Дюна Герберт Френк

2

Спроба осягнути Муад’Діба без розуміння його заклятих ворогів, Харконненів, домірна спробі побачити Істину, не відаючи Лжі. Бажанню побачити світло, не стрічаючи Пітьми. Це неможливо.

Принцеса Ірулан. Оповідь про Муад’Діба

Напівзанурений у пітьму рельєфний глобус обертався від поштовху товстої, вкритої блискучими перснями руки. Він стояв на підставці дивної форми біля однієї зі стін кімнати без вікон. Решта стін скидалася на різнобарвну клаптикову ковдру – сувої, фільмокниги, записи, ролики. Світло, яке осявало кімнату, текло із золотих куль, що застигли в рухомому силовому полі.

У центрі зали стояв еліпсоїдний стіл із жадеїтово-рожевою[12] кришкою зі скам’янілого елакового дерева. Навколо нього зависли поліморфні крісла, два з яких були зайняті. В одному сидів темноволосий круглолиций юнак приблизно шістнадцяти років, із сумними очима, а в другому – худий невисокий чоловік із жіночним обличчям.

Обидва зосереджено дивилися на глобус та на зануреного в пітьму чоловіка, який розкручував кулю.

До них долинуло вдоволене гиготіння, і могутній бас прогримів:

– Пітере, ось найбільша в історії пастка на людину. І Герцог уже потрапив між її щелеп. Чи ж не разючі речі роблю я, барон Владімір Харконнен?

– Безсумнівно, Бароне, – відповів чоловік. Голос його звучав мелодійним солодким тенором.

Товста рука опустилася на кулю і спинила її обертання. Тепер кожен у кімнаті прикипів поглядом до непорушної поверхні глобуса – дорогого предмета, який виготовляли спеціально для багатих колекціонерів або ж планетарних правителів Імперії. Він зберігав неповторний відбиток ручної роботи імперських майстрів. Довжини та широти було накреслено тонесеньким платиновим дротом, а полярні шапки інкрустовано найдобірнішими хмаристо-білими діамантами.

Товста долоня посунулася вперед, намацуючи деталі рельєфу.

– Пропоную вам подивитися, – знову загуркотів бас. – Подивитися уважно… І ти, Пітере, і ти, мій любий Фейде-Рауто: від шістдесяти градусів на півночі та до сімдесяти на півдні – вишукані брижі. Їхній колір – чи ж не нагадує він вам солодку карамель? І ніде, зовсім ніде немає на ній блакиті озер, річок або морів. А ці чарівні полярні шапочки – такі крихітні. Чи здатен хоч хтось сплутати це місце? Арракіс. Істинна унікальність. Ідеальна місцина для унікальної перемоги.

Губ Пітера торкнулася легенька усмішка.

– А ще, уявити тільки, Бароне: Падишах-Імператор переконаний, що він віддав Герцогові вашу планету прянощів. Як удало.

– Цілковита маячня, – гарикнув Барон. – Ти кажеш це, аби заплутати юного Фейда-Рауту, однак немає жодних підстав збивати з пантелику мого племінника.

Юнак із меланхолійним лицем заворушився в кріслі, розгладив складки на своєму чорному трико. Він випрямився, коли від дверей у стіні за його спиною долинув обережний стукіт.

Пітер вислизнув із крісла, підійшов до дверей, ледь прочинив їх – лише для того, щоб отримати циліндр із посланням. Зачинив двері й, розгорнувши сувій, вивчив його. З уст ментата злетіло кілька смішків.

– Що там? – владно поцікавився Барон.

– Дурень відповів нам, Бароне!

– Відколи це Атріди нехтуватимуть нагодою зробити красивий жест? – поцікавився Барон. – Гаразд, а що він пише нам?

– Він надзвичайно неввічливий, Бароне. Звертається до вас просто: «Харконнене». Ні «Сір й улюблений кусен», ні титулу.

– Це гарне ім’я, – проричав Барон, виказуючи своє нетерпіння. – То що повідомляє любий Лето?

– Він пише: «Вашу пропозицію про зустріч відхилено. Я вже неодноразово стикався з вашою підступністю, й це добре відомо всім».

– І? – перепитав Барон.

– Далі таке: «Мистецтво канлі ще має своїх поціновувачів в Імперії». І підпис: «Герцог Арракіса Лето». – Пітер зареготав. – Арракіса! Боже ж ти мій. То вже занадто.

– Угамуйся, Пітере, – промовив Барон, і сміх зник – наче хтось повернув вимикач.

– Отже, канлі[13]? – поцікавився Барон. – Вендета, еге ж? Він навіть ужив таке миле старовинне слово з такою багатою традицією. Хотів упевнитися, що я чітко розумію сказане ним.

– Ви зробили жест до примирення, – сказав Пітер. – Правил було дотримано.

– Як на ментата, Пітере, ти надто багато базікаєш, – відказав Барон, подумавши: «Скоро мені доведеться позбутися його. Він уже майже пережив власну корисність». Барон кинув через усю кімнату погляд на свого ментата-асасина, затримався на тій його особливості, яку люди помічали першою: очі – темні щілини синього на синьому, без найменшої краплі білого.

Вищир розцвів на Пітеровому обличчі, нагадуючи гримасу маски під проваллями очей.

– Але, Бароне. Ніколи ще помста не була прекраснішою. Перед нами план найвишуканішої зради: змусити Лето проміняти Каладан на Дюну, не лишивши йому жодного вибору, адже це наказ Імператора. Ви такий дотепник!

– У тебе словесна діарея, Пітере, – від голосу Барона віяло холодом.

– Це тому, що я щасливий, мій Бароне. Тоді як вас… вас з’їдають ревнощі.

– Пітере!

– Ох-ох, Бароне! Як прикро, що ви не спромоглися розробити таку вишукану схему самостійно.

– Одного дня я придушу тебе, Пітере.

– Беззаперечно, Бароне. Добрі вчинки ніколи не забуваються, еге ж?

– Пітере, ти перебрав із верите[14] чи із семутою?

– Позбавлена страху правда дивує Барона, – обличчя Пітера перетворилося на карикатурно-похмуру маску. – Ах-ах! Розумієте, Бароне, я, як ментат, знатиму, коли ви відправите за мною ката. Ви стримуватимете себе, доки потребуватимете мене. Передчасні дії були б марнотратством, а від мене й досі є користь вашій милості. Я знаю, який урок дала вам чарівна Дюна – жодного марнотратства. Хіба ні, Бароне?

Барон продовжував дивитися на Пітера.

Фейд-Раута скорчився в кріслі. «Дурні суперечники! – подумав він. – Дядечко не вміє розмовляти зі своїм ментатом без суперечок. Мені що, немає чого робити, окрім як вислуховувати їхні чвари?»

– Фейде, – промовив Барон. – Коли я запросив тебе сюди, то наказав слухати та вчитися. Ти зробив якісь висновки для себе?

– Так, дядьку, – відповів юнак завбачливо улесливим голосом.

– Часом я захоплююся Пітером, – сказав Барон. – Я завдаю болю, коли це необхідно, а от він… присягаюся, він отримує від цього найвищу насолоду. Щодо мене, то мені навіть шкода бідного Герцога Лето. Лікар Юе скоро зрадить його, і так настане кінець Дому Атрідів. Лето точно дізнається, чия рука керувала згідливим лікарем… усвідомлення цього стане найгіршою миттю його життя.

– Чому б тоді вам не наказати лікарю всадити Герцогові кинджал під ребра? – поцікавився Пітер. – Це тихо та ефективно. Ви говорите про жаль, але…

– Герцог має знати, що саме я звершую його долю, – сказав Барон. – Інші Великі Доми також мають запам’ятати урок. Це приголомшить їх, тож я матиму більше простору для маневру. Необхідність очевидна, але вона не повинна конче подобатися мені.

– Простір для маневру? – Пітер глузливо всміхнувся. – До вас уже прикута увага Імператора. Ви діяли вельми нахабно. Одного дня Імператор направить легіон або два своїх сардаукарів сюди, на Ґ’єді Прайм[15], і так настане кінець барона Владіміра Харконнена.

– Ти хотів би це побачити, Пітере, так? – спитав Барон. – Ти б насолоджувався, спостерігаючи за корпусом сардаукарів, що розоряв би мої міста та грабував би мій замок. Ти б справді насолоджувався цим.

– Чи ж варто питати про це, Бароне? – прошепотів Пітер.

– Ти мав би бути башаром Корпусу, – сказав Барон. – Надто сильно тебе цікавлять кров і біль. Можливо, я надто поквапився з обіцянкою трофеїв із Арракіса.

Пітер ступив п’ять химерних, дріботливих кроків кімнатою і спинився просто перед Фейдом-Раутою. У повітрі зависла напруга, і юнак зі схвильованою похмурістю підвів очі на ментата.

– Пітер – не іграшка, Бароне. Не грайтеся з ним, – промовив він. – Ви пообіцяли мені леді Джессіку. Ви пообіцяли її мені.

– Навіщо вона тобі, Пітере? – запитав Барон. – Завдавати болю?

Пітер глипнув на нього. Тиша затягувалася.

Фейд-Раута підсунув своє крісло на силовій підвісці до краю столу й поцікавився:

– Дядьку, мені й досі слід залишатися тут? Ви казали, що…

– Мій любий Фейд-Раута виріс нетерплячим, – у мороці за глобусом майнув якийсь рух. – Потерпи, Фейде. – Барон знову зосередився на ментаті. – А як щодо Герцогового пуголовка, малюка Пола, мій безцінний Пітере?

– Капкан приведе його до вас, Бароне, – пробурмотів Пітер.

– Я не про це питав, – відрізав Барон. – Пригадуєш, як ти пророкував, що Бене-Ґессеритська відьма народить Герцогові дочку? Отже, ти помилився, ментате?

– Я не часто помиляюся, Бароне, – промовив Пітер, і вперше за всю розмову в його голосі лунав страх. – Ви маєте віддати мені належне: помиляюся я нечасто. До того ж ви знаєте, що Бене-Ґессеритки зазвичай народжують дочок. Навіть супутниця Імператора приводить у світ винятково дівчаток.

– Дядьку, – знову подав голос Фейд-Раута. – Ви казали, що тут я почую дещо важливе для мене…

– Ви тільки послухайте мого племінника, – промовив Барон. – Прагне панувати над моїм Баронством, а сам навіть опанувати себе не може. – Барон пильно дивився на хлопця з-за глобуса, тінь за тінню. – Що ж, Фейде-Рауто Харконнене. Я викликав тебе сюди в надії, що ти здобудеш хоча б крихту мудрості. Ти вже поспостерігав за нашим добрим ментатом? Тобі варто було б зробити деякі висновки з нашого з ним діалогу.

– Але дядьку…

– Фейде, ти міг би сказати, що Пітер – високоефективний ментат?

– Так, але…

– Ага! «Але»… ось у чім заковика. Він уживає надто багато прянощів, їсть їх, як цукерки. Поглянь на його очі! Може здатися, що він трудяга з Арракіса. Пітер – ефективний, так, але все одно емоційний і схильний до вибухів гніву. Пітер – ефективний, але йому все одно властиво помилятися.

Пітер заговорив тихим утомленим голосом:

– Бароне, ви запросили мене сюди, щоб підірвати мою ефективність критикою?

– Підірвати твою ефективність. Пітере, ти ж бо знаєш мене. Я лише хотів, аби мій небіж зрозумів, що й ментати мають свої межі.

– Ви вже підготували заміну мені? – поцікавився Пітер.

– Заміну тобі? Навіщо, Пітере? Де я знайду ментата з твоєю хитрістю і злобою?

– Там само, де ви знайшли мене, Бароне.

– Можливо, мені варто над цим замислитися, – пробурмотів Барон. – Останнім часом ти справді став утрачати рівновагу. А як подумаєш про кількість з’їдених тобою прянощів!

– Мої втіхи надто дорогі, Бароне? Ви виступаєте проти них?

– Мій безцінний Пітере, твої втіхи прив’язують тебе до мене. Як я можу бути проти цього? Я лишень хочу, аби мій племінник звернув увагу на цю твою особливість.

– Тоді ось: експонат перед вами, – сказав Пітер. – Може, мені затанцювати? Чи маю я продемонструвати свої численні функції вельмишановному Фейду-Рау…

– Саме так, – гарикнув Барон. – Ти експонат. А зараз мовчи. – Барон зиркнув на Фейда-Рауту, на повні губи племінника (харконненівський генетичний маркер), які тепер ледь викривилися від здивування. – Фейде, це ментат. Натренований і пристосований до виконання конкретних обов’язків прилад. Ніколи не можна забувати, що цей прилад заховано в людському тілі. А це – серйозний недолік. Часом я гадаю, що наші предки мали рацію з цими своїми мислячими машинами.

– То були цяцьки порівняно зі мною, – пирхнув Пітер. – Навіть ви, Бароне, перевершили б ті машини.

– Можливо, – відповів Барон. – Із цим розібралися… – Він глибоко вдихнув і відригнув. – Тепер, Пітере, розкажи моєму племінникові в загальних рисах про нашу кампанію проти Дому Атрідів. Попрацюй для нас ментатом, якщо твоя ласка.

– Бароне, я застерігав вас. Не варто довіряти подібну інформацію настільки юній особі. Мої спостереження.

– Це вже мені вирішувати, – відрізав Барон. – Я віддав тобі наказ, ментате. Продемонструй одну зі своїх численних функцій.

– Так тому й бути, – сказав Пітер. Він виструнчився, демонструючи хворобливу гідність – здавалося, на ньому ще одна маска, просто тепер її одягнули на все тіло. – За кілька стандартних днів Герцог Лето та весь двір ступлять на облавок лайнера Гільдії Лоцманів, що прямує на Арракіс. Гільдієри висадять його в Арракіні, а не в нашій столиці Карфазі[16]. Ментат Герцога Зуфір Хават правильно розрахував, що Арракін легше захищати.

– Слухай уважно, Фейде, – перебив Пітера Барон. – Стеж за планами, що ховаються всередині задумів, які причаїлися в глибинах інших планів.

Фейд-Раута кивнув, міркуючи: «Ось це мені до душі. Стара почвара, нарешті, допускає мене до своїх таємниць. Мабуть, він і справді хоче, аби я став його спадкоємцем».

– Є кілька тангенціальних можливостей, – продовжив ментат. – Я вказав, що Дім Атрідів переправиться на Арракіс. Однак, попри це, нам не слід забувати, що Герцог міг укласти угоду з Гільдією і помандрувати в безпечне місце за межами Системи. Інші в подібних ситуаціях ставали Домами-відступниками, забирали родинні ядерні запаси та силові щити й летіли за межі Імперії.

– Герцог надто горда людина, щоб піти на таке, – відказав Барон.

– Подібна ймовірність існує, – мовив Пітер. – Проте кінцевий результат був би для нас таким самим.

– Ні, не був би, – загарчав Барон. – Я маю переконатися, що він мертвий, і рід його обірвався.

– Така ймовірність вельми висока, – сказав Пітер. – Є певні дії, які вказують на те, що Дім збирається піти на зраду. Герцог тим часом не зробив нічого.

– Далі, – зітхнув Барон. – Завершуй уже, Пітере.

– В Арракіні, – вів далі ментат, – Герцог із родиною займе Резиденцію, де раніше мешкали граф Фенрінґ та його леді.

– Посол до контрабандистів, – гигикнув Барон.

– Посол куди? – перепитав Фейд-Раута.

– Ваш дядько пожартував, – сказав Пітер. – Він назвав графа Фенрінґа послом до контрабандистів, зауваживши, що Імператора дуже цікавлять контрабандні потоки на Арракісі.

Фейд-Раута повернув здивоване обличчя до дядька.

– Але чому?

– Не будь ідіотом, Фейде, – огризнувся Барон. – Поки Гільдія де-факто лишається поза контролем Імперії, чи може бути інакше? Як іще можна доправляти на планету асасинів та шпигунів?

Рот Фейда-Раути видав беззвучне: «О-о-о».

– У резиденції ми підготували диверсію, – продовжив Пітер. – Буде скоєно замах на життя юного Атріда – замах, який може виявитися успішним.

– Пітере, – загудів Барон, – ти стверджував…

– Я стверджував, що випадковості трапляються, – відказав Пітер. – Замах має бути правдоподібним.

– Ох, але ж у юнака таке солодке юне тіло, – промовив Барон. – Звісно, потенційно він навіть небезпечніший, ніж його батько… з матір’ю-відьмою, яка тренує його. Проклята курва! Але продовжуй, будь ласка, Пітере.

– Хават здогадається, що в його оточенні діє наша людина. Найочевидніший підозрюваний – лікар Юе, який і справді є нашим агентом. Але Хават проводив розслідування і виявив, що наш лікар – випускник Сукської школи та відзначений імперським кондиціонуванням – гіпотетично, він може надавати допомогу навіть Імператорові. На імперське кондиціонування покладають надто великі надії. Вважають, що абсолютне кондиціонування неможливо зняти, не вбивши людину. А втім, як хтось колись відзначив, маючи надійну точку опори, можна рухати планетами. Ми знайшли цю точку та зрушили з місця лікаря.

– Як? – спитав Фейд-Раута. Він вирішив, що це справді цікава тема. Кожен знав, що неможливо обійти імперське кондиціонування.

– Про це іншим разом, – сказав Барон. – Продовжуй, Пітере.

– Замість Юе на шляху Хавата ми поставимо іншого, набагато цікавішого кандидата. Саме зухвальство подібної кандидатури зверне на неї Хаватову увагу.

– На неї?

– На саму леді Джессіку, – сказав Барон.

– Чи ж не вишукано? – запитав Пітер. – Розум Хавата буде зайнятий обдумуванням такої імовірності, й це послабить його функції ментата. Він навіть може спробувати вбити її. – Пітер спохмурнів, а тоді продовжив: – Але я не вірю, що це йому вдасться.

– Ти не хочеш, аби він це зробив? – поцікавився Барон.

– Не перебивайте мене, – відрізав Пітер. – Поки Хават матиме клопіт із леді Джессікою, ми заплутаємо його ще більше. Наприклад, піднімемо кілька повстань у гарнізонах міста й таке подібне. Їх, звісно, придушать. Герцог має повірити, що він повністю контролює ситуацію. І зрештою, коли настане час, ми подамо сигнал Юе й висадимося з нашими основними силами… еммм…

– Продовжуй, розкажи йому все, – сказав Барон.

– Наші позиції підсилюватимуть два легіони сардаукарів, убраних у харконненівську форму.

– Сардаукари! – у Фейда-Раути перехопило подих. Його свідомість зосередилася на жахних солдатах Імперії, вбивцях, позбавлених милосердя, солдатах-фанатиках Падишаха-Імператора.

– Бачиш, наскільки я тобі довіряю, Фейде, – промовив Барон. – Жоден із Великих Домів не повинен дізнатися й крихти з почутого тобою, інакше Ландсраад об’єднається проти Імперського Дому та запанує хаос.

– Головний нюанс у наступному, – сказав Пітер. – Оскільки Харконнени виконують брудну роботу за Імператора, ми отримуємо деякі суттєві переваги. Небезпечні переваги, це точно, але якщо користуватися ними обережно, то це принесе Дому Харконненів такі статки, які навіть і не снилися жодному з Домів Імперії.

– Фейде, ти й гадки не маєш, про які статки йдеться, – сказав Барон, – навіть у найдикіших своїх мріях. Почнемо з того, що у нас будуть постійні права на директорство в ДАПТ.

Фейд-Раута кивнув. Багатство. ДАПТ – це ключ до скарбів. Кожен шляхетний Дім гребе зі скарбниці компанії все, що може, доки входить до ради директорів. Директорство в ДАПТ було реальним свідченням влади в Імперії, яке змінювало розстановку сил у Ландсрааді, що перебував у хисткій рівновазі з Імператором і його прибічниками.

– Герцог Лето, – сказав Пітер, – може спробувати втекти до мерзотників-фрименів на околицях пустелі. Чи спробує відправити родину в безпечне, як йому здається, місце. Однак цей шлях перекритий одним із агентів Його Величності – планетарним екологом. Ви, можливо, пам’ятаєте його – Кайнс.

– Фейд пам’ятає його, – сказав Барон. – Завершуй уже.

– Вам бракує люб’язності, Бароне.

– Завершуй оповідь. Це наказ! – проревів Барон.

Пітер знизав плечима.

– Якщо все йтиме так, як ми запланували, то протягом одного стандартного року Арракіс стане субфеодом Дому Харконненів. Там пануватиме ваш дядько. Його особистий агент керуватиме Арракісом.

– І прибутки зростуть, – сказав Фейд-Раута.

– Саме так, – відповів Барон і подумав: «Це не більше, ніж справедливість. Це ми приборкали Арракіс… за винятком групки фрименських виродків, які ховаються на околицях пустелі, та кількох одомашнених контрабандистів, які прикуті до планети майже так само міцно, як і місцеві працівники.

– А ще Великі Доми дізнаються, що Барон знищив Атрідів, – сказав Пітер. – Вони дізнаються.

– Вони дізнаються, – видихнув Барон.

– Найчарівніше з усього, – сказав Пітер, – що дізнається про це й Герцог. Він уже все знає. Уже відчуває пастку.

– Щира правда, що Герцогові це відомо, – промовив Барон, і в його голосі прозвучала нотка суму. – Знає, але нічого не може вдіяти. Це ще сумніше.

Барон вийшов із-за глобуса Арракіса. Щойно він вислизнув із тіні, всі побачили його велетенське, надзвичайно товсте тіло. Ледь помітні випуклості під складками чорної роби свідчили, що весь цей жир частково підтримувала портативна силова збруя. Насправді він важив близько двохсот стандартних кілограмів, але ногам доводилося підтримувати не більше ніж п’ятдесят кіло.

– Я зголоднів, – прогримів Барон, витер губи вкритою перснями рукою і витріщився на Фейда-Рауту втонулими в жирі очима. – Відправ когось по їжу, мій любий. Перш ніж піти, ми попоїмо.

3

І сказала таке свята Алія Ножа: «Превелебна Матір має поєднувати в собі спокусливі хитрощі куртизанки з недоторканою величчю незайманої богині, тримаючи в напрузі ці якості настільки довго, наскільки молодість дасть змогу їй це робити. А коли молодість і краса зів’януть, то її осердя, що колись породжувало напругу, обернеться на джерело підступності й вигадливості».

Принцеса Ірулан. Муад’Діб, родинні нотатки

– Гаразд, Джессіко, що ж ти тепер скажеш? – запитала Превелебна Матір.

Розмова ця відбувалася в день Полового випробування в замку Каладан, коли сонце вже котилося до схилу. Дві жінки сиділи у вітальні Джессіки, доки Пол чекав у прилеглій звуконепроникній Кімнаті для медитації.

Джессіка стояла обличчям до південних вікон. Вона дивилася, але не бачила спалахів заграви, що розсипалися над луками та рікою. Слухала й не чула запитання Превелебної Матері.

Багато років тому відбулося інше випробування. Сухорлява дівчина з тілом, виснаженим нуртуванням підліткового віку, і волоссям кольору бронзи зайшла в кабінет Превелебної Матері Ґая Єлени Могіям, Вищого Проктора школи Бене Ґессерит на Валасі ІХ. Джессіка поглянула на свою праву руку, зігнула пальці та пригадала біль, страх і злість.

– Бідний Пол, – прошепотіла вона.

– Я поставила тобі питання, Джессіко! – пролунав роздратований і вимогливий голос старої.

– Що? Ох… – Джессіка вирвалася з полону минулого та поглянула на Превелебну Матір, яка сиділа між двома західними вікнами, притулившись спиною до каменю. – Яку відповідь ви хочете почути?

– Яку відповідь я хочу почути? Яку відповідь я хочу почути? – старий голос зірвався на жорстоке передражнювання.

– Так, у мене син! – спалахнула Джессіка. Вона чудово розуміла, що її навмисне доводять до білого гарту.

– Тобі наказали народжувати Атріду лише доньок.

– Для нього це так багато означало, – благала Джессіка.

– Засліплена пихою, ти подумала, що зможеш привести у світ Квізаца Хадераха!

Джессіка підвела підборіддя.

– Я відчула, що це можливо.

– Ти думала лишень про бажання твого Герцога мати сина, – відрубала стара. – А його бажання не мають жодного значення. Донька Атрідів мала побратися зі спадкоємцем Харконненів і заповнити генетичну лакуну. А ти надзвичайно все ускладнила. Ми можемо втратити тепер обидві лінії.

– Та й ви не безгрішні, – сказала Джессіка та кинула виклик довгому погляду старечих очей.

За мить стара промимрила:

– Що зроблено, те зроблено.

– Я заприсяглася ніколи не шкодувати про свої рішення, – відказала Джессіка.

– Як шляхетно, – глумливо процідила Превелебна Матір. – Жодного жалю. Ми ще подивимося на тебе, коли станеш утікачкою, за твою голову призначать винагороду та всі намагатимуться вбити тебе й твого сина.

Джессіка зблідла.

– Чи немає альтернативи?

– Альтернативи? Хіба має сестра Бене Ґессерит запитувати про таке?

– Я лишень запитую, що ви бачите в майбутньому завдяки своїм надможливостям.

– У майбутньому я бачу те, що бачила й у минулому. Ти добре знаєш принципи наших дій, Джессіко. Раса усвідомлює власну конечність і боїться застою в спадковості. Потяг змішувати генетичні лінії без жодного плану – у нас у крові. Імперія, Компанія ДАПТ, усі Великі Доми – лише тріски в буремному паводку.

– ДАПТ, – пробурмотіла Джессіка. – Гадаю, вони вже вирішили, як ділитимуть рештки Арракіса.

– Що таке ДАПТ, як не флюгер наших часів, – сказала на те стара. – Імператор і його друзі взяли під контроль п’ятдесят дев’ять цілих і шістдесят п’ять сотих відсотка голосів ради директорів ДАПТу. Вочевидь, вони передчувають прибутки, а оскільки інші також їх передчувають, тиск лише зростатиме. Так розвивається історія, дівчинко.