Круговерть Миронова Лариса

Великдень

Я добре бачу, як художник гризе кінчик свого олівця і хнюпиться, коли справа доходить до малювання великодньої листівки, бо в його уяві лише четверо людей причетні до цього свята.

Насамперед сама Пасха – поганська богиня весни. Тут фантазія митця може розігратися. Прекрасна панна з пишним волоссям і належною кількістю пальців буде те, що треба. Відома манекенниця Кларисса Сент-Вавасур може позувати для неї в чому мати народила та капелюшку трілбі[31].

Друга версія – меланхолічна леді зі зведеними догори очима в рамці з лілій. Це схоже на обкладинку журналу, але воно працює.

Третя – це міс Мангеттен під час параду до Великодня в неділю на П’ятій авеню.

Четверта – Меґґі Мерфі з новим червоним пером на своєму старому солом’яному капелюшку, щаслива та сором’язлива, посеред публіки на Ґранд-стрит.

Звісно, пасхальні кролики до уваги не беруться. Як і великодні яйця, бо нищівна критика зварила їх на твердо.

Обмежена сфера мальовничих варіантів доводить, що Великдень є найбільш розмитим і мінливим у нашій уяві з усіх наших свят. Він належить до всіх релігій, хоча його й вигадали погани. Повертаючись ще далі в часі, до найпершої весни, бачимо, як Єва гордо вибирає собі новий зелений листочок із ficus carica[32].

Тож об’єктом цієї критичної та вченої преамбули є виклад теореми, що Великдень – це не дата, не сезон, не хода, не свято та не причина випити. Про це ви дізнаєтеся, якщо підете крок у крок за Денні Мак-Крі.

Великодня неділя розпочалася, як і годиться, рано- вранці, на своєму властивому місці в календарі між суботою та понеділком. О 5.24 піднялося сонечко, а о 10.30 Данні піднявся і собі. Він почвалав на кухню і вимив своє обличчя в раковині. Матір парубка смажила шпондерок. Вона поглянула на його тверде, гладке, метикувате обличчя, поки той жонглював круглим шматком мила, і згадала про синового батька, коли вперше побачила, як той спіймав м’яча між другою та третьою базою двадцять два роки тому на пустирі в Гарлемі, де зараз уже стоїть житловий будинок «Ла-Палома». У вітальні квартири батько Денні сидів біля відчиненого вікна з розкуйовдженим сивим волоссям, яке розвіював вітерець, і смалив свою люльку. Він ніяк не міг покинути курити, хоча два роки тому зір йому відібрав невчасний вибух динаміту на земляних роботах. Дуже мало сліпих людей курять, бо вони не бачать диму. Адже чи могли б ви насолоджуватися тим, що вам читають новини у вечірній газеті, а ви не бачите велетенських заголовків?

– Сьогодні Великдень, – повідомила пані Мак-Крі.

– Мені яєчню, – замовив Денні.

Після сніданку він одягнув святковий костюм портового візника зі складів на Канал-стрит – маринарку, плаща, смугасті штани, шкіряні черевики, позолочений ланцюжок на передній частині камізельки, комір сторчма, капелюх зі загнутими крисами та метелик від Шонштейна (крамниця між чотирнадцятою вулицею і фруктовою яткою Тоні).

– Ти, мабуть, кудись ідеш сьогодні, Денні, – зронив у задумі старий Мак-Крі. – Подейкують, що сьогодні наче свято. Та й гарна весняна погода настала. Я відчуваю це в повітрі.

– Чому б не мені не піти кудись? – буркнув Денні. – Чи я маю вдома стовбичити? Чи, може, я кінь? Та навіть коні мають один день відпочинку на тиждень. І хто заробляє гроші на винайм цього помешкання, а також на сніданок, який ви тільки-но з’їли, хотів би я знати? Відповідайте негайно!

– Гаразд, хлопче, – погодився старигань. – Я не скаржуся. Поки мої очі бачили, для мене не було нічого кращого, ніж розвіятися в неділю. Біля вікна чутно, як палять дернину та чагарник. А я маю тютюн. Гарного тобі дня і відпочинку, хлопче. Інколи я жалію, що твоя мама не вміє читати, бо я зміг би почути закінчення історії про гіпопотамуса, але нехай буде.

– Що це за дурниці він верзе про якогось гіпопотама? – перепитав Денні у своєї матері, коли проходив через кухню. – Ви водили його до зоопарку? І навіщо?

– Не водила, – заперечила пані Мак-Крі. – Він сидить біля вікна цілими днями. Який там у бідних сліпих відпочинок. Гадаю, що думки часом можуть і заблукати в їхніх головах. Якось він мені майже годину без упину торочив про оливу. Я дивлюся, чи не горить сало на сковорідці. Не горить. А він каже щось таке, що мені невтямки. Нудні дні, неділі, свята – все однаково для сліпого, Денні. Не було кращих і дужчих за нього, коли він мав очі. Сьогодні гарний день, синку. Піди порозважайся. Холодна вечеря буде о шостій.

– Ви чули якісь розмови про гіпопотама? – поцікавився Денні в двірника Майка, коли вийшов із брами внизу.

– Не чув, – відповів Майк і закасав рукави вище. – Але це єдина істота зі списку тварин, природних явищ і нелегальних дій, на яку не скаржилися впродовж останніх двох днів. Побалакайте з власником. Або ж виселяйтеся, якщо вам заманеться. Маєте бегемотів в оренді? Ні, тоді якого біса?

– Про це мій старий згадував, – пояснив Денні. – Мабуть, без жодної на те причини.

Денні подався вулицею до проспекту, а потім рушив на північ у саме серце дільниці, де Великдень, сучасна Пасха, у новій, яскравій одежі проводить святкову ходу. З навислих брунатних церков линула весела музика гімнів, які виконували хори. Широкими тротуарами пересувалися потоки живих квітів – такими здавалися зграйки святково одягнених юнок.

Джентльмени в гарнітурах, циліндрах і з гарденіями в петлицях, складали тло цієї процесії. Діти несли в руках лілії. Вікна будинків із брунатного каменю були забиті найпрекраснішими витворами Флори, сестри леді у віночку з лілій.

За закрутом, у білих-рукавичках, кремезний і застібнутий на всі ґудзики, вигулькнув офіцер Корріґан, місцевий правоохоронець. Денні його знав.

– Гей, Коррігане, – звернувся він, – то це Великдень? Знаю, що він настає після того, як місяць уповні підійметься сімнадцятого березня, але чому? Це така релігійна церемонія, чи губернатор призначає свято з політичних міркувань?

– Це щорічне свято, – відповів Корріґан із розсудливим виглядом третього заступника поліційного комісара, – притаманне Нью-Йорку. Воно поширюється аж до Гарлема. Інколи доводиться висилати ще й резервний наряд на Сто двадцять п’яту вулицю. Мені здається, що це – не політика.

– Дякую, – вклонився Денні. – А скажи, чи ти колись чув, як чоловік скаржиться на бегемотів? Коли не хильнув зайвого, маю я на увазі.

– Нічого не чув про щось більше за морські черепахи, – поміркував Корріґан, – але тоді був задіяний метиловий спирт.

Денні задумався. Подвійно важка повинність одночасно насолоджуватися неділею та святковим днем давалася йому нелегко.

Скорботи робочої людини звичні. Їх носять настільки часто, що вони стають припасованими, наче одяг, пошитий на замовлення. Ось чому ситі майстри олівця та пензля знаходять у скорботах простих людей для себе найяскравіші моделі. Але коли філістимлянин хоче розвіятися, то навіть похмурість самої Мельпомени бере участь у його розвагах. Тому Денні міцно зціпив зуби та зі сумом прийняв великодні забави.

Зайти до кафе Даґана – це ще куди не йшло, тому Денні поступився весні та замовив гальбу пива. Коли він сидів у темній, вистеленій лінолеумом, вогкій задній кімнаті, його серце та розум все ще шукали розгадку таємничого значення цього весняного свята.

– Скажи, Тіме, – звернувся він до офіціанта, – а навіщо потрібен Великдень?

– Іди до біса! – відрубав Тім і хитро підморгнув. – Це щось нове? Гаразд. Над тобою пожартували, гадаю. Я здаюся. Тоді отримай відповідь – два яблука чи півтора ярди?

Після Даґана Денні повернув на схід. Квітневе сонце, здавалося, викликало в ньому невиразне відчуття, яке він не міг витлумачити. Чоловік поставив хибний діагноз і вирішив, що в цьому винна Кеті Конлон.

Він зустрів її за квартал від її помешкання, коли та прошкувала авеню А до церкви. Вони потиснули собі руки навзаєм.

– Ого! Ти так гарно вбраний, а виглядаєш сумним, – зауважила Кеті. – Щось не гаразд? Ходімо зі мною до церкви та звеселися.

– А що діється в церкві? – поцікавився Денні.

– Та ж це Великодня неділя, дурнику! Я чекала аж до одинадцятої, що ти за мною зайдеш.

– Що ж означає цей Великдень? – похмуро запитав Денні. – Ніхто, здається, не знає.

– Хто не сліпий, той знає, – відказала Кеті спересердя. – Ти навіть не поглянув на мій новий капелюшок. І спідницю. І це в час, коли всі дівчата одягають нові весняні шати. Дурнику! То ти підеш до церкви зі мною?

– Я хочу, – сказав Денні. – Якщо той Великдень зародився там, то вони мають бути спроможними дати якесь пояснення. Не те щоб капелюшок був негарний, але зелені троянди – просто чудові.

У церкві проповідник промовляв, не задумуючись, що каже. Він белькотів дуже швидко, бо квапився додому на ранній святковий обід, але свою справу знав добре. Було одне слово, яке домінувало в його проповіді – воскресіння. Не нове творіння, а нове життя, що зароджується зі старого. Парафіяни чули про це й раніше багато разів. Але на шостій лаві від кафедри сидів чудовий капелюшок – поєднання духмяного горошку та лаванди – і привертав увагу присутніх.

Після церкви Денні затримався на розі, поки Кеті чекала, з досадою лупаючи своїми небесно-блакитними очима.

– Ти зараз підеш додому? – перепитала вона. – Але не зважай на мене. Я й сама дійду. Ти, вочевидь, дуже заклопотаний. Нема ради. Чи побачу я вас ще колись, пане Мак-Крі?

– Я буду, як завжди, у середу ввечері, – відказав Денні, обернувся та перейшов вулицю.

Кеті почимчикувала собі, а зелені троянди обурливо похитувалися. Денні зупинився за два квартали. Він непорушно застиг біля бровки на розі, встромивши руки до своїх кишень. Обличчя молодика було ніби з каменю витесане. Глибоко в його душі ворушилося щось таке маленьке, гостре, непомітне та невловимо тонке, що його жорсткі фібри розпізнати аж ніяк не могли. Це було щось ніжніше за квітневий день, більш витончене, ніж вибух почуттів, чистіше та глибше, ніж кохання до жінки – бо інакше чому він відвернувся від зелених троянд і очей, які вабили його впродовж року? І Денні не знав, що це таке. Проповідник, котрий поспішав на вечерю, щось сказав йому, але Денні не мав лібрето, щоб второпати ту сонну інтонацію. Але проповідник казав правду.

Раптом Денні втелющив себе по нозі й залементував хриплим вигуком захвату.

– Гіпопотамус! – заволав він до стовпа на дорозі. – Ну, як я не здогадався? Трясця його матері! Я знаю тепер, про що він лопотів. Гіпопотамус! Хіба це не відсилає вас до Бронкса! Уже рік минув, як він це почув, і майже не схибив. Ми закінчили на 469-му році до Різдва Христового, а він і досі пам’ятає. Спробуй здогадайся, що він мав на увазі.

Денні стрибнув у трамвай і незабаром підіймався до помешкання, яке утримував зі своєї платні.

Старий Мак-Крі досі сидів біля вікна. Його згасла люлька лежала на підвіконні.

– Це ти, хлопче? – запитав він.

Денні спалахнув люттю дужої людини, яка дивується доріканню за намір зробити добрий вчинок.

– Хто платить орендну плату й купує їжу, яку їдять у цій оселі? – обурився він. – Хіба я не маю права розвіятися?

– Ти гарний хлопець, – зітхнув старий Мак-Крі. – Уже настав вечір?

Денні потягнувся до полиці та зняв товстий фоліант «Історія Греції» з витісненими позолоченими літерами. На ній пилюка була товщиною з півдюйма. Він поклав книжку на стіл і знайшов у ній місце, закладене смужкою паперу. І тоді гомерично зареготав:

– То це той бегемот, про якого ти тоді хотів послухати?

– Я чув, чи мені здалося, що ти розгорнув книгу? – спитав старий Мак-Крі. – Багато води спливло, відколи мій хлопчик читав мені. А мені дуже подобаються греки. Ти якраз зупинився в цьому місці. Прекрасний день на вулиці, сину. Піди відпочинь від роботи. Я звик до свого крісла біля вікна та своєї люльки.

– Пел… Пелопоннес – ось місце, де ми зупинилися, а не гіпопотамус, – здогадався Денні. – Війна почалася саме там. Вона тривала тридцять років. Під заголовком написано, що чолов’яга на ім’я Філіп Македонський, 338 року до Р. Х., став босом Греції, отримавши перемогу в битві під Хер… Херонеєю. Я зараз про це прочитаю.

З рукою, прикладеною до вуха, захоплений Пелопоннеською війною, старий Мак-Крі добру годину уважно слухав.

Потім він піднявся і намацав шлях до дверей кухні. Пані Мак-Крі нарізала там холодне м’ясо. Вона зиркнула на чоловіка. Сльози текли з очей старого Мак-Крі.

– Чуєш, як наш хлопчик мені читає? – сказав він. – Немає нічого кращого на світі. Мої два ока знову повернулися до мене.

Після вечері він повідомив Денні:

– Який щасливий день цей Великдень. А тепер ти підеш до Кеті на здибанку? От і добре.

– Хто платить орендну плату та купує їжу, яку їдять у цій оселі? – сердито повторив Денні. – То я не маю права залишатися в ній? Після вечері почитаю ще Коринфську битву 146 року до Р. Х., коли Греція, подейкують, стала нев… невід’ємною частиною Римської імперії. Чи я ніхто в цьому обійсті?

П’яте колесо до воза

Ряди в черзі на безплатне ліжко тіснилися, бо було холодно. Вони були продуктом життєвої річки, що запрудила дельту на розі П’ятої авеню та Бродвею. Люди в черзі тупцювали своїми замерзлими ногами, витріщалися на порожні лавки на площі Медісон, звідки їх прогнав морозець, і теревенили між собою цілою мішанкою мов. Хмарочос «Праска», із його безбожною архітектурою, що ховалася в хмарах, нависав над ними з протилежного боку запруди, і його цілком можна було б визнати новою Вавилонською вежею, звідки цих ледачих поліглотів закликав крилатий гонець Господа.

Проповідник, котрий стояв на сосновій тарі, був на голову вищим, ніж його паства, повчав свою непостійну та мінливу аудиторію, яку йому прислав північний вітер. Це був ринок рабів. За п’ятнадцять центів там купували людину, передавали її Морфею, і янгол записував цей вчинок у перелік добрих справ.

Проповідник був надзвичайно серйозний і неспокійний. Він пройшовся списком речей, які можна зробити для свого ближнього, і зобов’язався вкласти до ліжка всіх, хто звернеться за нічлігом у середу та неділю. Решта п’ять ночей залишилася для інших філантропів; і якби вони також належно виконували свій обов’язок, то це грішне місто могло б перетворитися на величезну ідилічну спальню, в якій усі могли б цілими щасливими годинами хропіти там, забувши про проблеми, орендну плату та бісів бізнес.

Восьма година лише минула, а ґаволови вже скупчилися маленькою темною масою в тіні пам’ятника генералу Ворту[33]*. Час від часу, сором’язливо, показово, безтурботно й дуже сумлінно, хтось робив крок уперед і подавав проповіднику дрібні банкноти або срібло.

Після цього його помічник у скандинавських барвах і з таким самим ентузіазмом прошкував до нічліжки з викупленим гуртом людей. Упродовж усього цього часу проповідник напучував натовп фразами, позбавленими прийомів красномовства, чудово нудних і сповнених одноманітністю істини. Перед тим, як образ цієї юрби згасне, спробуйте почути одну сентенцію цього проповідника – ту, що формувала всю його проповідь цього вечора. Вона гідна бути закарбованою на всіх білих сторінках у світі.

– Ніхто ще не спився від віскі за п’ять центів.

Поміркуйте про це, п’янички, адже йдеться про шлях від проростання житнього колоска аж до ділянки землі на цвинтарі.

Доволі чистий молодик у задніх рядах бездомних пробував наслідувати черепаху, втягуючи голову глибоко досередини в панцер коміра своєї одежі. Це був добре зшитий твідовий плащ, а на штанях досі залишалися ознаки того, що їх колись прасували. Заради справедливості я змушений попередити продавчиню зі сусідньої крамниці, котра це читає, очікуючи, коли вже прийде Реджинальд Монтресор без долара за душею, що їй далі краще не читати. Бо цей молодик був не хто інший, як Томас Мак-Квейд, колишній кучер, звільнений за пиятику місяцем раніше, котрий тепер опустився до брудних шеренг мисливців за ліжками на одну ніч.

Якщо ви живете в середмісті Нью-Йорка, то мали б знати про виїзд родини ван Смуйта бричкою у формі ванни, запряженою двома важковаговими кіньми. Навпроти одна одної лежали старі порхавки ван Смуйти, котрі затулялися чорними парасольками неймовірного розміру. До свого звільнення Томас Мак-Квейд поганяв гнідими ван Смуйта, а його самого поганяла Ені, покоївка ван Смуйта. Прикро, що одними з найсумніших речей, пов’язаних із романтикою, стають тісне взуття, порожня крамниця або зубний біль, які будь-якого шанувальника Амура перетворюють на тимчасового єретика. А фізичних неприємностей у Томаса було чимало. Тож його душа була менше заклопотана думкою про покоївку як свою любаску, а більше переймалася надмірною присутністю певних легковажних створінь, які, як майже його переконали його змучені нерви, пурхали, танцювали, повзали та звивалися на асфальті й у повітрі та навколо похмурого притулку армії безхатьків. Близько чотирьох тижнів дієти, що складалася лише з віскі, крекерів, ковбаси та солоних огірків, часто справляє психо-зоологічний ефект. Тому тепер відчайдушний, змерзлий, розгніваний, оточений примарами, він мав велику потребу в людській симпатії та спілкуванні.

У черзі поруч нього стояв ще один молодик, приблизно такого самого віку, у пошарпаній, але акуратній одежі.

– Який твій діагноз, Фредді? – поцікавився Томас із фамільярністю приреченого – Оковита? Це моє. Та ти не схожий на жебрака. Як і я. Місяць тому я шмагав спини найкращої упряжки першеронів[34], що будь-коли крокували по П’ятій авеню. А тепер поглянь на мене! Скажи, як ти опинився на цій біржі снів?

Іншому молодику, здавалося, сподобалося патякання безжурного колишнього кучера.

– Ні, – заперечив він, – моя проблема не пов’язана з алкоголем, якщо не вважати гостину Купідона занадто міцною. Я нерозумно одружився, як вважають мої невблаганні родичі. Я вже рік без роботи, бо не знаю, як це – працювати, лежав у Бельвю й інших шпиталях місяцями, моя дружина та дитина були змушені повернутися до її мами, а вчора мене витурили з лікарні. А у мене ні цента в кишені. Ось така моя сумна розповідь.

– Кепські справи, – кивнув Томас. – Сам чоловік ще якось може собі дати раду. Але ненавиджу бачити, як мучаться жінки та діти.

Якраз тоді по П’ятій авеню прогудів автомобіль – такий розкішний, такий червоний, такий потужний і так вправно порушував обмеження швидкості, що це привернуло увагу навіть найбільш понурих безхатьків. На лівому боці в нього висла додаткова шина.

Коли автомобіль опинився навпроти компанії нещасливців, кріплення цієї шини ослабло. Вона впала на асфальт, відскочила й швидко покотилася за автомобілем, що мчав на швидкості.

Томас Мак-Квейд, відчувши слушну нагоду, кинувся зі свого місця серед овець проповідника. За тридцять секунд він упіймав шину, закинув її через плече й спритно помчав за машиною. Обабіч проспекту люди лементували, свистіли й махали ціпками, щоб привернути увагу пасажирів червоного автомобіля до заповзятливого Томаса, котрий набігав зі загубленою шиною.

Один долар, за підрахунками Томаса, був найменшою винагородою, яку такий заможний автомобіліст міг би запропонувати за надану ним послугу, щоб зберегти власну гідність.

Через два квартали автомобіль зупинився. У ньому сидів миршавий, чорний, обмотаний шаликом водій, а на задньому сидінні розвалився імпозантний джентльмен, котрий носив дорогу шубу з тюленячої шкіри та підбитого шовком капелюха.

Томас показав знайдену шину, демонструючи свої найкращі манери колишнього кучера, і зиркнув своїми почервонілими очима, які мали на меті нагадати про срібну монетку або дві, або й банкноти більших номіналів.

Але його погляд витлумачили хибно. Джентльмен у шубі з тюленячої шкіри шину взяв, запхав у салон автомашини, пильно поглянув на колишнього кучера та пробурмотів собі під ніс якісь нерозбірливі слова.

– Дивно… дуже дивно! – зауважив він. – Один чи два рази навіть мені здається, що халдейський гороскоп спрацював. Чи таке можливе?

Потім він звернувся менш загадковими словами до Томаса, котрий завмер в очікуванні та надії.

– Сер, дякую вам за те, що ви врятували мою шину. І я б, якщо дозволите, щось у вас запитав. Чи знаєте ви родину ван Смуйта, котра живе на північній Вашинґтон- сквер?

– Ще б пак, – підтвердив Томас. – Я там жив. Хотів би й надалі жити.

Джентльмен у шубі з тюленячої шкіри відчинив дверцята автомобіля.

– Сідайте, будь ласка, – сказав він. – Вас чекають.

Томас Мак-Квейд скорився з подивом, але без вагань. Сидіти в автомобілі здавалося кращим, ніж стовбичити в черзі за ложем. Але після того, як на нього накинули коц, й автомобіль помчав далі, пасажир таки задумався про це дивне запрошення.

«Можливо, той чоловік не має дріб’язку, – висунув він версію. – Багато цих багатіїв не заморочуються готівкою. Гадаю, що він висадить мене, коли доїде до якоїсь забігайлівки, в якій зможе отримати готівку. У будь-якому разі з лежаками просто неба я наразі закінчив».

Кутаючись у свою шубу, таємничий автомобіліст, здавалося, і сам дивувався таким життєвим сюрпризам.

– Чудасія! Дивовижа! Неймовірно! – постійно торочив він собі.

Коли автомобіль занурився далеко в Сімдесяті вулиці, він завернув на схід і зупинився перед шеренгою високих будинків, із фасадами з брунатної цегли.

– Будьте такими люб’язними, завітайте до моєї оселі, – запросив джентльмен у шубі з тюленячої шкіри, коли вони висіли.

«Мабуть, має намір розщедритися», – припустив Томас і потягнувся за багатієм досередини.

У вітальні заледве світилося. Господар повів його крізь двері ліворуч, зачинив їх за гостем, і вони опинилися в цілковитій темряві. Раптом світлий, чудернацьки прикрашений глобус тьмяно засвітився в центрі величезної кімнати, що здавалася Томасу обставленою краще, ніж будь-яка інша, що він бачив на сцені або про яку читав у казках.

Стіни прикрашали чудові багряні шпалери, вишиті фантастичними золотими візерунками. У задньому кінці покою висіла щільна фіранка з тьмяного золота, пересипана срібними півмісяцями та зірками. Меблі були дорогі, виконані у вибагливому стилі. Ноги колишнього кучера пірнули в килими, такі ворсисті та глибокі, неначе снігові замети. Тут були три чи чотири стійки чи столи незвичної форми, вкриті чорними оксамитовими покривалами.

Томас Мак-Квейд розглядав багатство цих апартаментів лише одним оком. Іншим він шукав свого показного провідника й виявив, що той кудись зник.

– Отакої! – пробурмотів Томас, – це наче якась оселя примар. Не здивуюся, якщо це одна з тих пригод «Моравських братів»[35], про які я колись читав. Цікаво, а що ж сталося з чоловіком у шубі.

Раптом опудало сови, що мостилося на сідалі з чорного дерева біля освітленої кулі, повільно підняло крила, і з його очей блиснуло електричне сяйво.

З переляку Томас вилаявся, схопив бронзову статуетку Геби зі шафи поруч і швиргонув її з усією силою в цю страшну та гидку птаху. Пугач і його сідало впали й розлетілися в різні боки. Цієї ж миті почулося клацання, і кімнату затопило світло з десятка матових куль вздовж стін і стелі. Золоті фіранки розсунулися і зійшлися, і до покою увійшов таємничий автомобіліст. Він був високим, одягнений у вечірній гарнітур, ідеально й зі смаком пошитий. Він носив золотисто-коричневу блискучу борідку в стилі ван Дейка, достатньо довге та хвилясте волосся, плавно розділене навпіл, і мав великі гіпнотичні, по-східному розкосі очі, що надавали йому вражаючого та приголомшливого вигляду. Якщо ви зможете уявити якогось великого російського князя в тронній залі індуського раджі, котрий наближається, щоб привітати гостя-імператора, то приблизно уявите собі його манери. Але Томас Мак-Квейд був занадто близький до того, щоб зомліти, щоб таке собі уявляти. Коли він лупав очима на господаря в шовковому, вишуканому й трохи лячному халаті, то невиразно думав про стоматологів.

– Розумієте, доку, – сказав він обурено, – та гаряча пташка, яку ви тримаєте на гілці. Сподіваюся, що я нічого не зламав. Але я майже очманів, коли вона заліпила мені своїми ліхтарями, і я жбурнув у сову тією маленькою металевою дівчинкою, що стояла в креденсі.

– Це просто механічна іграшка, – махнув рукою джентльмен. – Хочу попросити вас сісти й поясню, навіщо я привів вас до свого обійстя. Можливо, ви не зрозумієте й вам не сподобається психологічний примус, який змусив мене зробити це. Тому я відразу ж перейду до суті, пославшись на те, що ви знаєте родину ван Смуйта з північної Вашинґтон-сквер.

– А що, у нього срібло вкрали? – перепитав Томас саркастично. – Коштовності зникли? Звісно, я їх знаю. Чи, може, кудись поділася парасолька однієї зі старих леді? Ну, я їх знаю. І що далі?

Великий князь м’яко потер білі рученьки.

– Чудово! – буркнув він. – Дивовижно! Чи я змушений особисто повірити в халдейський гороскоп? Дозвольте вас запевнити, – правив він далі, – що боятися немає потреби. Замість цього, гадаю, я зможу вам пообіцяти дуже щедру винагороду. Дасться чути.

– Вони хочуть мене повернути? – поцікавився Томас із чимось схожим на його стару професійну гордість у голосі. – Я обіцяю покинути пити й робитиму правильні речі, якщо вони знову мене візьмуть. Але звідки ви про це дізналися, доку? Хай йому біс, це ж найкраще бюро з працевлаштування, в якому я будь-коли опинявся, з ліхтарем-совою і таким подібним.

З поблажливою посмішкою ввічливий господар попросив дозволу відлучитися на дві хвилини. Він вийшов на тротуар і дав вказівку шоферу, котрий усе ще чекав біля машини. Повернувшись до таємничої квартири, господар сів поруч зі своїм гостем і почав так добре розважати його дотепним і приязним спілкуванням, що бідний безхатько майже забув про холодні вулиці, з яких його зовсім нещодавно й дивовижно врятували. Слуга приніс трохи ніжного холодного м’ясива, бісквітів до чаю і келих чудового вина. І Томас відчув, як тоне в розкошах Аравії. Таким чином півгодини швидко збігли, а гудок автомобіля, що повернувся і зупинився біля дверей, раптово підняв великого князя на ноги, і той ще раз попросив вибачити його на кілька хвилин.

Дві жінки, дуже закутані, увійшли у вхідні двері, і господар оселі ввічливо повів їх залою до інших дверей ліворуч, у меншу кімнатку, яку відгороджували та відокремлювали від більшої, передньої кімнати важкі, подвійні фіранки. Тут атмосфера була ще витонченішою й елегантнішою, ніж у сусідній. На палісандровому столі зі золотою інкрустацією були розкидані аркуші білого паперу й лежав химерний, трикутний інструмент, що нагадував іграшку, на вигляд, либонь, зі золота.

Вища жінка відкинула чорну вуаль і розстебнула свій плащ. Їй було років із п’ятдесят, мала зморшкувате та сумне обличчя. Інша ж, молода та пухка, всілася на крісло неподалік у задній частині, так, можливо, зробив би слуга чи хтось із почту.

– Ви викликали мене, професоре Черубуско, – зронила старша жінка втомлено. – Сподіваюся, ви маєте щось вагоміше повідомити, ніж зазвичай. Я майже втратила ту дрібку віри у ваше мистецтво, яку ще мала. Я б не відповіла на ваш заклик цього вечора, якби моя сестра не наполягла на цьому.

– Мадам, – сказав професор зі своєю величною усмішкою, – справжнє мистецтво не може зазнати невдачі. Щоб знайти справжнє психічне та потенційне джерело, іноді потрібен час. Ми не досягли успіху, зізнаюся, з картами, кристалом, зірками, магічними формулами Сарацина, а також Оракула По. Але ми нарешті виявили справжній психічний маршрут. Халдейський гороскоп дуже допоміг у нашому пошуку.

Голос професора звучав упевнено, здавалося, що він беззастережно вірить у власні слова. Літня жінка поглянула на нього з дещо більшим зацікавленням.

– Чому ж у тих словах, які я прочитала на його долоні, не було сенсу, – здивувалася вона. – Що ж ви маєте на увазі?

– Слова були такими, – пояснив професор Черубуско, зіп’явшись на свій чудовий повний зріст: – Він прибуде на колісниці з п’ятим колесом.

– Я не багато колісниць бачила, – зауважила леді, – і ніколи не бачила їх із п’ятьма колесами.

– Прогрес, – правив своє професор, – прогрес у науці та механіці досяг цього, хоча, якщо бути точним, ми можемо говорити про неї лише як про запасну шину. Прогрес в окультному мистецтві просунувся у своїх пропорціях. Мадам, я повторюю: халдейський гороскоп це передбачив. Я можу не лише відповісти на запитання, яке ви задали, а й продемонструвати вам наочний доказ.

Тепер гостя похитнулася в своїй зневірі й у своїй позі.

– О, професоре! – вигукнула вона схвильовано. – Коли? Де? Його знайшли? Не тримайте мене в напрузі.

– Прошу вибачити мене на кілька хвилин, – укотре повторив професор Черубуско, – і, гадаю, що зможу продемонструвати вам ефективність справжнього мистецтва.

Томас смачно жував останні крихти хліба й м’ясива, коли чарівник раптом опинився біля нього.

– Чи готові ви повернутися до свого старого будинку, якщо вам гарантуватимуть поновлення на посаді? – запитав він зі своєю ввічливою королівською посмішкою.

– Хіба я схожий на ненормального? – відрубав Томас. – З мене годі життя на ногах. Але чи вони візьмуть мене назад? Старенька дуже вперта.

– Мій любий юначе, – запевнив він, – вона всюди вас шукала.

– Чудово! – зрадів Томас. – Я в ділі. Ця упряж спухлих верблюдів, яких вони називають кіньми, дуже псує руку першокласного кучера, такого як я, певна річ, але я візьмуся за цю роботу ще раз, доку, бо вони хороші люди.

Тепер відбулася зміна з ввічливим обличчя багдадського халіфа. Він пильно й підозріло поглянув на колишнього кучера.

– Чи можу я дізнатися ваше ім’я? – сухо поцікавився він.

– Ви мене шукали, – здивувався Томас, – і не знаєте, як мене звати? А ви кумедний нишпорка, вочевидь, із центрального бюро розслідувань. Я все що той самий Томас Мак-Квейд. Працював возієм пари слонів у ван Смуйта цілий рік, а вони звільнили мене місяць тому. Ну, доку, ви ж бачили, що я вчинив із вашим старим пугачем, я спився, і це я побачив шину, що випала з вашої машини, коли я стояв у тій юрбі безхатьків біля пам’ятника Ворту в очікуванні ліжка на дурняк. Тож яка нагорода очікує мене за найкращу відповідь на все це?

На свій великий подив Томас відчув, як його схопили за комір і потягнули, без жодного слова пояснення, до вхідних дверей. Вони були відчинені, і нахабу спустили зі сходів одним важким, розчарованим, принизливим копняком аравійського чобота.

Як тільки колишній кучер піднявся на ноги й очуняв, то припустив так хутко, як міг, на схід до Бродвею.

– Якийсь шаленець, – такою була його оцінка загадкового автомобіліста. – Просто захотів весело пожартувати, гадаю. Він міг би дати мені долар або й більше. А тепер маю поквапитися і повернутися до цієї зграї мисливців за ліжками, доки їх всіх не вклали спати нудними проповідями.

Коли Томас дістався мети своєї прогулянки, промчавши дві милі, то побачив, що ряди бездомних скоротилися до гурту з вісьмох чи десятьох осіб. Він зайняв належне місце новака на лівому фланзі. Перед ним стояв молодик, котрий розповідав про лікарні та згадував щось про дружину та дитину.

– Прикро знову бачити тебе тут, – зауважив парубок, обертаючись, щоб звернутися до прибульця. – Я сподівався, що ти знайдеш собі щось краще за це.

– Я? – сказав Томас. – О, та я просто побігав навколо кварталу, щоб зігрітися! Бачу, що товариство не поспішає до Господа сьогодні.

– За такої погоди, – заявив юнак, – доброчинність, як у прислів’ї, не лише починається, а й закінчується вдома.

Аж тут проповідник і його пристрасний помічник затягнули свій останній піснеспів – прохання до Провидіння і перехожих. Ті з безхатьків, чиї горлянки все ще діяли за тридцяти двох градусів морозу, безнадійно й невпопад приєдналися до них.

Посеред другого вірша Томас побачив енергійне дівча, чию одіж розвівав вітер, і котра прямувала до нього з тротуару через дорогу.

– Енні! – вигукнув парубок і помчав до неї.

– Ти бевзь, справжня нетяма! – волала та, плакала, сміялася й обіймала юнака за шию. – Навіщо ти це зробив?

– Оковита, – коротко пояснив Томас. – Ти ж знаєш. Але я вже покинув. Ні краплі, – він підвів її до бордюру. – Як ти мене знайшла?

– Я зумисне прийшла, щоб знайти тебе, – зронила Енні, хапаючись парубка за рукав. – Але ти неабиякий дурень! Професор Черубуско нам сказав, що тебе можна знайти тут.

– Професор Ч… Не знаю такого. У якому салуні він працює?

– Він ясновидець, Томасе, найбільший у світі. І він сказав, що знайшов тебе з халдейським телескопом.

– Він брехун, – обурився Томас. – Я його не брав. Ніхто ніколи не бачив мене з чиїмось телескопом.

– А ще він сказав, що ти прибув на колісниці з п’ятьма колесами або щось таке.

– Енні, – терпляче промовив Томас, – тепер ти приписуєш мені колеса. Та якби я мав колісницю, то давно вклався б у ній спати. І без жодних співів і проповідей перед ночівлею.

– Слухай, ти великий телепню. Пані каже, що візьме тебе назад. Я її вблагала. Але ти маєш добре поводитися. І ти можеш зайти всередину на ніч, бо твоя стара кімната над стайнею ще порожня.

– Чудово! – щиро вигукнув Томас. – Ти янгол, Енні. Але коли сталися ці дива?

– Цієї ночі в професора Черубуско. Він відправив свій автомобіль за пані, і вона взяла мене зі собою. Я бувала там із нею і раніше.

– А чим займається професор?

– Він ясновидець і відьмак. Пані консультується з ним. Він знає все. Але він ще не зробив нічого доброго пані, хоча вона й заплатила йому вже сотні доларів. Але він сказав, що зорі йому повідомили: ми можемо знайти тебе тут.

– Що бабусі треба від цього пройдисвіта?

– Це родинна таємниця, – застерегла Енні. – І ти ставиш забагато запитань. Гайда додому, великий дурнику.

Вони пройшли лише кілька кроків угору вулицею, як Томас зупинився.

– Маєш трохи грошей, Енні? – поцікавився він.

Енні гостро зиркнула на нього.

– О, я знаю цей погляд, – сказав Томас. – Та ти помиляєшся. Більше ні краплі. Але є хлопець, котрий стояв поруч зі мною в черзі на ліжко, він у дуже кепському стані. Він правильний, має дружину чи дітей, або щось таке, і він хворий. Але не від пиятики. Якщо зможеш знайти для нього півдолара, щоб він міг отримати гідне ліжко, а я б цього хотів.

Пальці Енні заворушилися в торбинці.

– Природно, я маю гроші, – зауважила вона. – Цілу купа. Аж дванадцять доларів.

І тоді вона додала, сповнена невикорінної жіночої підозри на чужу доброзичливість:

– Приведи його сюди й дай мені спершу на нього поглянути.

Томас подався виконувати свою місію. Хворобливий безхатько пішов без вмовлянь. Коли вони підійшли ближче, Енні відвела погляд від гаманця і заволала:

– Пане Волтер… О, пане Волтер!

– Це ти, Енні? – спитав молодик покірно.

– О, пане Волтер! Пані всюди вас шукає!

– Матінка хоче мене бачити? – перепитав парубок, і його бліді щоки залив рум’янець.

– Вона всюди за вами шукала. Звісно, вона хоче вас бачити. І хоче, щоб ви повернулися додому. Вона підняла на ноги поліцію, адвокатів, журналістів, детективів, шукала в моргах, нагороду обіцяла, і все намарно. Аж тоді вдалася до ясновидців. Ви ж підете безпосередньо додому, чи не так, пане Волтер?

– Залюбки, якщо вона хоче мене бачити, – зрадів молодик. – Три роки – довгий термін. Припускаю, що мені доведеться піти, якщо тільки автомобілі на вулицях не возять пасажирів безкоштовно. Раніше я обганяв навіть пару гнідих, яких ми запрягали в бричку. Вони їх ще мають?

– Мають, – підтвердив запальний Томас. – І вони будуть мати їх ще з десять років. Королівські еліфантібус тракгорсібус живуть по сто сорок дев’ять років. Я кучер. Мене поновили на роботі п’ять хвилин тому. Гайда, їдемо на трамваї, якщо… якщо Енні заплатить за проїзд.

У вагоні Енні передала кожному з блудних синів по нікелю, щоб ті заплатили кондуктору.

– Мені здається, що ти дуже нерозсудлива, якщо так смітиш великими сумами коштів, – зазначив Томас саркастично.

– У цьому гаманці, – врочисто заявила Енні, – є рівно 11 доларів і 85 центів. Я візьму ці гроші й завтра ж віддам їх професору Черубуско, найвидатнішій людині у світі.

– Ну, – стенув плечима Томас, – гадаю, що він таки має бути достатньо хорошим чоловіком, аби так усе обернути. Я радий, що його духи повідомили йому, де ти можеш мене знайти. Якщо ти даси мені його адресу, я якось сам зайду туди й потисну йому руку.

Томас невпевнено посовався на своєму місці й у задумі відчув кілька синців на колінах і ліктях.

– А послухай-но, Енні, – мовив він конфіденційно, – можливо, це один із останніх відгомонів пияцтва, але я маю своєрідний спогад про одну їзду в автомобілі зі заможним чоловіком, котрий відвіз мене в оселю, наповнену орлами та світлом на склепінні. Він нагодував мене печивом і теревенями, а потім спустив мене зі сходів. Якщо це було марення, то чого в мене так ниє все тіло?

– Припни язика, телепню, – звеліла Енні.

– Якби я міг знайти будинок цього дивного чоловіка, – сказав на завершення Томас, – то одного чудового дня зайшов би туди й дав йому в ніс.

Поет і селюк

Якось один мій приятель-поет, котрий усе життя жив у тісному спілкуванні з природою, написав поему й поніс її до редактора. Це була пасторальна розповідь, сповнена справжнього дихання полів, пісень птахів і приємного дзюрчання струмочків.

Коли поет знову захотів зустрітися щодо свого твору, з надією в серці на вечерю, що складалася б із біфштекса, поему йому повернули з коментарем: «Занадто штучно».

Кілька нас, його друзів, зустрілося за спаґетті та к’янті в голландській таверні, щоб проковтнули обурення, орудуючи слизькими вилками.

Там ми й викопали яму для редактора. З нами був Конант, письменник, наділений багатою уявою, котрий усе життя прошкував по асфальту й ніколи не бачив сільських краєвидів, хіба лише крізь вікна потягів і з відчуттям повної огиди.

Конант також написав поему, яку назвав «Лань і струмок». Це був чудовий взірець праці, яку тільки й можна очікувати від поета, котрий бачив амараліс лише у вітрині флориста, а про птахів балакав хіба що з офіціантом. Конант підписав свою поему, і її також відправили до того самого редактора.

Але все це має дуже мало спільного з нашою історією.

Наступного ранку, якраз тоді, коли редактор вчитувався в перший рядок поеми, одна істота зійшла з порому на Західному березі й повільно піднялася на Сорок другу вулицю.

Прибулець був молодиком із світло-блакитними очима, відкопиленою губою і волоссям достеменно такого самого кольору, як у маленької сироти (яка пізніше виявилася донькою графа) із однієї п’єси пана Блейні[36]. Його ногавиці були з оксамиту, а плащ із короткими рукавами – з ґудзиками посеред спини. Одна штанка була заправлена в чобіт, а інша – ні. Очікувано, хоч і марно, можна було б шукати на його солом’яному брилі отвори для вух, бо його форма викликала підозру, що головний убір украли в коня. У руці дивак тримав валізу, опис якої – неможливе завдання. Навіть мешканець Бостона не захотів би носити в такій свій ленч і юридичну літературу до свого офісу. Над одним вухом юнака, у його волоссі, виднівся жмут сіна – рекомендація в сільському стилі, ознака невинності, останній слід Едемського саду, що зберігся для того, щоб осоромити міських гультіпак.

Містяни усміхалися й оминали його. Та коли звернули увагу на дивакуватого незнайомця, котрий стоїть у канаві й тягне шию на високі будівлі, то перестали всміхатися і навіть глипати на нього. Це повторилося кілька разів. Дехто таки споглядав на античну валізку, щоб переконатися, які розваги Коні-Айленду чи марку жувальної гумки він запропонує. Та здебільшого прибульця ігнорували. Навіть шибеники, які розносять газети, нудилися, коли той сахався, наче клоун у цирку, від екіпажів та автомобілів на вулиці.

На Восьмій авеню стирчав Крутій Гаррі, котрий мав фарбовані вуса та блискучі, доброзичливі очі. Гаррі був митцем у душі, тому його зачіпало, коли актор перегравав. Він підійшов до селянина, котрий застиг із розтуленою пелькою біля вітрини ювелірної крамниці, і похитав головою.

– Це вже занадто, друже, – зауважив він критично, – занадто аж на кілька дюймів. Не знаю, яким є твоє становище, але ти дуже вже переборщив. Це сіно, до прикладу, зовсім зайве, зараз такого не використовують навіть у цирку Проктора.

– Я вас не розумію, пане, – сказав чужинець. – Я не шукаю якогось цирку. Я щойно приїхав із округу Ольстер, аби подивитися на місто, бо сіно вже зібрали. Господи! Оце чудасія. Я думав, що Поукіпзі[37] велике, але це місто вп’ятеро більше.

– Ну, гаразд, – замирився Крутій Гаррі, здіймаючи брови. – Я не хотів чіплятися. І ти не мусиш розповідати. Гадаю, що варто трохи притримати коней, тому намагався щось порадити. Бажаю успіхів в афері, якою б вона не була. Може, вип’ємо по скляночці?

– Я б не відмовився від гальби пива, – визнав подорожній.

Вони подалися до кнайпи, в яку часто ходили чоловіки з гладкими обличчями та неспокійними поглядами, і розсілися за столом зі своїми напоями.

– Дуже радий, що зустрів вас, пане, – заявив селюк. – Може, перекинемося в карти? Я маю колоду зі собою.

Він сягнув до своєї валізки, яку, либонь, знали ще сучасники Ноя, і витягнув із неї виняткову, неповторну колоду, засмальцьовану шпондерком і забруднену землею кукурудзяних полів.

Крутій Гаррі коротко й гомерично зареготав.