Дюна Герберт Френк
Пол відбивав удари, відступаючи. Він відчув, як поля затріщали, коли краї щитів спершу доторкнулися один до одного, а тоді розчепилися, відчув електричне поколювання шкіри, що виникло через контакт. «Що трапилося з Ґурні? – запитав він себе. – Він б’ється по-справжньому!» – Пол ворухнув лівою рукою, і йому в долоню з наручних піхов ковзнув стилет.
– Відчуваєш потребу в додатковому клинку, еге ж? – гмикнув Галлек.
«Може, зрада? – промайнула думка. – Тільки не Ґурні!»
Вони кружляли залою, б’ючись – випад, відбиття, удар, контрудар. Повітря в їхніх щитах стало затхлим, адже воно не могло оновлюватися через повільну взаємодію на межі силового поля. Кожне нове зіткнення щитів приносило сильніший запах озону.
Пол продовжував задкувати, однак тепер він спрямував свій відступ до тренувального столу. «Якщо мені вдасться підвести його до столу, я покажу один фокус, – думав Пол. – Ну ж бо, Ґурні, іще один крок».
Галлек ступив цей крок.
Пол відбив удар вниз, повернувся і побачив, як рапіра Галлека зачепила край столу. Пол відскочив убік, спрямував рапіру вгору, одночасно ведучи стилет до шиї Ґурні. Він зупинив лезо за дюйм від яремної вени суперника.
– Ти цього хотів? – прошепотів Пол.
– Поглянь униз, хлопче, – важко видихнув Ґурні.
Пол послухався. Він побачив, що кинджал Ґурні пройшов повз край стола і його вістря майже торкалося Полового паху.
– Ми б злилися в обіймах смерті, – сказав Галлек. – Однак визнаю, ти фехтуєш краще, якщо на тебе натиснути. Здається, у тебе з’явився настрій для бою? – Він вищирився, як вовк, і шрам від атраментової лози запульсував на його підборідді.
– Те, як ти наступав на мене, – промовив Пол. – Ти що, справді хотів пустити мені кров?
Галлек сховав кинджал і випростався.
– Якби ти бився хоч на краплю гірше, ніж можеш, я б добряче подряпав тебе. Залишив би шрам на пам’ять. Не хочу, аби мого улюбленого учня зарізав перший-ліпший харконненівський волоцюга.
Пол вимкнув щит й зіперся на стіл, відновлюючи дихання.
– Я заслужив на це, Ґурні. Але батько розлютився б, якби ти поранив мене. А я не хочу, щоб тебе карали за мої невдачі.
– Як на те, – відповів Галлек. – Це була б і моя невдача. Тобі не слід перейматися через кілька отриманих на тренуванні шрамів. Ти щасливець, що маєш їх так мало. А щодо твого батька – Герцог покарає мене, лише коли я не зможу зробити з тебе першокласного воїна. І мені б це точно не вдалося, якби я не пояснив тобі хибність залежності від настрою, яка зненацька в тебе з’явилася.
Пол випростався і сховав стилет у піхви на зап’ясті.
– Ми зовсім не в ігри тут граємо, – сказав Галлек.
Пол кивнув. Його подивувала непритаманна Галлекові серйозність поведінки, якась протверезлива сила. Поглянувши на буряковий шрам від атраментової лози на підборідді Ґурні, хлопець пригадав історії про те, що це зробив Звір Раббан у рабських копальнях Харконненів на Ґ’єді Прайм. Раптом Полові стало дуже соромно, що він хай навіть і на мить засумнівався у вірності Ґурні. Пол збагнув, що появу шраму супроводжував біль – можливо, настільки ж сильний, як і той, що навіяла йому Превелебна Матір. Він прогнав цю думку – вона пронизувала їхній світ холодом.
– Певно, я справді сподівався на якусь гру сьогодні, – сказав Пол. – Надто багато серйозного навколо останнім часом.
Галлек відвернувся, щоб приховати емоції. Щось пекло йому очі. У ньому, неначе нарив, жив біль – усе, що зосталося від якось утраченого вчора, яке час відрізав від нього.
«Як скоро хлопчикові доведеться стати чоловіком, – подумав Галлек. – Як скоро доведеться йому подумки прочитати цю угоду, яка закликає до жорсткої обережності й безапеляційно вимагає заповнити рядок: “Назвіть ваших найближчих родичів”»[20].
Не обертаючись, Галлек промовив:
– Я відчував, що тобі хотілося погратися, хлопче, і нічого у світі мені не хотілося, окрім як приєднатися до твоїх ігор. Однак ми більше не можемо гратися. Завтра ми рушаємо на Арракіс. Арракіс справжній. Харконнени справжні.
Пол підняв рапіру вертикально вгору, торкнувся нею лоба.
Галлек повернувся, побачив салют і відповів на нього кивком. Жестом указав на тренувальний манекен.
– Тепер попрацюємо над твоїм часочуттям. Покажи мені, як ти даєш собі раду з цим підступним одороблом. Я керуватиму ним звідси. Так я краще бачитиму всі твої дії. Попереджаю: сьогодні я використаю нові прийоми. Від ворога подібних попереджень ти не діждешся.
Пол став навшпиньки, щоб заспокоїти м’язи. Раптом він повністю усвідомив, що його життя почало різко змінюватися. Хлопець підійшов до манекена, ткнув вістрям рапіри вимикач на його грудях і відчув, як захисне поле відштовхнуло клинок.
– En garde[21]! – дав команду Галлек, і манекен пішов в атаку.
Пол активував щит, відбив удар, завдав контрудару.
Галлек, маніпулюючи приладами, пильно стежив за поєдинком. Його свідомість, здається, розщепилася надвоє: одна частина зосередилася на потребах бою, а друга – витала у хмарах.
«Я – добре вирощене фруктове дерево, – подумав він. – Повне стиглих почуттів і здібностей. Усіх їх мені прищепили – усі вони визрівали для когось іншого».
Чомусь він пригадав молодшу сестру – її мініатюрне обличчя так яскраво сяяло в пам’яті. Однак вона давно померла – у домі насолод для харконненівських солдатів. Вона любила фіалки… чи, може, то були маргаритки? Ґурні не зміг пригадати. І це його гнітило.
Пол відбив повільний випад манекена, піднявши ліву руку в entretisser[22].
«Розумне чортеня! – подумав Галлек, захоплений тепер вишуканістю рухів Пола. – Він тренувався самостійно. Це не стиль Дункана, і я такому точно його не вчив».
Ця думка лише додала Галлекові суму. «І мене заразив “настрій”», – подумав він. Йому стало цікаво, чи доводилося юному Полові із жахом дослухатися до власного пульсу, що відлунював у подушці вночі.
«Якби бажання були рибами, ми снасті закидали б усі», – пробурмотів Ґурні.
Це прислів’я любила його мати, і він завжди промовляв його, коли відчував, як морок завтрашнього дня напосідає на нього. Потім він замислився: «Як це дивно – прямувати з прислів’ям на планету, де ніколи не чули ані про море, ані про риб».
5
Юе [йу], Веллінґтон [вл’інґтон], за стандартним літочисленням 10082—10191 рр.; лікар із Сукської школи (закінчив у 10 112 р. за стандартним літочисленням); одружений із Ванною Маркус із Бене Ґессерит (10092—10186? рр. за стандартним літочисленням); найбільш відомий тим, що зрадив Герцога Лето Атріда. (Див. «Бібліографію», «Додаток VІІ» [Імперське кондиціонування], а також «Зраду».)
Принцеса Ірулан. Словник Муад’Діба
І хоча він чув, як лікар Юе стриманою, обережною ходою ввійшов у тренувальну залу, Пол так і лежав, простягнувшись, обличчям униз, на гімнастичному столі, де масажистка залишила його. Після тренування з Ґурні Галлеком його охопила солодка втома.
– У тебе тут усі зручності, – мовив Юе спокійним, трішки напруженим голосом.
Пол підвів голову й побачив високу чоловічу постать, що стояла за кілька кроків, помітив брижате чорне вбрання, квадратну голову з багряними вустами та обвислими вусами. Чоло прикрашав витатуйований діамант імперського кондиціонування, а довге чорне волосся тримало срібне кільце Сукської школи на лівому плечі.
– Певно, ти зрадієш, почувши, що сьогодні нам бракує часу для звичайного уроку, – сказав Юе. – Скоро прийде твій батько.
Пол сів.
– Однак я подбав, щоб на шляху до Арракіса в тебе був фільмокнижний переглядач і кілька уроків.
– Ох.
Пол узявся натягувати на себе одяг. Його схвилювала звістка про те, що скоро прийде батько. Вони так мало часу проводили разом, відколи Імператор наказав узяти у феодальне володіння Арракіс.
Лікар підійшов до кутового столу, міркуючи: «Як же хлопчина підріс за останні кілька місяців. Яка втрата! Ох, яка сумна втрата». А тоді нагадав собі: «Мені не можна вагатися. Усе це я роблю для того, щоб бути певним, що мою Ванну більше не катують харконненівські тварюки».
Пол приєднався до нього за столом, застібаючи піджак.
– Що я вивчатиму по дорозі туди?
– О-о-о, суходільні форми життя Арракіса. Ця планета змогла породити певні життєві форми. Невідомо як. Коли ми прибудемо, я маю знайти планетарного еколога – доктора Кайнса – і запропонувати свою допомогу в дослідженнях.
А сам Юе подумав: «І що я таке кажу? Я лицемірний навіть сам із собою».
– А там буде щось про фрименів? – запитав Пол.
– Фримени? – Юе почав стукати пальцями по столу, але, помітивши, що Пол звернув увагу на його нервовий рух, прибрав руку.
– Можливо, у вас є щось про все арракійське населення, – уточнив Пол.
– Так, звісно, – відповів Юе. – Населення поділяється на дві основні групи: одна з них – це фримени, а друга об’єднує людей грабенів, падин і низькодолів. Казали, що бувають і змішані шлюби. Жінки з поселень падин і низькодолів віддають перевагу чоловікам із фрименів, а чоловіки шукають серед фрименів дружин. У них навіть приказка є: «Вишуканість приходить із міст, а мудрість – із пустелі».
– А ти маєш їхні зображення?
– Я гляну, що можу відшукати для тебе. Їхня найцікавіша риса – це, звісно, очі: абсолютно сині та без білків.
– Мутація?
– Ні. Це пов’язано з надміром меланжу в крові.
– Певно, фримени дуже хоробрі, якщо живуть на краю пустелі.
– Якщо вірити свідченням, так і є, – відповів Юе. – Вони присвячують вірші своїм ножам. А жінки їхні не менш люті, ніж чоловіки. Навіть діти фрименів жорстокі та небезпечні. Гадаю, тобі не дозволять спілкуватися з ними.
Пол уражено дивився на Юе. Кілька скромних слів про силу фрименів зачарували юнака. Такий би народ собі в союзники!
– А хробаки? – запитав Пол.
– Що?
– Я б хотів дізнатися більше про хробаків.
– А-а-а, ну звісно ж. У мене є фільмокнижка про маленького екземпляра – лише сто десять футів завдовжки та двадцять два метри в діаметрі. Його знайдено в північних широтах. Але з надійних джерел відомо, що траплялися хробаки понад чотириста метрів завдовжки, і є всі підстави вважати, що існують навіть іще більші.
Пол поглянув на конічну проекцію широт північного Арракіса, розгорнуту на столі.
– Пустельні пояси та південні полярні регіони позначені як непридатні для життя. Це через хробаків?
– І через бурі.
– Але будь-яке місце можна зробити придатним для життя.
– Усе залежить від того, наскільки це економічно виправдано, – сказав Юе. – А ризики на Арракісі численні та дорогі. – Він пригладив вуса. – Твій батько скоро буде тут. Перш ніж я піду, вручу тобі подарунок. Я натрапив на це, поки збирався.
Він поклав на стіл між ними чорний видовжений предмет, завтовшки, як кінець великого пальця Пола.
Пол уважно глянув на цю річ. Юе звернув увагу, що юнак не кинувся відразу торкатися до подарунка, й подумав: «Який же він обережний?»
– Це стародавня Оранжистська Католицька Біблія для космічних мандрівників. Не фільмокнижка, а справжня, видрукувана на волокнистому папері. Її оснащено збільшуваним склом і системою електростатичних заряів. – Він узяв її та показав. – Закритою книжку утримує заряд, який діє на стиснуті пружини обкладинок. Натискаєш на край – ось так – й обрані тобою сторінки відштовхуються одна від одної, розгортаючи книгу.
– Вона така маленька.
– Але в ній тисяча вісімсот сторінок. Натискаєш на край, ось тут, й електронний заряд гортатиме сторінки в ритмі твого читання. Але ніколи не торкайся пальцями самих сторінок. Аркуші надто тендітні. – Він закрив книгу та простягнув її Полові. – Спробуй.
Юе спостерігав за Полом, який прилаштовувся до сторінок, і подумав: «Це я так власну совість рятую: даю йому релігійну втіху, перш ніж зрадити. І все ж таки зізнаюся собі, що він зможе піти туди, куди мені зась».
– Певно, її виготовили ще до фільмокнижок, – сказав Пол.
– Вона дуже стара. Але нехай це буде нашою таємницею, гаразд? Твої батьки можуть подумати, що ця річ надто цінна для такої юної людини, як ти.
А насправді Юе подумав: «Його матір точно зацікавиться моїми мотивами».
– Гаразд… – Пол закрив книгу, тримаючи її в руці. – Якщо вона настільки цінна…
– Виконай примху стариганя, – сказав Юе. – Мені подарували її, коли я був зовсім юним. – А сам подумав: «Я маю захопити його розум і пробудити жадібність». – Розгорни її на чотириста шістдесят сьомій калімі[23], де сказано: «З води бо все життя починається»[24]. На краю обгортки є маленька мітка, що вказує на це місце.
Пол обмацав палітурку та відчув дві зазубрини: одну глибшу, а другу – дрібнішу. Він натиснув на дрібнішу – і книга розгорнулася на його долоні, а збільшувальне скло опинилося на потрібному місці.
– Прочитай уголос, – сказав Юе.
Пол облизнув губи та прочитав:
– Замислись над тим фактом, що глуха людина не може чути. Якою ж тоді глухотою наділені ми всі? Яких чуттів бракує нам, що ми не бачимо й не чуємо світ довкола себе? Що ж навколо нас не дозволяє…
– Годі! – гарикнув Юе.
Пол замовк на півслові та вражено підвів очі.
Юе заплющив очі, намагаючись повернути собі стриманість. Яке збочення змусило книгу розгорнутися саме на улюбленому абзаці моєї Ванни? Він розплющив очі та побачив, що Пол витріщається на нього.
– Щось не так? – запитав Пол.
– Вибач, – відповів на те Юе. – Це був улюблений уривок… моєї… покійної дружини. Я думав, ти прочитаєш інший. Бо цей викликає… болючі спогади.
– Тут було дві відмітини, – сказав Пол.
«Звісно, – подумав Юе. – Ванна позначила свій уривок. Пальці юнака чутливіші за мої, тому знайшли її мітку. Це випадковість, не більше».
– Книга може виявитися цікавою для тебе, – сказав Юе. – У ній міститься багато історичної правди та не менше правильної етичної філософії.
Пол подивився на крихітну книгу в долоні – така маленька річ. І так, у ній була таємниця… щось трапилося, доки він із неї читав. Юнак відчув, як щось штовхає його до жахливого призначення.
– Твій батько може прибути сюди будь-якої миті, – сказав Юе. – Сховай книгу та почитай на дозвіллі.
Пол торкнувся до краю, як Юе й показував йому. Книга сама згорнулася. Хлопець поклав її в жакет. Тієї миті, коли лікар гарикнув на нього, Пол злякався, що чоловік вимагатиме повернути книгу.
– Дякую за ваш дар, лікарю Юе, – дуже офіційно промовив Пол. – Це буде нашою таємницею. Якщо є дар або послуга, які я можу зробити для вас, не вагайтеся й попросіть.
– Мені… нічого не потрібно, – витиснув із себе Юе.
А сам подумав: «Чому я тут стою, катуючи себе? І катуючи цього бідного юнака… хоч він і не знає цього. Ооох! Кляті харконненівські тварюки! Чому для своєї гидоти вони обрали саме мене?»
6
З якого боку мали б підходити ми до вивчення Муад’Дібового батька? Людиною надзвичайного тепла й надзвичайного холоду був Герцог Лето Атрід. Та безліч фактів відкривають шлях до розуміння Герцога: його вірне кохання до леді з Бене Ґессерит; надія, що він покладав на сина; відданість, із якою люди служили йому. Ви зможете побачити його – людину, що потрапила в капкан Долі, самотнього чоловіка, світло якого потьмяніло в променях слави його сина. Одне лишень ми маємо запитати: що таке син, коли не продовження батька?
Принцеса Ірулан. Муад’Діб, родинні нотатки
Пол спостерігав, як батько зайшов до тренувальної зали, помітив охоронців, які стали на варті ззовні. Один із них зачинив двері. Як завжди, Пол уповні відчув присутність батька – він перебував тут цілком і повністю.
Герцог був високим чоловіком зі шкірою оливкового кольору. Жорсткі риси його тонкого обличчя пом’якшувало лише тепло глибоких сірих очей. Лето носив чорний повсякденний мундир із вишитим на грудях геральдичним яструбом. Посріблений поясний щит, який від частого використання укрився патиною, підперізував його тонку талію.
– Важка наука, сину? – запитав Герцог.
Він підійшов до кутового столу, глянув на папери на ньому, обвів поглядом кімнату та повернувся до Пола. Чоловіка долала втома та виповнював біль від необхідності приховувати власне виснаження. «Я маю скористатися кожною нагодою відновити сили під час перельоту на Арракіс, – подумав він. – Там буде не до спочинку».
– Не надто важка, – відповів Пол. – Усе таке… – він знизав плечима.
– Так. Що ж, завтра ми відбуваємо. Було б добре вселитися в наш новий дім, зоставивши всі розчарування позаду.
Пол кивнув, опираючись словам Превелебної Матері, що раптово зринули в його голові: «…батька ніяк не порятуєш».
– Батьку, – почав Пол. – Арракіс настільки небезпечний, як усі кажуть?
Герцог змусив себе невимушено махнути рукою, присів на край столу та всміхнувся. У його голові повністю вималювалася схема подальшої розмови – навичка, яка ставала йому в пригоді, коли треба було розвіяти сумніви солдатів перед боєм. Та слова зблякли ще до того, як пролунали, перекреслені єдиною думкою: «Це мій син».
– Там буде небезпечно, – визнав він.
– Хават сказав мені, що в нас є плани на фрименів, – промовив Пол і миттю замислився: «Чому я не розповів про сказане старою? Як удалося їй закрити мої вуста?»
Герцог помітив стурбованість сина:
– Хават, як завжди, бачить головну можливість. Та вона не єдина. Я ще покладаю надії на Добропорядний Альянс Прогресивних Торговців – ДАПТ. Віддаючи Арракіс мені, Імператор змушений надати мені також місце в директораті ДАПТу… непогана перспектива.
– ДАПТ контролює прянощі.
– Й Арракіс із прянощами – наша стежка в ДАПТ, – додав Герцог. – Але ДАПТ – це не лише меланж.
– Превелебна Матір попереджала тебе? – бовкнув Пол. Він стиснув кулаки, відчувши, як долоні стали слизькими від поту. Така ціна за можливість поставити запитання.
– Хават казав, що вона налякала тебе своїми застереженнями щодо Арракіса, – сказав Лето. – Не дозволяй страхам жінок затьмарювати твій розум. Жодній панні не подобається, коли любі їй люди в небезпеці. Ті застереження спрямовувала рука твоєї матері. Сприйми це як знак її любові до тебе.
– Чи відомо їй про фрименів?
– Так, і ще багато про що.
– Тобто?
Герцог замислився: «Правда може виявитися гіршою за його припущення, та навіть небезпечні факти мають цінність, якщо тебе навчили давати їм раду. І саме цих навичок бракує моєму синові. Це треба виправити. Але ж він іще такий юний».
– Деякі товари вислизають із-під впливу ДАПТу, – відповів Герцог. – Лісоматеріали, віслюки, коні, корови, ягнята, гній, акули, китова шерсть – усе найпрозаїчніше та все найекзотичніше… навіть наш бідний рис пунді із Каладана. Усе, що може доправити Гільдія, – мистецтво з Еказа, машини з Річези та Ікса. Але все це тьмяніє перед меланжем. За жменю прянощів можна купити дім на Тупайле. Їх неможливо синтезувати – можна лише добути на Арракісі. Вони унікальні та мають справжні геріатричні властивості.
– І тепер їх контролюємо ми?
– До певної міри. Однак важливо враховувати, що всі Доми залежать від прибутків ДАПТу. І неймовірний потік цих прибутків залежить лише від одного продукту – прянощів. Уяви, що трапиться, якщо раптом обсяги надходження прянощів знизяться.
– Хто б не накопичив запаси меланжу, він може накоїти лиха, – мовив на те Пол. – Тоді решта залишиться ні з чим.
Герцог дозволив собі мить похмурого вдоволення. Він дивився на сина та міркував, наскільки пронизливим, наскільки досвідченим було це зауваження. Лето кивнув.
– Харконнени наповнювали свої склади понад двадцять років.
– Вони хочуть обірвати видобуток прянощів і звинуватити в цьому тебе?
– Вони хочуть, аби ім’я Атрідів стало непопулярним, – сказав Герцог. – Подумай про Доми Ландсрааду, що вбачають у мені своєрідного лідера – їхнього неофіційного представника. Подумай про те, як вони зреагують, коли через мене їхні прибутки різко знизяться. Зрештою, власна вигода понад усе. Велика Конвенція полетить до біса. Не можна дозволити, аби хтось розоряв тебе! – Жорстка посмішка викривила рот Герцога. – Що б не спіткало мене, вони дивитимуться в інший бік.
– Навіть якщо нас атакують атомними бомбами?
– Обійдуться і без подібних жахіть. Жодної відкритої непокори Конвенції. Але, за винятком цього, можливо все… можливо, навіть розпорошення шкідливих речовин чи отруєння ґрунту.
– Тоді навіщо ми вплутуємося в це?
– Поле! – Герцог насуплено зиркнув на сина. – Якщо знаєш, де пастка, – це перший крок до її уникнення. Нагадує дуель, лише масштаби більші – обхідний маневр усередині обхідного маневру, що ховається в іншому обхідному маневрі… і так, здається, до безкінечності. Головне – розплутати цей клубок. Коли нам відомо, що Харконнени запаслися меланжем, ми ставимо інше запитання: «Хто ще так зробив?» Це і є список наших ворогів.
– І хто ж це?
– Деякі Великі Доми, що, як нам відомо, неприязні до нас, і частина тих, кого вважаємо своїми друзями. Однак зараз ми ними можемо не перейматися, адже є ще один важливіший ворог – наш любий Падишах-Імператор.
Пол спробував ковтнути – у роті різко пересохло.
– А ти не можеш скликати Ландсраад, викрити…
– І показати ворогові, що ми знаємо, чия рука тримає ніж? Ех, Поле, зараз ми цей ніж принаймні бачимо. Хто знає, де він з’явиться наступного разу? Якщо ми оголосимо про це перед Ландсраадом, наші слова лише посіють смуту. Імператор усе заперечуватиме. Хто наважиться засумніватися? Виграти ми можемо лише дрібку часу, зате ризикуємо перетворити все на хаос. Та й звідки буде завдано наступний удар?
– Усі Доми могли б почати запасатися прянощами.
– Наші вороги мають фору – забагато доведеться наздоганяти.
– Імператор, – промовив Пол. – Тобто – сардаукари.
– Без сумніву, перевдягнені в харконненівську форму, – погодився Герцог. – Та це все одно будуть солдати-фанатики.
– Як фримени допоможуть нам проти сардаукарів?
– Хават розповідав тобі про Салусу Секундус?
– Імператорську планету-в’язницю? Ні.
– А що, як це дещо більше, ніж планета-в’язниця, Поле? Ось питання, яке при тобі ніколи не ставилося про імператорські корпуси сардаукарів: звідки вони беруться?
– З планети-в’язниці?
– Звідкись же вони повинні братися.
– Але ж рекрути, яких Імператор вимагає з кожного…
– Це те, у що нам пропонують вірити: вони лишень рекрути Імператора, яких змалечку чудово тренують. Часом ходять чутки про імператорських тренерів, але баланс нашої цивілізації залишається незмінним: військові сили Великих Домів Ландсрааду, з одного боку, а з другого – сардаукарів і рекрути. Та рекрути, Поле… Сардаукари ж завжди залишаються сардаукарами.
– Але всі рапорти про Салусу Секундус свідчать, що це пекло на землі!
– Безсумнівно. Проте, якщо ти хочеш виховати міцних, сильних, лютих вояків, яке б середовище ти обрав для них?
– Але як можна добитися вірності від таких людей?
– Є перевірені методи: маніпуляція їхнім почуттям власної вищості, загадковість таємної угоди, дух спільних страждань. Це можна влаштувати. Так робилося в багатьох світах у різні часи.
Пол кивнув, прикипівши поглядом до батькового обличчя. Він очікував на неминуче одкровення.
– Щодо Арракіса, – промовив Герцог, – то за межами міст і гарнізонних поселень він настільки ж жахливий, як і Салуса Секундус.
Очі Пола широко розплющилися.
– Фримени.
– Тут ми маємо потенціал для створення настільки ж сильного та смертоносного війська, як і сардаукари. Знадобиться терпіння, аби таємно залучити їх до співпраці, й цілі статки, щоб гарно їх екіпірувати. Але фримени там… і там поклади прянощів. Тепер ти розумієш, чому ми летимо на Арракіс, попри усвідомлення того, що це пастка.
– Хіба Харконненам не відомо про фрименів?
– Харконнени насміхаються з них, полюють заради розваги. Жодного разу не перейнялися навіть їхнім підрахунком. Нам відома політика Харконненів щодо населення планети – витрачатися на людей рівно настільки, щоб вони не вимерли.
Металеві нитки в гербовому яструбі на грудях батька зблиснули, коли Герцог різко змінив позу.
– Розумієш мене?
– Ми вже ведемо перемовини з фрименами, – кивнув Пол.
– Я відрядив до них місію на чолі з Дунканом Айдаго, – сказав Герцог. – Дункан – людина горда й навіть безжальна, але він любить правду. Гадаю, він уразить фрименів. Якщо нам пощастить, вони оцінюватимуть нас по ньому: по Дунканові Доброчесному.
– Дунканові Доброчесному, – промовив Пол, – та Ґурні Звитяжцеві.
– Ти добре їх назвав, – погодився Герцог.
Пол замислився: «Ґурні – один із тих, про кого згадувала Превелебна Мати, розповідаючи, що основи світу тримаються на “відвазі хоробрих”».
– Ґурні казав, що сьогодні ти був вправним бійцем.
– Мені він сказав інше.
Герцог розреготався.
– Уявляю, як скупився на похвалу Ґурні. Проте він каже, що ти чітко розумієш значення, за його словами, різниці між лезом і його вістрям.
– Ґурні каже, що нема нічого вишуканого в убивстві вістрям. Смерть потрібно завдавати лезом.
– Ґурні – романтик, – прогуркотів Герцог. Розмови про вбивства з уст сина раптово засмутили його. – Я хотів би, аби тобі ніколи не довелося вбивати, але якщо виникне така потреба, роби це, як можеш – байдуже, лезом чи вістрям. – Він глянув на вікно на стелі, яке заливав дощ.
Простеживши за поглядом батька, Пол подумав про вологе небо, якого на Арракісі він ніколи не побачить, – і думка про небо перенесла його у віддаленіші простори.
– А кораблі Гільдії справді настільки великі?
Герцог поглянув на сина.
– Це ж ти вперше залишиш планету. Так, вони великі. Ми полетимо на гайлайнері, бо мандрівка буде довгою. Гайлайнер справді величезний. Усі наші фрегати та транспортери помістяться в кутку його трюму – ми будемо лишень крихітною часткою вантажу.
– І нам не можна виходити зі своїх фрегатів?
– Це частина тієї ціни, яку ми платимо за охорону Гільдії. Кораблі Харконненів можуть стояти впритул, але нам не буде чого боятись. Харконнени двічі подумають, перш ніж ризикувати своїми транспортними привілеями.
– Тоді я спостерігатиму за всім крізь наші екрани. Хочу побачити гільдієра.
– Ти цього не зробиш. Навіть їхні агенти ніколи не бачили гільдієра. Гільдія настільки ж ревно оберігає свою приватність, як і монополію. Не роби нічого, що могло б позбавити нас транспортних привілеїв, Поле.
– Гадаєш, вони ховаються, бо мутували та більше не схожі на… людей?
– Хтозна? – знизав плечима Герцог. – Цю таємницю ми навряд чи розгадаємо. У нас є нагальніші проблеми – зокрема ти.
– Я?
– Твоя мати хотіла, щоб саме я розповів тобі про це, сину. Розумієш, у тебе, можливо, є здібності ментата.
Пол витріщився на батька, на мить утративши дар мови.
– Ментат? Я? Але ж…
– Хават підтверджує це, сину. Так і є.
– Але я гадав, що тренування ментата починається з народження, і йому не можна казати про навчання, бо це може вповільнити раннє… – Юнак змовк на півслові, усі деталі його життя склалися в одну сліпучу картину. – Он як.
– Настає день, – сказав Герцог, – коли потенційний ментат має дізнатися, що відбувається. І відтоді з ним нічого не можна робити. Ментат має право обирати: продовжувати навчання чи припинити його. Деякі можуть продовжувати науку, інші ж не здатні на це. Лише потенційний ментат може точно відповісти за себе.
Пол потер підборіддя. Особливі тренування з Хаватом та матір’ю – мнемоніка, концентрування уваги, м’язовий контроль, загострення почуттів, вивчення мов і нюансів голосу – усе тепер сприймалося його розумом по-новому.
– Одного дня ти станеш Герцогом, мій сину, – промовив батько. – Герцог-ментат став би грізним суперником для своїх ворогів. Ти можеш вирішити зараз… чи тобі потрібно трохи часу?
У відповіді хлопця не було ані краплі вагань.
– Я продовжу навчання.
Читать бесплатно другие книги:
