зараз постійне стеження, мілорде. За нею мають спостерігати весь час. Я проконтролюю, щоб це робилося ненав’язливо. Айдаго – найкращий кандидат для такої роботи. Можливо, за тиждень ми зможемо покликати його назад. У загоні Айдаго тренувався юнак – ідеальна заміна для фрименів. Він має хист до дипломатії.
– Але це не має зашкодити нашим стосункам із фрименами.
– Звісно ні, сір.
– А як щодо Пола?
– Можливо, ми могли б попередити лікаря Юе.
Лето повернувся до Хавата спиною.
– Лишаю на твій розсуд.
– Я буду обережним, мілорде.
«Принаймні я розраховую на це», – подумав Лето, а тоді мовив:
– Я піду на прогулянку. Якщо буду тобі потрібен, знайдеш мене десь неподалік. Охоронець може…
– Мілорде, перш ніж підете, вам варто ознайомитися з одним фільмокліпом. Це аналіз релігії фрименів зблизька. Пам’ятаєте, ви просили мене підготувати його.
Герцог спинився і сказав, не повертаючись:
– Це не може зачекати?
– Звісно, мілорде. Ви запитували, що вони тоді кричали. «Магді!» Так вони зверталися до юного пана. Коли вони…
– До Пола?
– Так, мілорде. У них тут є легенда, пророцтво, ніби до них прийде очільник, дитя Бене Ґессерит, що поведе їх до справжньої свободи. Це відповідає звичній месіанській моделі.
– Вони гадають, що Пол – цей… цей…
– Вони лише сподіваються на це, мілорде.
Хават простягнув капсулу з фільмокліпом.
Герцог узяв її і поклав у кишеню.
– Перегляну пізніше.
– Звісно, мілорде.
– А зараз мені потрібен час… подумати.
– Так, мілорде.
Герцог глибоко вдихнув і вийшов за двері. Він повернув праворуч і пішов, склавши руки за спиною. Чоловік майже не зважав на те, де перебуває. Проминав коридори, сходи, балкони, зали… людей, що віталися з ним і відступали вбік.
Коли він повернувся до темної нарадчої зали, то побачив, що Пол заснув на столі, вкрившись плащем охоронця й підклавши рюкзак замість подушки. Герцог тихо пройшов кімнатою на балкон і дивився на летовище. Охоронець у кутку балкона, розпізнавши Герцога в тьмяних відблисках спалахів із поля, виструнчився.
– Вільно, – пробурмотів Герцог, обіпершись на холодний метал балконної огорожі.
Передсвітанкова тиша огорнула пустелю. Лето підвів погляд. Угорі зірки виблискували мерехтливою шаллю на синьо-чорному тлі. Низько над південним небокраєм крізь тонкий пиловий серпанок визирав другий місяць, кидаючи на Герцога недовірливі, цинічні погляди.
Герцог дивився, як місяць спускався за скелі Оборонної Стіни, вкриваючи їх інеєм, а тоді, у раптово згуслій тиші, чоловіка пройняв холод. Він затремтів.
Гнів пройшов крізь нього.
«Це востаннє Харконнени цькують і вистежують мене, полюють за мною, – подумав він. – Вони – купи гною з мізками сільських тюремників! Але я звідси не піду! – а тоді його пройняв легкий сум: – Я маю правити, використовуючи очі та кігті, наче яструб поміж меншими птахами». Його рука несвідомо торкнулася емблеми на мундирі.
На сході ніч спалахнула осяйною сірістю, а тоді зірки потьмяніли в перламутрово-молочних переливах. Довгими дзвінкими рухами загорівся світанок, випалюючи розтрощений горизонт.
Краєвид був настільки прекрасним, що він повністю заволодів увагою Герцога.
«Окремі речі просто змушують полюбити їх», – подумав він.
Лето й уявити не міг, що тут може бути щось настільки ж прекрасне, як цей червоний розбитий небокрай і пурпурово-охрові скелі. Поза межами летовища, де тендітна нічна роса торкнулася життя у квапливих засівках Арракіса, він побачив озерця червоного квіту і фіолетовий ланцюжок між ними… неначе сліди велета.
– Це неймовірний світанок, сір, – мовив охоронець.
– Так і є.
Герцог кивнув, міркуючи: «Можливо, ця планета здатна бути привабливою. Може, вона стане хорошим домом для мого сина».
А тоді він побачив людські постаті, що рухалися поміж полями квітів, обмітаючи їх дивними серпоподібними пристроями – збирачами роси. Вода настільки цінна, що навіть росу потрібно зібрати.
«А ще це місце може бути жахливим», – подумав Герцог.
14
Немає, певно, жахнішого одкровення, ніж мить, коли ти дізнаєшся, що твій батько – жива людина зі звичайної плоті та крові.
Принцеса Ірулан. Збірка речнь Муад’Діба
Герцог сказав:
– Поле, я зроблю дещо ненависне мені, однак у мене немає вибору.
Він стояв біля портативного вловлювача отрути, який принесли до нарадчої зали на час сніданку. Сенсорні лапи приладу шкутильгали столом, нагадуючи Полові якусь дивну, щойно померлу комаху.
Увагу Герцога прикував краєвид за вікном: летовище й пилюка, що клубочилася в ранковому небі.
Перед Полом стояв проектор із коротким фільмокліпом про фрименські релігійні практики. Кліп скомпонував один із експертів Хавата, і Пола бентежили посилання на себе.
«Магді!»
«Лісан аль-Гайб!»
Він міг заплющити очі й знову пригадати крики юрми. «То ось на що вони сподівалися», – подумав Пол. Іще він згадав, як Превелебна Матір сказала: «Квізац Хадерах». Спомини пробудили в ньому усвідомлення жахливого призначення, затьмарюючи цей дивний світ відчуттям знайомості, яку юнак не міг збагнути.
– Ненависне мені, – повторив Герцог.
– Що ви маєте на увазі, сер?
Лето обернувся й поглянув на сина:
– Харконнени вирішили впіймати мене, змусивши не довіряти твоїй матері. Вони не знають, що я радше перестану довіряти самому собі.
– Я не розумію, сер.
Лето знову визирнув у вікно. Біле сонце легко здійнялося у свій ранковий квадрант. Молочне світло пронизувало нуртування пилових хмар, що розлилися сліпими каньйонами між зубцями Оборонної Стіни.
Повільно стишивши голос, аби здолати гнів, Герцог розказав Полові про таємничу записку.
– Ти так само міг запідозрити й мене, – сказав Пол.
– Вони мають думати, що досягнули успіху, – сказав Герцог. – Вони повинні вважати, що я такий бовдур. Усе має виглядати по-справжньому. Навіть твоя мати не повинна знати, що це все облуда.
– Але, сер! Чому?
– Реакція твоєї матері не повинна бути награною. О, вона має хист до неймовірного лицедійства… але надто багато стоїть на кону. Я сподіваюся, мені вдасться вивести зрадника на чисту воду. Має здаватися, що мене повністю надурили. Доведеться завдати їй болю, аби вона не зазнала ще більших страждань.
– Навіщо ви все це розповідаєте мені, батьку? Що, як я прохоплюся?
Читать бесплатно другие книги:
