Дюна Герберт Френк

7

Практика Бене Ґессерит із насаджування легенд через Міссіонарію Протектіву сягнула найбільшого розквіту завдяки перебуванню леді Джессіки на Арракісі. Уже давно хист до засівання всього відомого світу пророцькими ідеями для захисту Бене Ґессерит було визнано та оцінено, але ніколи ще ми не бачили такого бездоганного, доведеного до крайнощів поєднання людини та підготовки. Пророцькі легенди вкоренилися на Арракісі аж до поширення узвичаєних форм (включно з Превелебною Матір’ю, канто та респонду, а також усім арсеналом засобів пророцтва Шарі-а). І визнаним є той факт, що приховані можливості леді Джессіки суттєво недооцінювали.

Принцеса Ірулан. Аналіз: Арракійська криза [Для обмеженого використання: Б. Ґ., шифр АР-81088587]

Леді Джессіка стояла посеред арракінського палацу, оточена власним майном, яке пакунками розташувалося в кутках парадної зали й захаращувало весь вільний простір. Коробки, валізи, картонні ящики, футляри – деякі вже частково розпаковані. Вона почула, як вантажники принесли в передпокій іще частину речей із корабля Гільдії.

Джессіка стояла посеред зали. Повільно повертаючись, вона дивилася то вгору, то навкруги, вивчала затінену різьбу, тріщини й глибокі западини вікон. Велетенський анахронізм кімнати нагадав їй про Сестринську Залу в школі Бене Ґессерит. От тільки там ця дисгармонія випромінювала тепло, а тут же все було лише похмурим камінням.

«Певно, якийсь архітектор занурився в далеке минуле, – подумала вона, – щоб віднайти ці підкріплені опорами стіни й темні портьєри». Склепінна стеля здіймалася на два поверхи вгору. Там простягалися чудові бантини, які – вона була певна щодо цього – перевезли на Арракіс через увесь космос за божевільні кошти. На жодній із планет цієї системи не росли дерева, з яких можна було б виготовити їх – хіба що це лиш імітація дерева.

Але вона не вірила в таке.

У добу Старої Імперії ця будівля була урядовим палацом. А тоді мало хто переймався витратами. Так велося ще задовго до того, як Харконнени вибудували своє нове місто-гігант Карфаг – дешеву, вульгарну місцину за двісті кілометрів на північний схід через Сплюндровані землі. Лето вистачило мудрості обрати за столицю саме це місто. Ймення його – Арракін – добре звучало й повнилося традицією. Та й саме місто було меншим, тому його простіше зачистити й обороняти.

Знову пролунав гуркіт коробок, які вивантажували в передпокої. Джессіка зітхнула.

Праворуч від неї до картонного ящика притулилася картина з портретом батька Герцога. Мотузка звисала з неї, наче пошарпана оздоба. Інший її шматок Джессіка досі тримала в руці. Край картини лежала голова чорного бугая, причеплена до відполірованої дошки. Та голова видавалася темним островом у морі зібганого паперу. Дошка лежала на підлозі, й блискуча морда бика вказувала на стелю, неначе звір ладен був щомиті заревіти, кинувши виклик лункій тиші кімнати.

Джессіка запитувала себе, що ж змусило її розпакувати перш за все ці дві речі – голову та портрет. Вона знала, що в її діях ховався символічний зміст. Відколи Герцогові закупники забрали її зі школи, вона ще ніколи не відчувала такого страху та непевності.

Голова та картина.

Вони загострювали її збентеження. Жінка здригнулася й кинула погляд на розрізи вікон високо вгорі. Щойно звернуло з полудня, але небо в цих широтах здавалося чорним і холодним – значно темнішим за теплу блакить Каладана. Її пройняла туга за домом.

Ти так далеко, Каладане.

– Ось ти де!

Голос належав Герцогові Лето.

Вона обернулася і побачила, як він крокує зі склепінного коридору до обідньої зали. Його чорний робочий мундир із червоним гербовим яструбом на грудях зім’явся і вкрився пилом.

– Я боявся, що ти можеш заблукати в цьому моторошному місці, – мовив він.

– Цей дім – холодний, – відповіла Джессіка. Вона дивилася на його високу постать, смагляву шкіру, яка нагадувала їй про оливкові гаї та золотаве сонце, що виблискувало на синіх водах, й оповиті серпанком сірі очі. І все ж таки його обличчя здавалося трохи хижим – худим, обрамленим гострими кутами й гранями.

Раптом вона злякалася цього чоловіка, і страх стиснув їй груди. Лето став таким диким, шаленим, відколи вирішив підкоритися імператорському наказові.

– У всьому місті віє холодом, – мовила вона.

– Брудне, запилюжене, маленьке гарнізонне містечко, – погодився він. – Але ми це змінимо. – Герцог роззирнувся залою. – Тут – приймальні покої для врочистих заходів. Я щойно оглянув родинні кімнати в південному крилі. Вони значно приємніші. – Він підступив ближче й торкнувся до руки Джессіки, милуючись її величністю.

І знову зацікавився її невідомими предками – можливо, Дім відступників? Якась буремна гілка правлячої династії? Вигляд вона мала величніший, ніж особи імператорської крові.

Під вагою його погляду вона трохи відвернулася й тепер стояла до нього в профіль. І Лето збагнув, що не було єдино точної риси, яка витворювала її красу. Овал обличчя облямовувало волосся кольору відполірованої бронзи, широко розставлені очі були зеленими і ясними, як ранкові небеса на Каладані. Ніс – маленький, рот – широкий і чуттєвий. Її фігура була красивою, але непримітною: висока, з вигинами, пом’якшеними худорлявістю.

Він пригадав, що сестри-послушниці зі школи називали її сухореброю, – так переповідали йому закупники. Однак той опис був надто спрощеним. Джессіка повернула королівську вроду в рід Атрідів. Лето тішився, що Пол схожий на неї.

– Де Пол? – запитав він.

– Десь у будинку. У нього зараз урок із Юе.

– Певно, у південному крилі, – зауважив він. – Здається, я чув голос Юе, та мені бракувало часу зазирнути. – Він із сумнівом глянув на неї. – Я прийшов сюди тільки для того, щоб повісити ключ від замку Каладан в обідній залі.

Затамувавши подих, вона притлумила в собі бажання взяти його за руку. Повісити ключ – отже, ухвалити остаточне рішення. Але зараз був не той час і не те місце, щоб шукати розради.

– Коли ми прийшли, я бачила, як над будинком майорів наш стяг.

Він зиркнув на портрет батька.

– Де ти збираєшся почепити його?

– Десь тут.

– Ні, – відповідь була чіткою й остаточною. Джессіка могла б удатися до хитрощів, щоб переконати його, але пряма суперечка буде марною. І все ж таки вона вирішила спробувати, навіть якщо робила це лише, щоб нагадати собі, що не хитруватиме з ним.

– Мілорде, – мовила вона, – якби ви тільки…

– Моя відповідь – ні. Я, на свій сором, потураю тобі в більшості питань, але не в цьому. Я щойно прийшов із їдальні, де є…

– Мілорде! Будь ласка.

– Люба, доводиться обирати між твоїм травленням і моєю родовою честю, – відказав він. – Вони висітимуть в обідній залі.

Вона зітхнула.

– Так, мілорде.

– Ти можеш за звичкою їсти у своїх покоях, коли забажаєш. Я лише чекаю, що на офіційних урочистостях ти посядеш належне тобі місце.

– Дякую, мілорде.

– І не поводься зі мною так холодно й офіційно! Дякуй, що я так і не одружився з тобою, люба. Тоді сидіти зі мною за столом під час кожної трапези було б твоїм обов’язком.

Вона кивнула з незворушним обличчям.

– Хават уже встановив наш власний детектор отрути над обіднім столом, – сказав він. – Ще один, переносний, є у твоїй кімнаті.

– Ви передбачили цю… незгоду, – сказала вона.

– Кохана, я думаю також про твій комфорт. Я найняв прислугу. Вони з місцевих, але перевірені Хаватом – усі фримени. Вони побудуть тут, доки наші власні люди не звільняться з інших завдань.

– Чи може хоча б хтось звідси бути по-справжньому безпечним?

– Кожен, хто ненавидить Харконненів. Можливо, ти навіть захочеш залишити головну економку, Шедаут Мейпс.

– Шедаут, – повторила Джессіка. – Фрименський титул?

– Мені казали, це означає «той, хто черпає з джерела» – вислів, який на Арракісі повниться неабиякими відтінками. Вона може не вразити тебе як служниця, але Хават про неї дуже високої думки на основі звіту Дункана. Вони переконані, що вона хоче служити – і служити саме тобі.

– Мені?

– Фримени дізналися, що ти з Бене Ґессерит, – сказав він. – А тут про Бене Ґессерит ходить багато легенд.

«Міссіонарія Протектіва, – подумала Джессіка. – Жодна місцина не уникнула її».

– Це означає, що Дункан досягнув успіху? – запитала вона. – Чи будуть фримени нашими союзниками?

– Немає нічого певного, – відповів Герцог. – Дункан гадає, що вони б хотіли трохи придивитися до нас. Однак вони пообіцяли на час перемир’я не нападати на наші віддалені селища. А це важливіше досягнення, ніж може здаватися. Хават каже, що фримени завжди дошкуляли Харконненам, але масштаби завданих ними збитків ретельно приховувалися. Харконнену зовсім не хотілося, щоб Імператор дізнався про безпорадність усієї його армії.

– Економка з фрименів, – замислилася Джессіка, повернувшись до питання Шедаут Мейпс. – Її очі мають бути абсолютно синіми.

– Не дозволяй зовнішності цих людей розчарувати тебе. Вони наділені потужною силою і здоровою енергією. Гадаю, це все, що нам потрібно.

– Це ризикована авантюра, – сказала вона.

– Не починаймо все спочатку, – відказав Герцог.

Вона видушила із себе усмішку.

– Без сумніву, ми вже зробили ставки. – Вона швидко виконала заспокійливу вправу – два глибоких вдихи, ритуальна думка, – а тоді додала: – Чи маю я звернути увагу на щось важливе для вас, коли розподілятиму кімнати?

– Одного дня ти маєш навчити мене робити це, – сказав він. – Те, як ти відсуваєш всі турботи вбік і повертаєшся до практичних питань. То, певно, штучки Бене Ґессерит.

– Це жіночі штучки, – відказала вона.

Він усміхнувся.

– Гаразд, щодо розподілу кімнат: переконайся, що в мене буде великий кабінет біля моєї спочивальні. Тут буде більше паперової роботи, ніж на Каладані. І, звісно, кімната для охоронців. По-моєму, це все. Не хвилюйся щодо безпеки всього будинку. Люди Хавата оглянули його вздовж і впоперек.

– Переконана, що так і було.

Він кинув погляд на свій наручний годинник.

– А ще перевір, чи всі наші хронометри переведено на арракійський час. Я доручив технікові подбати про це. Він за кілька хвилин прийде. – Герцог прибрав пасмо волосся з чола Джессіки. – Зараз я маю повернутися на летовище. Другий корабель із підкріпленням може прибути щомиті.

– А чи не може Хават зустріти їх, мілорде? У вас такий утомлений вигляд.

– Бідолашний Зуфір має ще більше справ, ніж я. Знаєш, ця планета аж нуртує харконненівськими інтригами. Крім того, я маю спробувати переконати кількох досвідчених шукачів прянощів не залишати Арракіс. Знаєш, вони мають право вибору, коли змінюється власник феоду – й цього планетолога, якого Імператор та Ландсраад призначили Суддею Зміни, неможливо підкупити. Він дозволив їм обирати. Близько восьмисот кваліфікованих робітників планують вирушити на орбіту з прянощами, і вантажний корабель Гільдії чекає на них.

– Мілорде… – втрутилася вона та завагалася.

– Так?

«Його неможливо відмовити від ідеї зробити цю планету безпечною для нас, – подумала Джессіка. – І я не зможу застосувати до нього свої хитрощі».

– О котрій годині ви плануєте вечеряти? – запитала вона.

«Вона не це збиралася сказати, – подумав Лето. – Ох, моя Джессіко, якби ж ми були деінде, подалі від цього жахливого місця – на самоті, тільки ми вдвох – і ні про що не думали».

– Я поїм в офіцерській їдальні, на летовищі, – відказав він. – Не чекай на мене раніше пізнього вечора. І… о, я надішлю за Полом машину з охороною. Хочу, щоб він був присутнім на нашій стратегічній нараді.

Герцог прочистив горло, ніби хотів сказати щось іще, а тоді без попередження розвернувся й покрокував геть – рушив до передпокою, куди вивантажили ще коробки. Звідти пролунав його командний і зверхній голос – він завжди так розмовляв зі слугами, коли поспішав:

– Леді Джессіка у Великій залі. Іди до неї негайно.

Вхідні двері грюкнули.

Джессіка відвернулася і поглянула на портрет батька Лето. Його намалював відомий художник Елбі, коли старий Герцог сягнув зрілого віку. Його було зображено в костюмі матадора з плащем кольору фуксії, перекинутим через ліве плече. Обличчя те здавалося молодим – не старшим, ніж Лето сьогодні – з такими ж яструбиними рисами та сірим поглядом. Узявшись під боки, вона вдивлялася в картину.

– Будь проклятий! Будь проклятий! Будь проклятий! – прошепотіла вона.

– Якими будуть ваші накази, ясновельможна?

Тонкий і протяжний жіночий голос.

Джессіка повернулася й побачила згорблену сивокосу жінку в безформній мішкуватій сукні похмурого коричневого кольору. Жінка здавалася такою ж зморшкуватою і висохлою, як і кожна людина в натовпі, що вітав їх зранку вздовж дороги від летовища. Джессіка подумала, що кожен корінний мешканець, якого вона бачила на цій планеті, скидався на виснажену, висушену чорносливу. І все ж таки Лето сказав, що вони сильні й енергійні. Ну і, звісно ж, очі – найглибша, найтемніша синява без жодних білків – мовчазні, таємничі. Джессіка змусила себе не витріщатися.

Жінка через силу кивнула та промовила:

– Мене звати Шедаут Мейпс, ясновельможна. Якими будуть ваші накази?

– Ти можеш називати мене «міледі», – відповіла Джессіка. – Я не ясновельможна. Я наложниця Герцога Лето.

Знову дивний кивок, а тоді жінка поглянула на Джессіку з хитрим запитанням:

– Отже, є і дружина?

– Немає, і ніколи не було. Я… єдина супутниця Герцога та мати його спадкоємця.

У душі Джессіка сміялася з власних слів і схованої за ними пихи. «Що там казав Святий Августин? – запитала вона себе. – “Душа наказує тілу, й воно слухається; душа наказує собі – й зустрічає опір”[25]. Так – мені доводиться долати значний опір останнім часом. Тож варто було б потихеньку відступати».

З дороги за будинком долинав дивний крик. Він усе повторював:

– Су-су-сук! – А тоді: – Ікут-ай! Ікут-ай! – А тоді знову: – Су-су-сук.

– Що це? – запитала Джессіка. – Я чула таке декілька разів, коли ми сьогодні зранку їхали вулицями.

– Звичайнісінький продавець води, міледі. Та вам не потрібно цікавитися такими, як він. У ваших цистернах п’ятдесят тисяч літрів – вони завжди повні. – Служниця зиркнула на власну сукню. – Ось бачите, міледі, мені навіть не доводиться носити дистикост, – гигикнула вона. – І я через це не помираю!

Джессіка завагалася. Вона хотіла розпитати фрименку, бо потребувала інформації, щоб керувати нею. Та значно важливіше було навести лад у замку. І все ж таки їй ставало незатишно від думки, що основна запорука багатства тут – вода.

– Чоловік назвав мені твій титул, Шедаут, – сказала Джессіка. – Я впізнала це слово. Воно стародавнє.

– Отже, ви знаєте стародавні мови? – запитала Мейпс, чекаючи на відповідь із дивною напругою.

– Мови – це перше, що вивчають у Бене Ґессерит, – відповіла Джессіка. – Я знаю бхотані джиб, чакобсу та всі мисливські мови.

Мейпс кивнула.

– Як і сказано в легенді.

Джессіка запитала себе: «І навіщо я розігрую цей фарс? Проте шляхи Бене Ґессерит плутані й невизначені».

– Мені відомі Темні Матерії і шляхи Великої Матері, – мовила Джессіка. Вона читала очевидні знаки: поведінка та вигляд трішки зраджували Мейпс. – Місесес прейя, – сказала вона мовою чакобса. – Андрал т’ре пера! Трада сік бус карі місесес перакрі…

Мейпс відступила та наготувалася тікати.

– Я багато чого знаю, – сказала Джессіка. – Знаю, що ти народжувала дітей, втрачала їх, хоч і любила; сповнена страху, переховувалася. Чинила насилля і ще не раз його вчиниш. Я багато що знаю.

Мейпс стиха відповіла на те:

– Я не мала наміру образити вас, міледі.

– Ти говориш про легенди та шукаєш відповідей, – сказала Джессіка. – Бійся ж відповідей, які можеш дізнатися. Я знаю, що ти прийшла сюди, готова знову вчинити насилля, тому ховаєш зброю в корсажі.

– Міледі, я…

– Є маленька ймовірність, що ти зможеш забрати кров мого життя, – сказала Джессіка. – Але таким учинком ти завдасиш більше руйнувань, ніж можеш уявити у найгірших страхах. Знаєш, є дещо страшніше за смерть – навіть для цілого народу.

– Міледі! – благала Мейпс. Здавалося, вона ось-ось упаде навколішки. – Зброю надіслано тобі як дар, якщо доведеш, що ти – саме Та.

– Або як погибель, якщо я цього не доведу, – сказала Джессіка. Вона сиділа з удаваним спокоєм, і це робило учениць Бене Ґессерит такими страшними в бою.

«Тепер ми побачимо, що вона вирішила», – подумала жінка.

Мейпс повільно простягнула руку до вирізу сукні та витягла звідти темні піхви. З них стирчало чорне руків’я з глибокими жолобками для пальців. Вона взяла піхви в одну руку, а руків’я – в другу, і витягла молочно-біле лезо, а тоді підняла його вгору. Здавалося, лезо мерехтіло та виблискувало своїм власним сяйвом. Зброя скидалася на двосічний кинджал, а лезо сягало двадцяти сантиметрів завдовжки.

– Ви знаєте, що це, міледі? – запитала Мейпс.

Джессіка знала, що це може бути тільки одна річ – славнозвісний арракійський крис[26], клинок, що ніколи не залишав планети, та й відомим був лише за чутками й плітками.

– Це крис, – відповіла вона.

– Не легковажте словами, – зауважила Мейпс. – Чи знаєте ви його значення?

І Джессіка подумала: «Підступне питання. Саме тому фрименка вирішила служити мені – щоб поставити одне-однісіньке запитання. Моя відповідь може спровокувати насилля або… що? Вона чекає на відповідь від мене: значення ножа. Мовою чакобса Шедаут зветься Тінню. А ніж – це “Творець Смерті” на чакобсі. Вона починає непокоїтися. Я маю відповісти зараз. Затримка настільки ж небезпечна, як і помилка».

Джессіка мовила:

– Це Творець…

– Ейї-і-і-і-і-і-і! – вигукнула Мейпс. То був крик радощів і водночас розпуки. Вона затремтіла так сильно, що мерехтливі скалки від леза розлетілися по всій кімнаті.

Джессіка спокійно чекала. Вона мала намір сказати, що ніж – це Творець Смерті, а тоді додати старовинне слово, але всі чуття, вся вишколена увага до прихованих знань і найдрібніших рухів зупинили її.

Ключове слово… творець.

Творець? Творець.

Але Мейпс досі тримала ножа, наче щомиті ладна була скористатися ним.

Джессіка мовила:

– Невже ти гадаєш, ніби та, кому відомі таємниці Великої Матері, не впізнала б Творця?

Мейпс опустила ножа.

– Міледі, коли так довго живеш із пророцтвом, мить його здійснення стає шоком.

Джессіка подумала про пророцтво – Шарі-а та всі паноплія профетикус, які Міссіонарія Протектіва Бене Ґессерит посіяла тут багато століть тому. Хоча всі ті сестри давно обернулися на порох, але мети досягнуто: місцевим прищеплено захисні легенди – в очікуванні дня, коли вони зможуть стати в пригоді Бене Ґессерит.

Ну що ж, цей день настав.

Мейпс повернула ніж у піхви та сказала:

– Це незакріплене лезо, міледі. Тримайте його біля себе. Тиждень без дотику до плоті – і воно почне розпадатися. Зуб Шай-Хулуда[27] – твій до кінця днів твоїх.

Джессіка простягнула вперед праву руку, а тоді пішла ва-банк:

– Мейпс, ти сховала в піхви не омитий кров’ю ніж.

Мейпс охнула та впустила крис прямо в руку Джессіки, а тоді розірвала свій коричневий корсаж із криком:

– Візьми воду життя мого!

Джессіка витягнула лезо з піхов. Як же воно мерехтіло! Жінка спрямувала вістря на Мейпс і побачила, що її проймає страх, більший за смерть. «Вістря отруєне?» – запитала себе Джессіка. Тоді встановила лезо вертикально та намалювала тоненьку подряпину ребром ножа у Мейпс на лівій груді. Кров рясно потекла, але миттєво спинилася. «Надшвидка коагуляція, – подумала Джессіка. – Мутація для збереження вологи?»

Вона сховала лезо й мовила:

– Застібни сукню, Мейпс.

Мейпс затремтіла та підкорилася. Очі без білків витріщалися на Джессіку.

– Ви наша, – бурмотіла вона. – Ви і є Та.

Чергову порцію речей із гуркотом вивантажили в передпокій. Мейпс хутко схопила ніж у піхвах і сховала Джессіці в корсаж.

– Хто побачить ножа, має очиститися або загинути, – мугикнула вона. – Ви знаєте це, міледі!

«Тепер знаю», – подумала Джессіка.

Вантажники пішли геть, не зазирнувши до Великої зали.

Мейпс опанувала себе та мовила:

– Неочищений, який побачить крис-ніж, не повинен залишити Арракіс живим. Ніколи не забувайте про це, міледі. Вам довірено крис-ніж, – служниця глибоко вдихнула. – А тепер усе має йти своїм плином. Не можна прискорити час. – Вона кинула погляд на купи коробок і всілякого добра біля них. – І доки ми тут, у нас чималенько роботи.

Джессіка завагалася. «Усе має йти своїм плином» – одне з низки заклинань Міссіонарії Протектіви про прихід Превелебної Матері, яка звільнить їх.

«Але я не Превелебна Матір, – подумала Джессіка. І ще: – Велика Матір! Як же міцно вкоренилися ті постулати! Певно, це справді огидне місце!»

Мейпс буденним тоном поцікавилася:

– Міледі, якими будуть ваші перші розпорядження щодо мене?

Інстинкти підказали Джессіці, щоб вона підтримала цей тон. Жінка відповіла:

– Ось там – портрет старого Герцога. Він має висіти з одного боку обідньої зали. А голова бугая нехай опиниться на протилежній від картини стіні.

Мейпс підійшла до голови бика.

– Якою ж велетенською має бути тварина з такою головою, – мовила вона, нахилившись. – Мені ж спершу треба буде її помити, так, міледі?

– Ні.

– Але на рогах запікся бруд.

– Це не бруд, Мейпс. Це кров батька нашого Герцога. Ці роги вкрили прозорим фіксатором за кілька годин після того, як звір убив старого Герцога.

Мейпс підвелася.

– Он воно що! – відказала вона.

– Це просто кров, – сказала Джессіка. – Лише стара кров. Знайди когось, щоб тобі допомогли почепити це. Ці огидні речі доволі важкі.

– Ви подумали, що мене збентежила кров? – запитала Мейпс. – Я з пустелі, тому бачила вдосталь крові.

– Я… знаю, що так і було, – відповіла Джессіка.

– І частина з неї була моєю власною, – вела далі Мейпс. – Значно більше, ніж спричинила ваша дрібна подряпина.

– Ти б хотіла, щоб я різонула глибше?

– О, ні! Тілесних рідин зовсім не багато, тож було б марнотратством витрачати їх просто так. Ви правильно вчинили.

Джессіка звернула увагу на слова і те, як їх було вимовлено. Вона помітила глибинні сенси у словосполученні «тілесні рідини». І знову її схвилювала важливість води на Арракісі.

– З якого боку обідньої зали потрібно причепити кожну з цих оздоб, міледі? – запитала Мейпс.

«А ця Мейпс завжди дуже практична», – подумала Джессіка і сказала:

– На твій розсуд, Мейпс. Насправді це не має жодного значення.

– Як скажете, міледі, – Мейпс нахилилася й узялася знімати пакувальний папір і мотузки з голови. – Убив старого Герцога, так? – мугикнула вона.

– Мені покликати вантажника тобі на підмогу? – запитала Джессіка.

– Я впораюся, міледі.

«Так, вона впорається, – подумала Джессіка. – Це визначальна риса фрименської істоти: у них потяг до долання перешкод».

Джессіка відчула холодні піхви крис-ножа в корсажі й замислилася про довгий ланцюг задумів Бене Ґессерит, для якого щойно було викувано ще одну ланку. Завдяки цим задумам їй удалося пережити смертельну кризу. «Не можна прискорити час», – сказала Мейпс. І все ж таки невпинна гонитва до Арракіса виповнювала Джессіку страшними передчуттями. Ні приготування Міссіонарії Протектіви, ні ретельний обшук Хаватом цих нагромаджених у замок каменів не могли розвіяти цього відчуття.

– Коли почепиш і те, й інше, починай розпаковувати коробки, – сказала Джессіка. – Один із вантажників у передпокої має всі ключі та знає, що та куди потрібно покласти. Візьми в нього ключі й список. Якщо матимеш запитання, я буду в південному крилі.

– Як накажете, міледі, – відповіла Мейпс.

Джессіка відвернулася, міркуючи: «Хават може вважати резиденцію безпечною, але щось не так із цим місцем. Я відчуваю».

Ураз Джессіку охопила негайна потреба побачитися із сином. Вона пройшла крізь склепінний портал, що вів до коридору в обідню залу та до родинних апартаментів. Вона йшла все швидше та швидше, аж доки не зірвалася на біг.

Позаду неї Мейпс, відірвавшись від розпаковування голови бика, кинула погляд їй навздогін.

– Усе правильно, вона саме Та, – пробурмотіла вона. – Бідолашна.

8

Юе! Юе! Юе! – лунає рефрен. – Мільйона смертей мало для Юе!

Принцеса Ірулан. Історія Муад’Діба для дітей

Крізь прочинені двері Джессіка зайшла в кімнату з жовтими стінами. Ліворуч від неї стояв низький чорний диван і дві порожні книжкові полиці; ще там висіла припорошена пилом фляга з вигнутими боками. Праворуч, біля дверей, – дві порожні полиці, стіл, привезений із Каладана, і три стільці. Біля вікна, якраз навпроти, спиною до неї стояв лікар Юе. Його увага повністю зосередилася на краєвиді.

Джессіка ступила ще один тихий крок у кімнаті.

Вона помітила, що одяг Юе пом’ятий, а на лікті щось біліло, наче лікар притулився до крейдяної стіни. Зі спини він скидався на позбавлену плоті тонку фігурку в гігантських чорних шатах, кумедно завмерлу в очікуванні на лялькаря, який от-от смикне за нитку. Лише майже квадратна голова з довгим ебеновим волоссям, яке біля плеча стягувало срібне кільце Сукської школи, видавалася живою – вона повільно поверталася слідом за рухом на вулиці.

Жінка знову роззирнулася кімнатою, але не помітила жодних ознак присутності сина, хоч і знала, що ті зачинені двері праворуч ведуть до маленької спальні, що припала Полові до душі.

– Доброго дня, лікарю Юе, – сказала вона. – Де Пол?

Він кивнув, неначе звертаючись до чогось за вікном, а тоді, не обертаючись, промовив відстороненим голосом:

– Ваш син утомився, Джессіко. Я відправив його в сусідню кімнату, відпочити.

Раптом Юе, отямившись, обернувся так різко, що довгі вуса ляснули його по пурпурових губах.

– Даруйте мені, міледі! Думками я був надто далеко… я не мав права на таку фамільярність.

Вона всміхнулася, простягнувши праву руку. На мить Джессіка злякалася, що лікар упаде на коліна.

– Прошу вас, Веллінґтоне.

– Згадувати ваше ім’я ось так… Я…

– Ми знаємо одне одного шість років, – промовила жінка. – Уже давно час відкинути формальності між нами – хоча б у приватній розмові.