Дюна Герберт Френк

– Уся теорія військової справи – це зважений ризик, – сказав Герцог, – але, коли доводиться ризикувати власною родиною, розрахунки тонуть… в інших речах.

Він знав, що не стримує свій гнів так, як мав би, тому повернувся. Рушив уздовж столу й назад.

У нарадчій залі на летовищі лишалися Герцог і Пол. Порожнеча повнилася луною в кімнаті, де були тільки довгий стіл, старомодні стільці на трьох ніжках навколо нього, карта-планшет і проектор з іншого боку. Пол сидів за столом біля карти-планшета. Він переповів батькові пригоду з мисливцем-шукачем і засвідчив, що зрадник загрожував йому.

Герцог спинився навпроти Пола й ударив кулаками об стіл:

– Хават же сказав, що будинок безпечний!

Завагавшись, Пол мовив:

– Я також розгнівався – спершу. І звинувачував Хавата. Але ж загроза прийшла ззовні. Просто, розумно й цілеспрямовано. І замах би виявився вдалим, якби не вміння, яким навчив мене ти та багато інших – включно з Хаватом.

– Ти захищаєш його? – запитав Герцог.

– Так.

– Він старіє. У цьому й справа. Певно…

– Він мудрий і дуже досвідчений, – відказав Пол. – Чи ж багато Хаватових помилок можеш ти пригадати?

– Це я мав би захищати його, – зауважив Герцог. – Не ти.

Пол усміхнувся.

Лето сів на чільному місці за столом і поклав руку на синову долоню.

– Ти… подорослішав за останній час, синку. – Він підняв руку. – І це мене тішить. – Герцог усміхнувся синові у відповідь. – Хават і сам картатиметься. Він сам гніватиметься на себе значно більше, ніж ми разом могли б.

Пол кинув погляд на зчорнілі вікна за картою-планшетом, вдивляючись у нічну пітьму. Світло кімнати відбивалося від поруччя балкона. Зауважив рух – і впізнав силует охоронця у формі Атрідів. Пол озирнувся на білу стіну позаду батька, а тоді перевів погляд на блискучу поверхню столу й власні руки, стиснуті в кулаки.

Двері навпроти Герцога прочинилися. До кімнати ступив Зуфір Хават, і вигляд у нього був іще старішим і зморшкуватішим, ніж завжди. Він пройшов уздовж столу й став струнко навпроти Лето.

– Мілорде, – промовив він, неначе звертався до точки над головою Герцога. – Я щойно дізнався, як підвів вас. Уважаю за необхідне подати заяву про від…

– Ох, сідай, і годі клеїти дурня, – відказав Герцог. Він кивнув на стілець навпроти Пола. – Якщо ти й помилився, то лише переоцінивши Харконненів. Їхні прості мізки придумали простий трюк. А на прості трюки ми не розраховували. Мій син доклав величезних зусиль, аби розтлумачити мені, що йому вдалося впоратися з нападом багато в чому саме завдяки твоєму навчанню. Тут ти не схибив! – він ляснув по спинці вільного стільця. – Сідай, кажу ж!

Хават умостився на стілець.

– Але…

– Не хочу більше нічого про це чути, – сказав Герцог. – Інцидент вичерпано. Маємо нагальніші справи. Де інші?

– Я попросив їх зачекати за дверима, доки я…

– Поклич їх сюди.

Хават поглянув Лето у вічі.

– Сір, я….

– Я знаю, хто мої справжні друзі, Зуфіре, – відрізав Герцог. – Поклич сюди людей.

Хават ковтнув.

– Зараз, мілорде, – він розвернувся на стільці й гукнув у прочинені двері: – Ґурні, приводь їх.

Галлек завів у кімнату гурт людей: похмуро серйозні старші офіцери, їхні молодші ад’ютанти та спеціалісти. На всіх обличчях – вираз рішучості. Коли люди сідали на свої місця, пролунав короткий скрип. Легкий аромат енергетика рачаґа витав над столом.

– Якщо хтось хоче кави, вона є, – зауважив Герцог.

Він поглянув на офіцерів: «Вони – надійна команда. Усе могло б бути значно гірше в такій війні». Він зачекав, доки із сусідньої кімнати принесли й поставили каву. На кількох обличчях зауважив ознаки втоми.

А сам Герцог негайно надягнув маску спокійної рішучості, підвівся й зажадав уваги, постукавши кісточками по столу.

– Ну що ж, панове, – сказав він, – наша цивілізація так сильно звикла до всіляких завоювань, що ми не можемо виконати простий наказ Імперії, не піддавшись старим звичкам.

Столом прокотився сухий смішок, і Пол збагнув, що батько сказав абсолютно правильну фразу абсолютно правильним тоном, щоб покращити загальний настрій. Навіть відтінок утоми в голосі було підібрано правильно.

– Гадаю, спершу нам варто дізнатися, чи може Зуфір додати ще щось до свого звіту про фрименів, – сказав Лето. – Зуфіре?

Хават підвів погляд.

– Сір, окрім загального звіту, я маю деякі економічні подробиці для аналізу. Але вже зараз можу сказати, що фримени все більше й більше видаються мені союзниками, яких ми потребуємо. Зараз вони вичікують, щоб з’ясувати, чи можуть нам довіряти, але діють вони відкрито. Вони надіслали нам дари – дистикости власного виробництва… карти певних пустельних регіонів навколо опорних пунктів, які лишили по собі Харконнени… – Він зиркнув на стіл. – Перевірено, що їхні розвідувальні зведення цілком надійні й дуже допомогли нам у наших справах із Суддею Зміни. Також вони надіслали трохи додаткових речей – прикраси для леді Джессіки, меланжевий лікер, цукерки, ліки. Вантаж зараз у моїх людей. Здається, підступу нема.

– Зуфіре, чи подобаються тобі ці люди? – запитав один із офіцерів за столом.

Хават повернув до нього обличчя:

– Дункан Айдаго стверджує, що вони варті захоплення.

Пол кинув погляд на батька, потім – на Хавата, й запитав:

– Чи не маєш ти нової інформації щодо того, скільки всього фрименів у пустелі?

Хават зиркнув на Пола.

– За кількістю їжі та іншими ознаками Айдаго вважає, що відвіданий ним печерний комплекс налічує всього десять тисяч осіб. Їхній вождь казав, що керує січчю з двох тисяч помешкань. Маємо всі підстави вважати, що таких січових спільнот може бути дуже багато. А ще всі вони склали присягу людині на ім’я Лієт.

– Це вже щось новеньке, – сказав Лето.

– Але тут може закрастися помилка, сір. Можна також запідозрити, що Лієт – місцеве божество.

Інший офіцер за столом прочистив горло й запитав:

– Це правда, що вони мають справу з контрабандистами?

– Доки Айдаго був там, караван контрабандистів полишив січ, несучи важкий вантаж із прянощами. Вони використовували в’ючних тварин і казали, що йдуть у вісімнадцятиденну мандрівку.

– Здається, – сказав Герцог, – контрабандисти стали вдвічі активнішими в період неспокою. Це потребує ретельнішого обмірковування. Нам не варто аж надто перейматися через незаконні кораблі, які добуткують на нашій планеті, – таке завжди було. Але не потрібно, щоб вони повністю вислизнули з поля нашого зору – це не дуже добре.

– Ви маєте план, сір? – запитав Хават.

Герцог поглянув на Галлека.

– Ґурні, я б хотів, щоб ти очолив делегацію – посольство, коли бажаєш – до цих романтичних ділків. Скажи їм, що я не зважатиму на їхню діяльність, якщо вони платитимуть герцогську десятину. Хават оцінив, що на хабарі та додаткову охорону для проведення операцій їм потрібно витрачати вчетверо більше.

– А що, як до Імператора дійдуть чутки? – запитав Галлек. – Він дуже ревно охороняє свій прибуток у ДАПТі, мілорде.

Лето усміхнувся.

– Усю десятину ми відкрито передаватимемо на ім’я Шаддама ІV і цілком законно вираховуватимемо цю суму з податку на організаційні витрати. Хай-но Харконнени спробують щось сказати! А ще ми знищимо кількох місцевих, які розжиріли під Харконненами. Більше жодних хабарів!

Посмішка перекосила Галлекове обличчя.

– Ох, мілорде, чудовий удар нижче пояса. Хотів би я побачити Баронове обличчя, коли він дізнається про це.

Герцог повернувся до Хавата.

– Зуфіре, ти роздобув ті бухгалтерські книги, які обіцяв придбати?

– Так, мілорде. Їх просто зараз ретельно вивчають. Я швиденько проглянув їх і вже можу висловити певні припущення.

– То поділися ними.

– За кожні триста тридцять стандартних днів Харконнени отримували з планети прибуток у десять мільярдів соляріїв.

Стримане зітхання прокотилося столом. Навіть молодші ад’ютанти, які починали нудьгувати, сіли струнко й обмінялися враженими поглядами.

Галлек пробурмотів:

– «…бо будуть вони споживати достаток морський та скарби, зариті в піску»[30].

– Ось так, панове, – вів далі Лето. – Чи є тут хтось настільки наївний, щоб повірити, що Харконнени спокійненько спакували речі й пішли собі геть просто тому, що так наказав Імператор?

Усі похитали головами й злагоджено щось мугикнули.

– Нам доведеться здобувати все силою зброї, – сказав Лето й повернувся до Хавата. – Зараз саме слушна мить для звіту про обладнання. Скільки піщаних краулерів, гарвестерів, фабрик прянощів і допоміжного обладнання вони нам лишили?

– Як сказано в імперському інвентарі, перевіреному Суддею Зміни, повний набір. – Він кивнув ад’ютантові, аби той передав папку, а тоді розкрив її на столі перед собою. – Однак вони вирішили не зазначати, що тільки половина краулерів у робочому стані, тільки третина транспортувальників може перенести їх до багатих на прянощі пісків – та й усе, що Харконнени залишили нам, ось-ось розвалиться на частини. Нам дуже пощастить, якщо вдасться запустити половину обладнання, і пощастить іще більше, якщо хоча б четвертина протягне півроку.

– Усе, як ми й розраховували, – сказав Лето. – Які точні дані щодо базового обладнання?

Хават зиркнув на папку.

– Близько дев’ятисот тридцяти гарвестерів-фабрик, які можна вивести на роботу в найближчі кілька днів. Є шість тисяч двісті п’ятдесят орнітоптерів для нагляду, розвідування та спостереження за погодою… транспортувальників – трохи менше за тисячу.

Галлек зауважив:

– А чи не дешевше було б поновити переговори з Гільдією щодо запуску орбітального фрегата як погодного супутника?

Герцог поглянув на Хавата.

– Щодо цього без змін, так, Зуфіре?

– Зараз потрібно обмірковувати інші можливості, – сказав Хават. – Представник Гільдії насправді ні про що з нами не домовлявся. Він доволі чітко пояснив – як ментат ментатові, – що така ціна нам не до снаги й вона лишиться такою, чого б ми не досягнули. Перш ніж ми знову звертатимемося до нього, необхідно з’ясувати причину.

Один із Галлекових ад’ютантів далі за столом крутнувся на стільці й вигукнув:

– Це несправедливо!

– Справедливість? – Герцог глянув на чоловіка. – А хто каже про справедливість? Ми запровадимо власну справедливість тут, на Арракісі – перемога або смерть. Ви шкодуєте, що поділяєте наш жереб, пане?

Чоловік поглянув на Герцога й мовив:

– Ні, сір. Ви не можете повернутися – а я можу тільки йти за вами. Пробачте мені мою нестриманість, але… – він знизав плечима, – вряди-годи всім нам стає гірко.

– Я розумію гіркоту, – відказав Герцог. – Та не чіпляймося за справедливість, доки у нас є зброя та свобода користуватися нею. Решту з вас також гіркота проймає? Якщо так, вивільніть її. Це дружня нарада, де кожен може висловити те, що має на гадці.

Галлек підвівся і мовив:

– Сір, мене переймає те, що ми не маємо підмоги від інших Великих Домів. Вони звуть вас «Лето Справедливий» та обіцяють вічну дружбу, але тільки доти, доки вона нічого їм не вартує.

– Вони досі не знають, хто виграє цей двобій, – відказав Герцог. – Більшість Домів розжиріла, не надто ризикуючи. Тож насправді їм не можна цим дорікати, їх можна лише зневажати. – Він поглянув на Хавата. – Ми обговорювали спорядження. Чи міг би ти продемонструвати кілька зразків, щоб ознайомити людей із технологіями?

Хават кивнув і махнув ад’ютантові на проектор.

Тривимірна солідо-проекція з’явилася на поверхні столу на певній відстані від Герцога. Ті з офіцерів, хто сидів далеко, підвелися, щоб уважніше розгледіти її.

Пол нахилився вперед, роздивляючись машину.

Якщо масштабувати відповідно до крихітних людських фігурок навколо, техніка сягала ста двадцяти метрів завдовжки та сорока завширшки. Вона скидалася на довге жукоподібне тіло, що рухалося на окремих рядах широких гусениць.

– Це гарвестер, – пояснив Хават. – Для проекції ми обрали добре відремонтований екземпляр. А ось є екскаватор-драґлайн, привезений іще першою командою імперських екологів. Але він досі працює… не знаю, чому… й навіщо.

– Якщо його назва «Стара Марія», то він належить музею, – пояснив ад’ютант. – Гадаю, Харконнени використовували його для покарань, як дамоклів меч, що висів над робітниками. Будь гарним хлопчиком, інакше гарцюватимеш на «Старій Марії».

Над столом пронеслося гигикання.

Пол відсторонився від жартів, уся його увага зосередилася на проекції та запитанні, що тривожило його. Він указав на зображення на столі й мовив:

– Зуфіре, чи є там настільки великі піщані хробаки, щоб проковтнути всю машину?

За столом запала тиша. Герцог тихо вилаявся, а тоді подумав: «Ні… Вони мають усвідомлювати реалії».

– У глибині пустелі є хробаки, здатні за раз заковтнути всю фабрику, – відповів Хават. – Ближче, край Оборонної Стіни, де ведеться основний видобуток прянощів, море екземплярів, здатних зламати фабрику і на дозвіллі зжерти її.

– Чому ж ми не захищаємо техніку щитами? – запитав Пол.

– Згідно зі звітом Айдаго, – пояснив Хават, – щити в пустелі небезпечні. Щит на одну людину приманить усіх хробаків у радіусі сотень метрів. Здається, наче вони вдихають у них убивче шаленство. Так сказали фримени, а в нас нема жодних підстав не довіряти їм. Айдаго не побачив жодних щитів на січі.

– Узагалі? – перепитав Пол.

– Було б доволі складно приховати таку річ серед кількох тисяч людей, – сказав Хават. – Айдаго мав вільний доступ у будь-яку частину січі. Він не побачив ані щитів, ані жодних ознак їх використання.

– Ось і загадка, – зауважив Герцог.

– Харконнени точно використовували тут багато щитів, – вів далі Хават. – Вони мали ремонтні бази в кожному гарнізоні, і їхні бухгалтерські записи свідчать про значні витрати на заміну щитів та їхніх частин.

– Можливо, фримени вміють нейтралізовувати щити? – поцікавився Пол.

– Гадаю, ні, – відказав ментат. – Звісно, теоретично це можливо: статичний удар із протилежним зарядом велетенської сили здатен зробити таке, але ніхто цього не перевіряв.

– Ми б уже про це почули, – сказав Галлек. – Контрабандисти тісно пов’язані з фрименами, тому вже давно роздобули б собі такий прилад, якби він існував. Та й ніщо не завадило б їм вивести його за межі планети.

– Мені не до вподоби, що таке важливе запитання лишається без відповіді, – сказав Лето. – Зуфіре, я хочу, щоб ти надав пріоритетне значення вирішенню цієї проблеми.

– Ми вже працюємо над нею, мілорде, – він прочистив горло. – До речі, Айдаго ось що сказав: щодо ставлення фрименів до щитів помилитися неможливо – вони їх веселять.

Герцог насупився і сказав:

– Зараз ми обговорюємо обладнання для видобутку прянощів.

Хават кивнув ад’ютантові на проектор.

На зміну солідо-проекції гарвестера прийшло зображення крилатої машини й зовсім дрібненьких фігурок людей навколо неї.

– Це транспортувальник, – сказав Хават. – По суті, це величезний ’топтер, єдине завдання якого – доставити фабрику до багатих на прянощі пісків, а тоді забрати її, коли з’явиться хробак. Вони завжди з’являються. Видобування прянощів полягає в тому, щоб набрати якомога більше й утекти з добутим.

– Це чудово пасує до харконненівських принципів, – зауважив Герцог.

Пролунав різкий гучний сміх.

Проекцію транспортувальника замінив орнітоптер.

– Ці ’топтери є цілком звичними, – сказав Хават. – Але серйозні модифікації збільшили дальність їхніх польотів. Особливу увагу було приділено захисту головних частин від піску й пилу. Лише один із тридцяти захищений щитом – певно, щитові генератори викинули, щоб збільшити дальність польотів.

– Мені не подобається ця неувага до щитів, – пробурмотів Герцог, а сам подумав: «Це і є секрет Харконненів? Тобто ми навіть не зможемо втекти на захищених щитами кораблях, якщо все обернеться проти нас?» Він різко хитнув головою, щоб відігнати такі думки, і сказав: – Перейдімо до робочих підрахунків. Який прибуток ми могли б отримати?

Хават перегорнув дві сторінки у блокноті.

– Оцінивши кількість робочого обладнання і такого, що потребує ремонту, ми вирахували приблизну суму поточних витрат. Звісно, сума трішки знижена, щоб ми чіткіше усвідомлювали власні запаси міцності. – Він заплющив очі в ментатському напівтрансі й мовив: – За правління Харконненів утримання обладнання та витрати на зарплату становили чотирнадцять відсотків прибутку. Нам дуже пощастить, якщо спочатку їх удасться втримати в межах тридцяти відсотків. Зважаючи на потребу реінвестицій та розширення, включно з відсотками ДАПТу та військовими витратами, наш прибуток не перевищуватиме шість чи сім відсотків, доки ми не замінимо зношене обладнання. Тоді зможемо підняти його до дванадцяти або п’ятнадцяти відсотків, як і має бути. – Він розплющив очі. – Якщо тільки мілорд не хоче застосувати харконненівські методи.

– Ми готуємо надійну та постійну планетарну базу, – відказав Герцог. – Тому нам потрібно, аби якомога більше людей лишалися задоволеними – зокрема фримени.

– Особливо фримени, – погодився Хават.

– Наша влада на Каладані, – мовив Герцог, – залежала від сили на морі та в повітрі. А тут ми маємо розвинути щось, що я волів би назвати силою пустелі. Можливо, вона має враховувати й перевагу в повітрі, але не факт. Звертаю вашу увагу на відсутність щитів у ’топтерів. – Він похитав головою. – Харконнени покладалися на приплив кваліфікованих кадрів з інших планет, але нам не можна на це сподіватися. Кожна нова хвиля міститиме певну кількість провокаторів.

– Тож ми маємо задовольнятися значно нижчим прибутком й обмеженим урожаєм, – сказав Хават. – Наше виробництво за перші два сезони буде на третину меншим за середній харконненівський результат.

– Такі-ось справи, – сказав Герцог. – Як ми й гадали. Нам потрібно активніше знайомитися з фрименами. Мені б хотілося мати п’ять батальйонів із фрименськими солдатами до першої перевірки ДАПТу.

– Надто мало часу, сір, – зауважив Хават.

– А в нас його й так катма, й ти сам це чудово знаєш. Вони за першої ж нагоди прибудуть сюди із сардаукарами, переодягненими в харконненівську форму. Як гадаєш, скількох вони привезуть із собою, Зуфіре?

– Чотири або п’ять батальйонів, сір. Не більше, якщо тарифи Гільдії на перевезення військ лишаться незмінними.

– Тоді п’яти батальйонів фрименів і наших власних сил має вистачити, щоб упоратися з ними. Треба буде впіймати кількох сардаукарів, щоб показати їх перед Радою Ландсрааду, – і тоді баланс сил зміниться – з прибутками чи без них.

– Ми зробимо все, що зможемо, сір.

Пол поглянув на батька, тоді перевів погляд на Хавата й раптом збагнув, наскільки ж ментат старий – він служив уже трьом поколінням Атрідів. Старигань. Це видавав вологий блиск його карих очей, потріскані щоки, обпалені екзотичними сонцями, дуга похилих плечей і тонка лінія вуст із журавлинними плямами від соку сафо.

«Стільки всього залежить від літнього чоловіка», – подумав Пол.

– Зараз ми вступили у війну асасинів, – сказав Герцог. – Але вона ще не сягнула апогею. Зуфіре, як там справи з харконненівськими прихвоснями?

– Ми знищили двісті п’ятдесят дев’ять їхніх служників, мілорде. Лишається не більше ніж три харконненівські гнізда – усього близько сотні людей.

– Щодо знищених вами харконненівських підлабузників, – мовив Герцог. – Чи були вони заможними?

– Більшість доволі непогано влаштувалася, мілорде, – підприємці.

– Я хочу, щоб ти підробив сертифікати васальної вірності з підписом кожного з них, – сказав Герцог. – Копії файлів – Судді Зміни. Ми юридично доведемо, що вони порушили присягу. Конфіскуйте їхню власність, заберіть усе, виженіть родини й пустіть по світу з торбою. І переконайтеся, що Імператор отримує свої десять відсотків. Усе має бути абсолютно законно.

Зуфір посміхнувся, відкривши вкриті червоними плямами зуби під карміновими губами.

– Хід, гідний вашого дідуся, мілорде. Ганьба мені, що я першим до нього не додумався.

По той бік столу насупився Галлек, помітивши похмурий вираз Полового обличчя. Усі решта посміхалися й кивали.

«Це неправильно, – подумав Пол. – Це тільки підштовхне інших до запеклішого опору, адже, здавшись, вони не отримають нічого».

Він знав, що в канлі мета виправдовує засоби, але такий хід міг привести до поразки, навіть якщо здобуде перемогу.

– «Я став приходьком у чужому краї»[31], – процитував Галлек.

Пол поглянув на нього, впізнавши цитати з О. К. Біблії, і сам у себе запитав: «Невже Ґурні також хотів би покласти край підступним змовам?»

Герцог зиркнув у темряву за вікнами й перевів погляд на Галлека:

– Ґурні, чи багато піщаних робітників тобі вдалося переконати лишитися з нами?

– Двісті вісімдесят шість, сір. Гадаю, нам варто взяти їх і вважати себе щасливчиками. Усі вони мають корисні навички.

– Не більше? – Герцог стиснув губи. – Гаразд, передай…

Його перебив галас біля дверей. Дункан Айдаго проминув охоронця, квапливо пройшов уздовж столу й нахилився до вуха Герцога.

Лето махнув йому, мовивши:

– Говори на повен голос, Дункане. Ти ж бачиш, тут головні офіцери.

Пол ретельно вивчав Айдаго, вдивляючись у його котячі рухи та швидкість рефлексів, які перетворювали його на нездоланного вчителя фехтування. Айдаго повернув до Пола кругле обличчя. Глибоко посаджені очі нічого не видавали, але під маскою спокою Пол розпізнав хвилювання.

Оглянувши присутніх за столом, Айдаго сказав:

– Ми розбили загін харконненівських найманців, переодягнених у фрименів. Самі фримени й відрядили до нас гінця, щоб попередити про ватагу. Однак під час нападу ми з’ясували, що Харконнени влаштували засідку на фрименського гінця й сильно поранили його. Ми несли його сюди, щоб віддати на лікування нашим лікарям, але він по дорозі помер. Я бачив, що він у поганому стані, тому спинився, щоб хоч якось допомогти. Тієї миті він намагався дещо викинути, – Айдаго зиркнув на Лето. – Ніж, мілорде. Ніж, якого ви ще ніколи не бачили.

– Крис-ніж? – запитав хтось.

– Безсумнівно, – відказав Айдаго. – Молочно-білий, ще й світиться власним, внутрішнім сяйвом.

Із внутрішньої кишені мундира він витягнув піхви зі зморшкуватим чорним руків’ям, що стирчало з них.

– Не витягуйте ножа з піхов!

Голос долинав із дверей у дальньому кінці кімнати – такий потужний і пронизливий, що змусив усіх повернути голови.

У дверному отворі стояла висока, закутана в плащ постать, яку стримували перехрещені мечі охоронців. Світло-коричнева мантія повністю закривала чоловіка – крізь отвір у каптурі виднілися тільки абсолютно сині очі – без білків.

– Нехай він увійде, – прошепотів Айдаго.

– Пропустіть чоловіка, – сказав Герцог.

Охоронці завагалися, але опустили мечі.

Чоловік притьмом забіг у кімнату й став навпроти Герцога.

– Це Стілґар, очільник січі, яку я відвідав, вождь тих, хто попередив нас про перевдягнену ватагу, – сказав Айдаго.

– Ласкаво просимо, пане, – сказав Герцог. – Чому нам не можна витягувати з піхов цього ножа?

Стілґар зиркнув на Айдаго й мовив:

– Поміж нас ти дотримувався звичаїв чистоти й честі. Тому я дозволив тобі поглянути на ніж людини, якій ти допомагав. – Він кинув погляд на решту присутніх. – Але інших я не знаю. Чи не осквернять вони шляхетної зброї?

– Я Герцог Лето, – відрекомендувався Атрід. – Чи дозволите ви мені поглянути на ваш ніж?

– Я дозволю вам заслужити право витягнути його з піхов, – сказав Стілґар, і, коли обурений гамір прокотився столом, він підняв тонку, помережану темними венами руку. – Нагадую, що цей ніж належав тому, хто допоміг вам.

У вичікувальній тиші Пол узявся розглядати чоловіка й відчув навколо нього ореол могутності. Він був керманичем – фрименським керманичем.

Чоловік, що сидів по центру навпроти Пола, буркнув:

– Хто він такий, щоб казати нам, які права ми маємо на Арракісі?

– Сказано-бо, що Герцог Лето Атрід править за згоди підданих, – сказав фримен. – Тож я маю пояснити вам, у чому справа: на того, хто бачив крис-ніж, падає особлива відповідальність. – Він кинув похмурий погляд на Айдаго, – вони стають нашими. І без нашої згоди вони не зможуть полишити Арракіс.

Галлек і ще дехто почали підводитися з розгніваними обличчями. Галлек мовив:

– Герцог Лето сам визначає, чи…

– Хвилинку, будь ласка, – сказав Лето, і м’якість його голосу стримала їх. «Ситуація не має вийти з-під контролю», – подумав він і звернувся до фримена: – Сір, я шаную і ціную особисту гідність кожного, хто шанує мою гідність. Я і справді в боргу перед вами. А я завжди повертаю свої борги. Якщо за вашим звичаєм цей ніж має лишатися в піхвах, так і буде – за моїм наказом. І якщо є інший спосіб віддати шану чоловікові, що помер заради нас, назвіть його.

Фримен поглянув на Герцога, а тоді повільно відвів каптур, демонструючи тонкий ніс і повні вуста у блискучій чорній бороді. Він повільно нахилився над краєм столу й плюнув на його відполіровану поверхню.

Коли люди за столом почали зводитися на ноги, голос Айдаго виповнив кімнату:

– Годі!

У раптовій напруженій тиші Айдаго мовив:

– Ми дякуємо тобі, Стілґаре, за дар вологи тіла твого. І приймаємо його належним чином. – Й Айдаго плюнув на стіл перед Герцогом.

А потім мовив Герцогові:

– Згадайте, наскільки цінна тут вода, сір. Це був знак поваги.

Лето сів назад на стілець, перехопив вираз Полових очей, помітив сумний усміх на синовому обличчі та відчув, як повільно зникає напруга за столом, коли людей проймало розуміння.

Фримен поглянув на Айдаго й мовив:

– Ти добре показав себе на моїй січі, Дункане Айдаго. Чи присягав ти на вірність своєму Герцогові?

– Він хоче завербувати мене, сір, – пояснив Айдаго.

– А він прийме подвійну присягу? – запитав Лето.

– Ви хочете, аби я пішов із ними, сір?

– Я хочу, аби ти сам ухвалив рішення щодо цього, – сказав Лето, але не зміг приховати напруженість у голосі.

Айдаго ретельно придивився до фримена.

– Чи приймеш ти мене на таких умовах, Стілґаре? Може настати час, коли мені треба буде повернутися на службу до свого Герцога.

– Ти добре б’єшся і зробив усе, що міг, для нашого друга, – сказав Стілґар і поглянув на Лето: – Нехай буде так: чоловік на ім’я Айдаго лишить собі крис-ніж як знак своєї вірності нам. Звісно, він має бути очищеним і пройти весь ритуал, але таке можливо. Він буде й фрименом, і солдатом Атрідів. І потім є прецедент: Лієт служить двом володарям.

– Дункане? – запитав Лето.

– Я розумію, сір, – відказав Айдаго.

– Отже, вирішено, – погодився Лето.

– Твоя вода – тепер наша вода, Дункане Айдаго, – сказав Стілґар. – Тіло нашого друга лишиться з твоїм Герцогом. Його вода – це вода Атрідів. Тепер між нами є зв’язок.