Круговерть Миронова Лариса

Просто бізнес

Гадаю, ви всі хоча б щось знаєте про сцену й акторів. Адже так чи інакше контактували з театрами, читали газетних критиків і жарти в тижневиках про «Ріалто»[1], милих дівчаток із хору й трагіків із довгими патлами. Припускаю, що стислий перелік ваших уявлень про таємничу сцену буде зводитися до чогось такого.

Провідні акторки мають п’ятьох чоловіків і гору коштовностей, не кращих ніж у вашої власної дружини, бо фальшивих. Фігури мають не гірші ніж у краль, бо користуються накладками. Дівчатка з кордебалету жити не можуть без перекису водню, фанатів, «паккардів» і Піттсбурґа. Додому повертаються трамваями або пішки. Вибагливі акторки вимагають на Бродвеї в Нью-Йорку ролі комічних молодиць для своїх матерів та їхніх тітоньок на гастролях. Справжнє ім’я Керлі Бельвю – Бойл О’Келі. Свою маячню, записану на грамофоні, Джон Мак-Каллоу украв із першої редакції спогадів Еллен Террі. Джо Вебер – кумедніший, ніж І. Г. Сотерн, а Генрі Міллер хутко старіє.

Усі учасники трупи, виходячи з театру, вночі цмулять шампанське та їдять омарів до полудня наступного дня. Та що там, кіноіндустрія перемолотила аж цілу купу театральних акторів.

Тепер мало хто з нас знає щось про реальне життя театралів. А якби знали, то цей фах міг бути поширенішим, ніж зараз. Ми зиркаємо на виконавців зизом, сповненим поблажливої переваги, потім ідемо додому та, як мавпи, повторюємо їхні жести та інтонації перед своїми дзеркалами.

Останнім часом у товаристві багато пліткують про акторську братію. Подейкують, що замість гульвіс і шанувальників діамантів там зібралися підприємці, науковці й аскети разом зі своїми дітьми, будинками та бібліотеками. Вони мають повно нерухомості та ведуть свої приватні справи настільки впорядковано й настільки нецікаво, як і будь-хто з наших добропорядних громадян, котрі прив’язані до кругообігу комірного, ціни на газ, вугілля, лід і податків.

Яка з цих версій реальна, а яка ні – вирішувати не тут. Я ж пропоную вам лише одну маленьку історію про двох мандрівних акторів, і на підтвердження її правдивості можу продемонструвати вам лише темну плямку на чавунній клямці вхідних дверей старого Театру Кітора, залишену там від штовхання руками в рукавичках, занадто нетерплячими, щоб обернути її. Там я востаннє бачив, як Черрі прошмигнула до роздягальні, неначе ластівка у своє гніздо, як завжди, вчасно до хвилини, щоб переодягнутися для чергової ролі.

Команда водевілю «Гарт і Черрі» була талановитою. Боб Гарт вештався східними та західними околицями впродовж чотирьох років із змішаною програмою, що складалася з монологу, трьох блискавичних перевдягань із піснями, кількох пародій на знаменитих імітаторів і метушливого танцю, яким дуже захоплювався контрабасист оркестру. Це найкращий доказ хорошої роботи.

Найбільше задоволення, яке може отримати актор, це стати свідком жалюгідного провалу своїх конкурентів, котрі лише ганьблять сцену. Для того, щоб влаштувати собі таке задоволення, такий лицедій часто покидає сонячний куточок Бродвею, щоби побачити принесення себе в жертву з боку свого не такого обдарованого колеги. Хоча інколи дехто ласий на чуже фаско навіть вдається до найскладнішої вправи для м’язів актора – він аплодує.

Одного вечора Боб Гарт презентував своє серйозне, відоме за водевілями обличчя у віконці театральної каси суперника, й отримав свій квиток на місце в партері.

Номери A, B, C і D оголошували один за одним, і вони миттю відходили в небуття, глибоко занурюючи пана Гарта в похмурий настрій. Інші глядачі лементували, сіпалися, свистіли й аплодували, але Боб Гарт, сама енергія та харизма, сидів із гнітючим виразом обличчя і руками, розведеними настільки далеко, як підліток, який тримав моток вовни для своєї бабусі, котра змотує її в клубок.

Аж тут розпочався номер H, «Гірчиця», і відвідувач раптом випрямився. H був щасливим алфавітним провісником Вайнони Черрі, котра виконувала «характерні пісні з перевтіленнями». Сама Черрі була дрібна, але вона майстерно виконувала кожен номер. Спершу продемонструвала делікатну юнку в ситцевій сукенці з кошиком штучних ромашок, яка невинно повідомляла, що в старому шкільному будиночку, крім арифметики й іменників, можна вивчити ще й інші речі, особливо «коли вчитель затримує після уроків». Махнувши кінчиком ситцевого платтячка, вона блискавично зникала й у мить з’являлася вишуканою «парижанкою», адже мистецтво завиграшки зближає між собою старий червоний млин і Мулен Руж[2]. А тоді…

А тоді самі знаєте що. Це знав і Боб Гарт, але він побачив також і щось інше. Він збагнув, що Черрі є єдиною професіоналкою, котра найкраще пасувала на роль Гелен Ґраймс у скетчі, який він написав і тримав у своїй валізі. Певна річ, Боб Гарт, як і будь-який інший пересічний актор, бакалійник, газетяр, професор, маклер або фермер, мав десь приховану власну п’єсу. Такі тримають у валізах, дуплах дерев, столах, копицях сіна, відділеннях для паперу, внутрішніх кишенях, сейфах, шкатулках і лантухах для вугілля, чекаючи на появу чергового пана Фромена[3]. Їх існує до п’ятдесяти семи різних типів.

Але скетчу Боба Гарта не судилося закінчити життя в слоїку для маринаду. Він назвав його «Забави для мишей». З того часу, як автор його написав, він тримав цю звістку в таємниці й ховав в очікуванні, поки знайде кандидатку, котра пасує до його концепції ролі Гелен Ґраймс. А тут він уздрів і саму Гелен, із усією її безневинною невимушеністю, молодістю, жвавістю та бездоганним відчуттям сцени, навіть на його критичний смак.

Після того, як виступ скінчився, Гарт знайшов у касі менеджера й отримав домашню адресу Черрі. Наступного дня о п’ятій він подзвонив у двері миршавого старого будиночка у Вест-Фортісі та подав свою візитівку.

При світлі дня, у старосвітській блузці та звичайній вовняній спідниці, із підібраним волоссям та очима сестри милосердя, Вайнона Черрі могла б грати роль Пруденс Вайс, доньки диякона, у великій ненаписаній драмі з життя Нової Англії, яку ще ніхто не інсценізував.

– Я бачила вашу виставу, пане Гарт, – повідомила господиня після того, як ретельно оглянула візитівку гостя. – З якої причини ви хотіли мене бачити?

– Я переглянув ваш виступ минулого вечора, – заявив Гарт. – Я написав скетч, який нікому ще не показував. Він розрахований для двох, і, гадаю, ви можете виконати в ньому другу роль. Я вирішив, що варто побачити вас задля цього.

– Проходьте до вітальні, – запросила панна Черрі. – Я давно очікувала чогось такого. Адже більше хотіла б грати, а не перевтілюватися.

Боб Гарт сягнув до своєї кишені по заповітні «Забави для мишей» і прочитав її уголос.

– Прочитайте ще раз, будь ласка, – попросила панна Черрі.

Після цього вона вказала, як її можна покращити – ввести роль посланця замість телефонного дзвінка, обірвати діалог безпосередньо перед кульмінацією, коли персонажі боролися за револьвер, і цілком змінити слова та дії Гелен Ґраймс у місці, де її доймають ревнощі. Гарт визнав слушними всі її правки й не сперечався. Адже юнка відразу ж помітила всі слабкі місця скетчу. Це була інтуїція жінки, якої йому бракувало. Наприкінці їхньої бесіди Гарт був уже готовий закластися своїми навичками, досвідом і заощадженнями своїх чотирьох років у водевілях, що «Забави для мишей» розцвітуть у багаторічну квітку в гастрольному садочку. Панна Черрі була розважливішою. Після тривалого морщення її гладенького молодого чола й постукування об свої маленькі білі зубчики кінчиком олівця вона нарешті дала свою відповідь.

– Пане Гарт, – повідала вона. – Мені здається, що ваш скетч матиме успіх. Ця роль Ґраймс написана наче зумисне для мене. Я можу її зіграти так, що вона виділятиметься, як полковник Сорок четвертого полку посеред базару. І я бачила вашу роботу. Знаю, що ви можете зробити з іншою роллю. Але бізнес є бізнес. Скільки ви отримуєте на тиждень за номер, який виконуєте зараз?

– Двісті, – відповів Гарт.

– А я отримую сто за свій, – правила своє Черрі. – Це звична знижка для жінки. Але я живу на них і щотижня відкладаю кілька банкнот під цеглу в старому комині на кухні. Мені подобається сцена, я люблю її, але є ще дещо, що люблю ще більше – це маленька хатинка в провінції, яку куплю колись, з рябими курми та шістьма качками, що тиняються навколо двору. А тепер дозвольте мені сказати вам, пане Гарт, що мене цікавить лише бізнес. Якщо ви хочете, щоб я грала у вашому скетчі, я це зроблю. І вірю, що нам це до снаги. Але я ще дещо хочу сказати. Маю повідомити, що в моєму характері немає жодних дурниць, і я працюю на сцені за те, що мені платять, так само, як інші дівчата працюють у крамницях чи офісах. Я збиратиму гроші, щоб утримувати себе, коли вже буду застара для театральних вибриків. Ніякого будинку для літніх людей або притулку для необачних актрис мені не треба. Якщо хочете зробити мене діловим партнером, пане Гарт, без всіляких там витребеньок, то я в ділі. Я дещо знаю про театральні трупи, але хочу, щоб ми стали інакшими. Хочу, щоб ви знали, що я працюю на сцені для того, аби щодня забирати певну суму коштів у конверті з нікотиновими плямами на ньому в місці, де його лизнув касир. Таке маю хобі – відкладати на похмурі дощові дні у своєму майбутньому. І хочу, щоб ви знали, яка я. Не знаю, як виглядає нічний ресторан, бо п’ю лише неміцний чай, ніколи не теревенила з чоловіком біля входу до театру й тримаю гроші в п’ятьох ощадних банках.

– Панно Черрі, – озвався Боб Гарт своїм спокійним, серйозним голосом, – ви маєте право висувати свої власні умови. Фраза «лише бізнес» наліплена на мій капелюх і трафаретом вибита на моїй барсетці. Уві сні я завжди бачу бунґало з п’ятьох кімнат на північному березі Лонґ-Айленду, з японцем, котрий варить зупу з молюсків і пече качку по-пекінськи, а я на ґанку, загорнений у пончо, гойдаюся в гамаку й читаю «У нетрях Африки» Стенлі[4]. І більше нікого навколо. Ви ніколи не цікавилися Африкою, чи не так, панно Черрі?

– Ніколи, – підтвердила вона. – А що я наміряюся зробити зі своїми грошима, то це покласти їх у банк. Тепер можна отримати чотири відсотки річних за депозити. Я вже полічила, що за десять років буду мати прибутків десь близько 50 доларів на місяць лише самих відсотків. Також я могла б навіть інвестувати частину свого капіталу в дрібний бізнес, скажімо, майстерню з пошиття капелюшків або салон краси, і заробити ще більше.

– Ну, – зауважив Гарт, – бачу, що ваші думки рухаються в правильному напрямку, так чи інакше. Є багато акторів, котрі чогось варті, і вони також могли б відкладати дещицю на чорний день, якби не тринькали свої грошики. Дуже радий, що у вас правильний погляд на бізнес, панно Черрі. Я міркую так само й вважаю, що цей скетч подвоїть те, що ми зараз заробляємо, коли вдасться його інсценізувати.

Подальша доля скетчу «Забави для мишей» – це історія всіх успішних п’єс. Гарт і Черрі коротили її, різали, переробляли, виконували хірургічні операції на репліках, змінювали фрази, повертали їх назад, доповнювали, перейменовували, повертали стару назву, переписували, замінили стилет на пістолет, повернули револьвер – пропустили скетч крізь усі відомі процеси редагування та покращення.

Вони репетирували п’єсу в порожній вітальні пансіонату, яку рідко використовували до цього, поки не досягнули того, що старовинний годинник перед боєм щоразу шипів за уламок секунди до клацання незарядженого револьвера, який Гелен Ґраймс тримала в руці під час репетирування хвилюючої кульмінаційної сцени.

Авжеж, це була захоплююча й бездоганна праця. На сцені ж використовували справжній револьвер 32-го калібру, заряджений справжніми набоями. Гелен Ґраймс, народжена на Дикому Заході, майстерністю та сміливістю не поступалася Баффало Біллу, до безтями закохана у Френка Дезмонда, особистого секретаря і конфіденційного помічника зятя свого батька, «Арапахо»[5] Ґраймса, короля рогатої худоби й власника чверті мільйона доларів і великого ранчо, яке, судячи з краєвиду, розташоване десь у Дикому Полі або в Амаґансетті, що в штаті Нью-Йорк. Дезмонд (за межами сцени – пан Боб Гарт) носить онучі, мисливські штани йподає свою адресу в місті Нью-Йорк, залишивши вас дивуватися, чому, що ж він робить у Дикому Полі або в тому ж таки Амаґансетті, і водночас метикувати, навіщо мільйонерові онучі на своєму ранчо та ще й секретар на додачу.

Ну, так чи інакше, але ви знаєте так само добре, як і я, що ми всі любимо такі п’єси, визнаємо це чи ні – такий собі покруч «Синьої Бороди-молодшого» та «Цимбеліна»[6], якого грають росіяни.

У «Забавах для мишей» були лише дві з половиною ролі. Гарт і Черрі, звісно, виконували дві з них, а половина дісталася робітнику сцени, котрий лише раз за всю виставу вибігав на сцену в смокінгу й панічно лементував, що будинок оточили індіанці, а також, аби прикрутити газ в коминку за наказом хазяїна.

У скетчі була ще одна дівчина – красуня з П’ятої авеню – котра навідувала ранчо й спромоглася зачарувати Джека Валентайна, коли той іще був заможним завсідником клубів на нижній Третій авеню, до того, як той втратив усі свої статки. Ця дівчина з’являлася на сцені лише на світлині – Джек тримав її портрет на коминку у вітальні в Дикому Полі. Гелен, природно, ревнувала.

А тепер – до захоплюючих подій. Старий «Арапахо» Ґраймс однієї ночі вмирає від грудної жаби – це пошепки повідомляє нам на сцені Гелен у присутності лише його секретаря. І того ж дня фермер залишив 647 тисяч готівкою у своїй бібліотеці (на ранчо!), щойно отриманих за продаж череди худоби на Сході (ось як чому ми платимо такі високі ціни за відбивну!). І гроші – наче корова язиком злизала. Джек Валентайн був єдиним, хто перебував поряд із мільйонером, коли той (буцімто) дав дуба.

«Бог свідок, я люблю його, але якщо він зробив це вчинок…» Ви ж усе розумієте? І тоді згадують про не надто пристойну дівчину з П’ятої авеню, котра так і не виходить на сцену. Чи можемо ми її в чомусь звинувачувати, коли Театральний траст обмежує ціни на квитки, а сукні на спині застібає помічник режисера, бо кравчині зараз коштують занадто дорого?

Але постривайте. Настає кульмінація. Гелен Ґраймс більше вже не може стримуватися. Вона переконує себе в тому, що Джек Валентайн – не лише підступний, але й користолюб. Втрати 647 тисяч доларів і коханця в галіфе для верхової їзди з такими лампасами по боках, як температурна крива хворого на черевний тиф, цілком достатньо, щоб вивести зі себе будь-яку шляхетну леді. Ось так!

Вони стоять у бібліотеці (на ранчо!), прикрашеній головами лосів на стінах (хіба лосі жили колись в Амаґенсетті?), і починається розв’язка. Не знаю цікавішого місця у виставі, ніж розв’язка після кульмінації.

Гелен вважає, що гроші поцупив Джек. Бо хто ще був там, щоб їх прихопити? Адже директор просидів біля каси, оркестр не покидав своїх місць у ямі і ніхто не міг пройти повз швейцара Старого Джиммі, якщо тільки не зміг би показати скайтер’єра або автомобіль як гарантію власної платоспроможності.

Остаточно втративши голову, як ми й повідомляли раніше, Гелен каже Джеку Валентайну: «Розбійник і злодій, і, що ще гірше, – викрадач довірливих сердець, тебе чекає ось яка доля!»

У цьому місці вона, певна річ, вихоплює надійний револьвер 32-го калібру.

«Але я буду милостивою, – править далі Гелен. – Ти житимеш, і це буде твоїм покаранням. Я тобі покажу, як легко могла б відправити тебе на смерть, яку ти заслуговуєш. Її портрет на коминку. Я пошлю в її вродливе личко кулю, яка мала б пронизати твоє боягузливе серце».

І вона це робить. Немає жодних сліпих набоїв або помічників, котрі гримають за сценою. Гелен стріляє. Куля, справжня куля, дірявить обличчя на фотографії і після цього вражає приховану пружину розсувної панелі в стіні. Й ось панель від’їжджає, а там – зниклі 647 тисяч доларів у стосиках банкнот і золота в мішечках. Просто чудово. Ви ж знаєте, як це. Черрі впродовж двох місяців вправлялася з мішенню на даху свого пансіону. Таке вимагає прицільної стрілянини. У скетчі дівчині довелося цілити в мідне кружальце лише три дюйми в діаметрі, прикрите шпалерами. І вона мала стояти безпосередньо в тому самому місці щовечора, і світлина мала стояти в точно такому ж місці, і стріляти треба було щоразу впевнено та несхибно.

Певна річ, старий «Арапахо» сховав скарби в таємне місце і, звісно, Джек нічого не взяв, крім своєї платні (що можна було б кваліфікувати як «отримання грошей за обтяжливих обставин», але це вже інша історія); і, певна річ, нью-йоркська дівчина була справді заручена з підрядником у Бронксі; тому Джек і Гелен щасливо закінчують сцену в подвійному нельсоні[7].

Після того, як Гарт і Черрі вимуштрували «Забави для мишей» до ідеалу, вони провели пробний виступ. Успіх був шалений. Це був один із тих рідкісних проявів таланту, який затоплює театр згори донизу. Балкон ридав, а партер фактично плавав у морі сліз.

Після прем’єри театральні аґенти повали буквально переслідувати Гарта та Черрі, тицяючи їм для підписання контракти й авторучки. П’ятсот доларів на тиждень – ось у що це вилилося.

Того вечора о пів на дванадцяту Боб Гарт зняв капелюха й побажав Черрі гарної ночі біля дверей її пансіонату.

– Пане Гарт, – сказала вона в задумі, – зайдіть-но досередини всього на кілька хвилин. У нас тепер з’явився шанс зробити щось добре й заробити грошенят. Що треба зробити, то це скоротити витрати до цента, наскільки це можливо, щоб зберегти все, що ми заробимо.

– Атож, – погодився Боб. – Така справа важлива. Можемо скористатися вашим досвідом – банківською системою. А я щоночі марю про те бунґало з японським кухарем і ні душі навколо. Усе, що може збільшити наші чисті прибутки, вартує моєї уваги.

– Зайдіть досередини на кілька хвилин, – повторила Черрі своє прохання, усе ще залишаючись у глибокій задумі. – Я маю пропозицію для вас, як суттєво скоротити наші витрати, і це допоможе вам із вашим майбутнім, а мені – з моїм. І це – ділова пропозиція.

«Забави для мишей» йшли з надзвичайним успіхом у Нью-Йорку впродовж десятьох тижнів – хороший показник для театрального скетчу, а потім із ними поїхали в провінцію. Не вдаючись у деталі, можна сказати, що це була дуже популярна вистава упродовж двох років, без навіть найменшого падіння популярності.

Сем Паккард, директор Театру Кітора в Нью-Йорку, так казав про Гарта та Черрі:

– Найпорядніша й найкраща маленька трупа, яка будь-коли приїжджала на гастролі. Настільки приємно читати їхні імена на афіші. Тихі, працьовиті, жодних істерик на кшталт Джонні та Мейбл, на роботу приходять із точністю до хвилини, прямують додому після виступу, і кожен із них порядний, як справжня леді. Не очікую, що колись матиму справу з акторами, котрі спричинятимуть настільки мало проблем і викликатимуть більше поваги до цього фаху.

А тепер, після такого довгого лущення шкарлупи, ми дісталися до ядра цієї історії.

Наприкінці свого другого сезону «Забави для мишей» повернулися до Нью-Йорка для нового виступу на відкритих естрадах і літніх театрах. Там ніколи не виникало якихось негараздів із потраплянням у програму. Боб Гарт майже сплатив своє бунґало, і Черрі мала стільки банківських книжок, що була змушена придбати в кредит книжкову шафу, щоб мати, де їх тримати.

Я кажу вам так, аби запевнити, навіть якщо ви не можете в це повірити, що багато, дуже багато людей на сцені – це люди з неабиякими амбіціями, так само, як слуга хоче стати президентом, або бакалійник, котрий хоче придбати будиночок у Флетбуші[8], або жінка, котра прагне змін на краще. І сподіваюся, що мені дозволять сказати, не для публікації, що для того, щоб досягнути успіху, вони часто творять справжні дива.

А тепер послухайте.

На першій виставі «Забав для мишей» у театрі «Вестфалія» в Нью-Йорку Вайнона Черрі дуже нервувала. Коли вона вистрелила у світлину кралі на коминку, куля, замість того щоб продірявити фото, а потім ударити в кружальце, поцілила в нижній лівий бік шиї Боба Гарта. Від несподіванки Гарт упав, як підкошений, тоді як Черрі артистично втрачала свідомість.

Глядачі вирішили, що їм показують комедію, а не трагедію, в якій учасники одружуються або миряться, зааплодували з великим захопленням. Єдиний чоловік, котрий зберіг голову холодною, – такий завжди з’являється в подібних випадках, – опустив завісу, і два гурти працівників сцени шанобливо й акуратно забрали Гарта та Черрі зі сцени. Почався новий номер, і веселощі продовжилися.

Театрали знайшли біля входу молодого лікаря, котрий чекав на пацієнта з букетом із рожевих троянд. Медик уважно оглянув Гарта й від душі зареготав.

– Про вас напишуть у газетах, старий друже, – таким був його діагноз. – Ще б на два дюйми ліворуч, і вам би перебило сонну артерію. А тепер нехай реквізитор перев’яже рану шматком мережива з плаття якоїсь дівчини й гайда додому, щоб вас перев’язав районний лікар, тоді з вами все буде гаразд. Даруйте, але я маю справді серйозний випадок.

Після цього Боб Гарт звів погляд і почав почуватися краще. А потім туди, де він лежав, зайшов Вінченте, мандрівний жонглер, справжній майстер своєї справи. Вінченте був серйозним чоловіком із Братлборо[9]. Вдома його звали Семом Ґріґґсом, і він посилав іграшки та солодощі додому двом своїм маленьким донечкам із кожного міста, в якому виступав. Вінченте їздив тими самими краями, що й Гарт із Черрі, і був їхнім приятелем у мандрах.

– Бобе, – серйозно зронив Вінченте, – я дуже радий, що не сталося гіршого. Бо маленька леді себе вже не тямить.

– Хто не тямить? – поцікавився Гарт.

– Та Черрі, – пояснив жонглер. – Ми не знали, наскільки серйозно ви поранені, тому тримали її подалі. Знадобилися директор і ще троє дівчат, щоб її втримати.

– Упевнений, що це була випадковість, – сказав Гарт. – І на Черрі не гніваюся. Вона кепсько почувалася, інакше б не змогла таке вчинити. Тому немає ніяких образ. Вона дуже ділова. Лікар каже, що вже за три дні я знову буде працездатний. Нехай не переживає.

– Чоловіче, – серйозно зазначив Сем Ґріґґс, наморщивши своє старе, м’яке та зморшкувате чоло. – Ви людина чи машина? Черрі плаче через вас, лементує «Бобе, Бобе» щосекунди, а вони її хапають за руки і не пускають до вас.

– А що з нею? – перепитав Гарт із широко виряченими очима. – Скетч за три дні знову зможемо показувати. Лікар каже, що я не дуже постраждав. Вона не втратить половини тижневої зарплати. Я знаю, що це нещасний випадок. То що з нею не так?

– Ви, мабуть, або сліпий, або бовдур, – зауважив Вінченте. – Дівчина вас кохає і мало з розуму не сходить через ваше поранення. Що з вами? Чи вона для вас нічого не означає? Хотів би я, щоб ви почули, як вона вас кличе.

– Кохає мене? – не повірив Боб Гарт, підіймаючись із купи декорацій, на якій лежав. – Черрі мене кохає? Ні, це неможливо.

– Хотів би я, щоб ви могли її бачити й чути, – гмикнув Ґріґґс.

– Але, чоловіче, – Боб Гарт опустився на крісло, – це абсолютно неможливо. Це неможливо, скажу я вам. Я ніколи навіть не мріяв про таке.

– Тут, – сказав мандрівний жонглер, – ніхто не може помилитися. Вона до безтями закохана у вас. Як можна бути таким сліпим?

– Але милий Боже, – дивувався Боб Гарт, спинаючись на ноги, – це даремно. Вже запізно, скажу я вам, Семе, занадто пізно. Цього не може бути. Це неможливо. Повне нерозуміння.

– Вона плаче за вами, – наполягав мандрівний жонглер. – З кохання до вас її троє заледве можуть втримати, і волає ваше ім’я так гучно, що вони не наважуються підняти завісу. Прокиньтеся, юначе.

– З кохання до мене? – вибалушив очі Боб Гарт. – Хіба ж я не сказав вам, що вже запізно? Адже ми з Черрі взяли шлюб ще два роки тому!

Золото, що блиснуло

Розповідь із моральним підтекстом завжди схожа на хоботок комара. Вона набридає вам, а потім впорскує крапельку отрути, щоби роздратувати вашу совість. Тож нумо спершу почнімо з моралі, аби покінчити з нею. Не все золото, що блищить, але мудра та дитина, яка закупорює корком свою пляшечку з кислотою для дослідів.

Там, де Бродвей огинає ріг площі, на якій стовбичить Справжній Джордж[10], розташований маленький «Ріалто». Там можна побачити акторів із околиці й дізнатися їхнє гасло.

– Ні, кажу я Фромену, ви не зможете мене отримати дешевше ніж за два долари п’ятдесят центів за виступ, інакше я йду геть.

На захід і на південь від оселі трагіків простяглися одна чи дві вулиці, де жителі іспансько-американської колонії туляться для того, щоб урвати собі хоч трохи тропічного тепла на цій холодній півночі. Центром життя в цій дільниці є «Ель-Реф’юджіо», кафе і ресторан, який обслуговує легковажних вигнанців із Півдня. З Чилі, Болівії, Колумбії, неспокійних республік Центральної Америки та запальних островів Вест-Індії прибувають сеньйори в плащах і сомбреро, котрих викидають, як палючу лаву, політичні виверження у своїх країнах. Сюди вони приходять, аби снувати плани, виграти час, залучити кошти, зацікавити флібустьєрів, нелегально переправити зброю та боєприпаси, провернути свої оборудки. В «Ель-Реф’юджіо» вони знаходять атмосферу, в якій почуваються як риба у воді.

У ресторані «Ель-Реф’юджіо» подають страви, особливо приємні для вихідців із країн Козерога та Рака. Там заради альтруїзму ми змушені ненадовго зупинити цю історію. О, гурмане, втомлений кулінарними вивертами галльського шеф-кухаря, тобі треба до «Ель-Реф’юджіо»! Тільки там можна знайти особливу рибу, ікталура блакитного[11] з Мексиканської затоки, запеченого по-іспанськи. Помідори надають їй барви, індивідуальності та душі, чилійська капуста дарує їй пікантності, оригінальності та краси, а незнані трави дарують винятковість і таємничість… Увінчування її досконалості заслуговує окремого речення. Навколо неї, над нею, під нею, біля неї – але ніколи в ній – нависає ефірна аура, настільки тонка та делікатна, що лише Товариство психічних досліджень може визначити її походження.

І не кажіть, що в «Ель-Реф’юджіо» в рибу кладуть часник. Це швидше дух часнику, що пролітає повз, легко поцілувавши страву, увінчану петрушкою, так само як поцілунки в житті є «безнадійною фантазією того, коли вдаєш, що цілуєш вуста, призначені для інших»[12]. А потім, коли офіціант Кончито приносить вам тарілку коричневих бобів і карафку вина, яке не без зупинок приїхало з Порту до «Ель Реф’юджіо» – ah, Dios[13]!

Якось із океанського лайнера лінії Гамбурґ–Америка, який стояв на причалі № 55, зійшов генерал Перріко Хіменес Віллабланка Фалькон, пасажир із Картахени. Генерал барву обличчя мав між рябою та гнідою, його талія становила сорок два дюйми, а зріст – п’ять футів чотири дюйми з підборами в стилі Людовика XV. Він мав вуса власника тиру, носив одіж техаського конгресмена й напускав на себе пихатий вигляд делегата з необмеженими повноваженнями.

Генерал Фалькон достатньо добре знав англійську, щоб поцікавитися, як зайти на вулицю, де стояв «Ель-Реф’юджіо». Коли ж він дістався до цієї дільниці, то побачив оголошення на вітрині представницького будинку з червоної цегли, на якому було написано Hotel Espanol. У вікні виставили аркуш паперу, на якому написали: Aqui se habla Espaol[14]. Генерал увійшов упевненим, що це дружній порт.

У затишному кабінеті сиділа пані О’Браєн, власниця закладу. Вона мала світле – ні, бездоганно біляве волосся. Щодо іншого, то вона була люб’язна й мала видатні форми. Генерал Фалькон підмів своїм капелюхом із широкими крисами підлогу й вичавив кілька іспанських слів, які звучали як петарди, що ляскають у вогні.

– Іспанець чи даґо[15]? – чемно поцікавилася пані О’Браєн.

– Я колумбієць, мадам, – гордо промовив генерал. – І розмовляю іспанською. У вашому вікні написано, що тут балакають іспанською. Як же це?

– Але ж ви тільки-но нею зверталися, чи не так? – зауважила мадам. – А я от не можу.

У готелі «Еспаньйол» генерал Фалькон попросив кімнату й облаштувався в ній. Під вечір він вийшов на вулицю, щоб побачити дива цього гамірного міста Півночі. Коли він прошкував, то згадував дивовижне золоте волосся мадам О’Браєн.

«Це тут, – сказав сам собі генерал, без сумніву, своєю мовою, – має жити найвродливіша сеньйора на світі. У Колумбії я не бачив таких краль серед наших красунь. Але ж ні! Не генералові Фалькону думати про вроду. Моя відданість належить моїй країні».

На розі Бродвею та Малої Ріалто генерал розгубився. Вуличний рух здивував його, а решітка одного автомобіля штовхнула його на віз, навантажений апельсинами. Водій таксі ледь не наїхав на нього й вилив на голову гостя міста ціле цеберко прокльонів. Генерал дістався до тротуару й знову отетерів, коли свист від деко для арахісу гаряче дмухнув йому вухо.

– Yalgame Dios[16]! Яке ж пекельне це місто!

Коли ж генерал нарешті вибирався з юрби перехожих, неначе поранений якийсь бекас, його примітили одночасно два мисливці. Один із них був «Забіяка» Мак-Ґайр, спортивна система котрого вимагала використання міцної руки й застосування не за призначенням восьмидюймового уламку свинцевої рурки. Іншим мисливцем асфальту був «Павук» Келлі, спортсмен із витонченішими методами.

У нападі на очевидну для них здобич пан Келлі був швидшим. Його лікоть акуратно заблокував натиск пана Мак-Ґайра.

– Вали звідси! – жорстко наказав він. – Я його першим побачив.

Мак-Ґайр утік, наляканий вищим розумом.

– Даруйте, – звернувся пан Келлі до генерала, – але вас трохи пом’яли в натовпі, еге ж? Дозвольте мені вам допомогти.

Він підняв капелюх генерала й струсив із нього пил.

Методи пана Келлі не могли не досягти успіху. Генерал, здивований і збентежений гамірними вулицями, вітав свого визволителя як кабальєро з якнайбезкорисливішим серцем.

– Я б волів, – зауважив генерал, – повернутися до готелю О’Браєна, в якому зупинився. Каррамба! Сеньйоре, яке галасливе місто цей ваш Нуева Йорк!

Ввічливість пана Келлі не дозволила б покинути шанованого колумбійця наражатися на небезпеку повернення без супроводу. Біля дверей готелю «Еспаньйол» вони зупинилися. Трохи нижче на протилежному боці вулиці засяяла скромна підсвічена вивіска «Ель-Реф’юджіо». Пан Келлі, котрий знав усі вулиці без винятку, називав це місце «притулком для даґо». Усіх іноземців пан Келлі класифікував за двома категоріями – даґо та французи. Він запропонував генералу податися туди та закріпити їхнє знайомство, що ґрунтувалося на ще не застиглому фундаменті.

За годину генерал Фалькон і пан Келлі ще сиділи за столиком у куточку змовників «Ель-Реф’юджіо». Між ними стояли пляшки та склянки. Удесяте генерал довіряв таємниці своєї місії до Estados Unidos[17]. Він тут, заявив прибулець, щоб купити зброю – дві тисячі карабінів Вінчестера – для колумбійських революціонерів. У його кишені був чек із Карфаґенського банку на 25 тисяч доларів. За іншими столиками інші революціонери також гучно лементували про свої політичні таємниці своїм товаришам-змовникам; але ніхто не був таким галасливим, як генерал. Він грюкав по столу, вимагав, щоб принесли ще вина, верещав своєму супутнику, що його доручення було таємним, і про нього не повинна знати жодна жива душа. Сам пан Келлі був схильний до доброзичливого ентузіазму. Він схопив руку генерала через стіл.

– Монсеньйоре, – зронив він серйозно. – Не знаю, де ця ваша країна, але я – за неї. Гадаю, вона входить до Сполучених Штатів, адже всі поети та шкільні вчительки називають нас Колумбією. Вам дуже пощастило, що ви зустріли мене цього вечора. Я єдина людина в Нью-Йорку, котра може залагодити цю справу для вас. Міністр оборони США – мій найкращий приятель, він зараз у місті, і завтра я з ним побачуся задля вас, а тим часом, монсеньйоре, добре заховайте чеки до своєї внутрішньої кишені. Завтра я зайду за вами й заведу до міністра. Адже мова не про округ Колумбія, про який ви кажете, чи не так? – підсумував пан Келлі з раптовим сумнівом. – Ви не зможете його захопити за допоогою двох тисяч карабінів, адже це пробували й із більшою кількістю амуніції.

– Ні-ні-ні! – вигукнув генерал. – Це Республіка Колумбія, це велика держава на самій верхівці Південної Америки. Так-так.

– Гаразд, – заспокоївся пан Келлі. – А тепер краще попрощаємося і розійдімося. Я напишу міністру ввечері й побачуся з ним. Вивезти зброю з Нью-Йорка – делікатна справа. Навіть сам Мак-Класкі не зміг би з цим впоратися.

Вони розійшлися біля дверей готелю «Еспаньйол». Генерал звів погляд на місяць і зітхнув.

– Це велика країна, той ваш Нуева-Йорк, – сказав він. – Машини на вулицях небезпечні, а деко, що смажить горіхи, жахливо дмухають у вухо. Зате, сеньйоре Келлі, сеньйори зі золотими кучерями й приємно гладкі – просто magnificas! Muy magnificas![18]

Келлі підійшов до найближчої телефонної будки та зателефонував у кафе Мак-Крері на горішньому Бродвеї. Він попросив покликати Джиммі Данна.

– Це Джиммі Данн? – перепитав Келлі.

– Атож, – пролунала відповідь.

– Ти брехун, – радісно защебетав Келлі. – І ти – міністр оборони. Зачекай, поки я приїду. У мене тут чудова справа наклюнулася. Це колорадо-мадуро зі золотою смужкою навколо. І зі стількома чеками, що можна купити собі червону лампу у вітальню і статуетку Психеї, яка миється в струмку. Прибуду наступним трамваєм.

Джиммі Данн був майстром шахрайства. Він був справжнім артистом у жанрі довіри. У житті він ніколи не брав до рук дрючка й зневажав фізичний вплив. Насправдівін ніколи не ставив перед визначеною жертвою нічого, крім найвишуканіших напоїв, які можна було придбати в Нью-Йорку. «Павук» Келлі мріяв піднятися до рівня Джиммі.

Ці двійко джентльменів провели нараду цього ж вечора в Мак-Крері. Келлі пояснив:

– З ним усе просто. Він із острова Колумбія, де почали страйк, або якусь колотнечу, або щось таке інше, і вони прислали його сюди, щоб купити дві тисячі «вінчестерів», щоб розв’язати цю проблему. Він показав мені два чеки по десять тисяч доларів кожен, та один – на п’ять тисяч доларів. Це правда, Джиммі, я навіть розізлився, що він не обміняв їх на тисячодоларові банкноти й не подав їх мені на срібній тарілочці. Тепер доведеться чекати, поки він піде до банку й отримає гроші для нас.

Вони теревенили про це впродовж двох годин, а потім Данн звелів;

– Приводь його на Бродвей, о четвертій годині після полудня.

У потрібний час Келлі навідався до готелю «Еспаньйол» до номеру генерала. Він знайшов заслуженого вояка за чудовою розмовою з пані О’Браєн.

– Міністр оборони нас чекає, – повідомив Келлі.

Генерал заледве облишив бесіду.

– Ех, сеньйоре, – зітхнув він, сурма кличе. Але ж сеньйоре, сеньйори у ваших Естадос Юнідос – такі красуні! До прикладу, візьмімо вас, мадам О’Браєн – que magnifica! Вона наче богиня Юнона – з очима теляти, як ви кажете.

Пан Келлі вважав себе неабияким дотепником. Але й кращих за нього людей згубив вогонь власної фантазії.

– Звісно! – усміхнувся він. – Але ви маєте на увазі Юнону, фарбовану перекисом водню, еге ж?

Пані О’Браєн як тільки це почула, підняла свою золоту голівоньку, і її діловий погляд свердлив постать пана Кеклі, поки та віддалялася. За винятком таксі, ніколи не треба бути брутальними з леді.

Коли галантний колумбієць і його ескорт прибули за потрібною адресою на Бродвеї, їх потримали в передпокої з півгодини, а потім впустили до комфортабельного офісу, в якому видатний на вигляд чолов’яга з гладким обличчям щось писав за столом. Генерала Фалькона репрезентували «міністру оборони Сполучених Штатів», а мету його місії переказав давній приятель пан Келлі.

– А, Колумбія! – багатозначно зронив «міністр», коли йому все пояснили. – Боюся, що в цьому випадку можуть виникнути певні труднощі. Ми з президентом розходимося в наших симпатіях. Він віддає перевагу теперішньому уряду, а я… – міністр загадково, але заохочувально всміхнувся генералові. – Ви, певна річ, знаєте, генерале Фалькон, що після баталій тамманів[19] із республіканцями Конґрес прийняв акт, який вимагає, щоб уся вироблена у цій країні зброя й амуніція проходили через Міністерство оборони. Буду радий зробити для вас усе, що в моїх силах, щоб прислужитися моєму старому приятелю пану Келлі, але це треба зберігати в цілковитій таємниці, оскільки президент, як я вже казав, не є прихильником зусиль вашої революційної партії в Колумбії. Я попрошу свого помічника принести мені список озброєнь, наявних зараз на складі.

Міністр задзвонив, і помічник із літерами Ей-Ді-Tі[20] на картузі хутко зайшов до покою.

– Принесіть мені «список В» інвентаризації стрілецької зброї», – звелів господар кабінету.

Помічник миттю повернувся з надрукованим документом. Міністр уважно його вивчив.

– Бачу, – зазначив він, – що на складі № 9 урядових запасів лежать дві тисячі карабінів Вінчестера, які замовив султан Марокко, але забув переказати гроші за своє замовлення. У нас такі правила, що гроші потрібно платити наперед. Мій любий Келлі, ваш приятель, генерал Фалькон, матиме вказану кількість зброї, якщо він цього бажає, за ціною виробника. І ви, сподіваюся, даруєте мені, якщо я негайно закінчу нашу розмову. Бо я з хвилини на хвилину чекаю японського міністра та Чарльза Мерфі[21]!

Ця розмова мала гарячі наслідки. Генерал був глибоко вдячний своєму шанованому знайомому пану Келлі. Крім цього, спритний «міністр оборони» був пильно зайнятий упродовж наступних двох днів, купуючи порожні скрині від гвинтівок і заповнюючи їх цеглою, які потім поклали на складі, орендованому зумисне для цієї мети. А коли генерал повернувся до готелю «Еспаньйол», пані О’Браєн підійшла до гостя, відірвала нитку з лацкана його маринарки й зронила:

– Послухайте, сеньйоре, не хочу «втручатися», але що цьому хулігану з мавп’ячим обличчям, котячими очима та довгою шиєю потрібно від вас?

– Sangre de mi vida[22]! – вигукнув генерал. – Неможливо, щоб ви таке казала про мого доброго приятеля сеньйора Келлі.

– Ходімо в садочок, – запропонувала пані О’Браєн. – Я хочу побалакати з вами.

Уявімо, що минула година.

– І ви кажете, – не вірив генерал, – що за 18 тисяч доларів можна придбати меблі для будинку та винайм на один рік із таким прекрасним садом, який нагадує патіо моєї cara[23] Колумбії?

– І це ще буде дешево, – зітхнула молодиця.

– Ah, Dios! – видихнув генерал Фалькон. – Що мені війна та політика? Це місце є раєм. Моя країна має й інших відважних героїв, щоб продовжувати боротьбу. Що для мене слава й убивства представників народу? Ніщо. А тут я знайшов янгола. Купімо ж готель «Еспаньйол», і ви будете моєю, а гроші не будуть марно витрачені на зброю.

Пані О’Браєн опустила свою світлу голівоньку на плече колумбійського патріота.

– О, сеньйоре, – зітхнула вона щасливо, – ви просто жахливі!

За два дні в час, призначений для передачі зброї генералу, на орендованому складі вже поскладали скрині з уявними карабінами, і на них сидів «міністр оборони», очікуючи, що його приятель Келлі приведе туди жертву.

Пан Келлі поквапився призначеної години до готелю «Еспаньйол». Він застав генерала за столом, коли той робив якісь підрахунки.

– Я вирішив, – заявив генерал, – не купувати зброю. Я сьогодні придбав цей готель, і саме в ньому відбудеться шлюбна церемонія генерала Перріко Хіменеса Віллабланка Фалькона з мадам О’Браєн.

Панові Келлі аж дух перехопило.

– Ах, ти стара голомоза бляшанка для вакси, – зашипів він, – та ти шахрай, ось хто ти! Бо ти купив пансіон за гроші, які належать твоїй проклятій країні, де б вона не була.

– Ах, – зронив генерал, роблячи підсумок у стовпчику, – це те, що ви називаєте політикою. Війна та революція – речі неприємні. Авжеж. І не надто добра справа завжди крокувати за Мінервою. Аж ніяк. Набагато приємніше утримувати готелі та ніжитися з цією Юноною. Ах які ж у неї золоті кучерики!

Пан Келлі мало не задихнувся.

– Ах, сеньйоре Келлі! – правив далі генерал пристрасно і поцікавився: – Ви ніколи не куштували рагу з яловичини, яке готує мадам О’Браєн?

Малята в джунглях

Монтегю Сілвер, найметикуватіший волоцюга та шахрай на всьому Заході, якось сказав мені в Літл-Року:

– Якщо ти колись втратиш розум, Біллі, і станеш занадто старим, щоб вдаватися до чесного шахрайства серед дорослих людей, перебирайся до Нью-Йорка. На Заході легковіри народжується щохвилини, але в Нью-Йорку вони з’являються цілими табунами, їх там не злічити!

За два роки я виявив, що не можу згадати навіть імен російських адміралів і помітив кілька сивих волосинок над своїм лівим вухом. І нарешті второпав, що для мене настав час прислухатися до поради Сілвера.

Якось я швендяв по Нью-Йорку опівдні та завернув на Бродвей. І там наштовхнувся на Сілвера власною персоною, одягненого в просторі шати, котрий притулився до стіни готелю і полірував півмісяці на нігтях батистовою хустинкою.

– Склероз чи пенсія? – запитав я його.

– Привіт, Біллі, – відгукнувся Сілвер – Радий тебе бачити. Авжеж, мені здалося, що Захід став уже занадто сиромудрим. А Нью-Йорк я відкладав на десерт. Знаю, що ницість відбирати речі в цих людей. Вони знають небагато, снують туди-сюди й думають лише час від часу. Я б не хотів, аби моя мати дізналася, що я обшахровую цих бевзів. Вона мене краще виховувала.

– А що це за тіснява біля почекальні старого лікаря, котрий чистить шкіру? – поцікавився я.

– Та без потреби, – відповів Сілвер – Адже чищення шкіри на спині зараз не обов’язкове для того, щоб досягти успіху. Я тут живу лише місяць. Але я готовий почати свою справу, й учні недільної школи Віллі Мангеттена, кожен із яких добровільно вніс свою частку кутикул до цієї процедури, можуть відправляти свої світлини до редакції «Івнінґ дейлі».

– Я вже оглянув місто, – оголосив Сілвер, – і газети читав щодня, тепер знаю його так само, як кішка в мерії знає всі звички О’Саллівана. Люди тут качаються по підлозі, лементують і вовтузяться, якщо недостатньо хутко відбирати в них гроші. Ходімо до мого помешкання, і я тобі все розкажу. Ми працюватимемо в місті разом, Біллі, як у старі добрі часи.

І Сілвер відвів мене до готелю. У його номері було багато непотрібних речей, що були розкидані навколо.

– Є більше способів відібрати гроші від цих столичних віслюків, – правив своє Сілвер, – ніж рецептів приготування рису в Чарлстоні, що в штаті Південна Кароліна. Вони ласі на все. Мізки здебільшого в них м’які, як тісто. Чим освіченіші, тим менше тямлять і знають. Ось нещодавно Дж. П. Морґану продали портрет олією Рокфеллера-молодшого, видавши його за знамениту картину Андреа дель Сарто[24] «Молодий святий Іван Хреститель»!

Бачиш ген у тому кутку стосик друкованої продукції, Біллі? Це справжні скарби. Я почав якось їх продавати, але був змушений покинути вже за дві години. Причина? Мене заарештували за блокування вуличного руху. Люди мотлошилися, щоб купити цей шмельц. Я продав поліціянтові їх цілу пачку на шляху до відділку, а потім прибрав їх із продажу. Не хочу, щоб люди платили мені за таке свої грошенята. Хочу, щоб насамперед трохи помізкували, щоб зважитися на таке, бо мене аж шляк трафляє. Я хочу, щоб вони спробували здогадатися, якої літери бракує в слові Чикаґо, або прикупити карту до пари дев’яток, перш ніж віддадуть мені хоч цент.

Була й ще одна невеличка схема, яка працювала так просто, що я був змушений її покинути. Бачиш он ту пляшечку зі синім чорнилом на столі? Я витатуював якір на руці, прийшов до банку й повідомив, що я небіж адмірала Дьюї[25]. Вони запропонували мені виписати тисячу доларів готівкою на його ім’я, але я не знав імені свого «дядька», проте це показує, наскільки легке це місто. Щодо грабіжників, то вони не полізуть до оселі, якщо там не буде готової гарячої вечері та кількох студентів коледжу, що терпляче на них чекатимуть. Вони стріляють у людей в усіх закутках міста, і припускаю, що це тут називають простим хуліганством.

– Монті, – зронив я, коли Сілвер заспокоївся, – ти, можливо, й адекватно описуєш Мангеттен, але я все ж сумніваюся. Я в місті лише дві години, але мені не здалося, що воно – наша вишенька на торті. Йому хіба бракує rus in urbe[26]. Мені б набагато більше сподобалося, якби люди тут носили солому у волоссі, оксамитові камізельки та годинники великі, як бичаче око. Вони мені не здаються легкою здобиччю.

– Усе з тобою ясно, Біллі, – скривився Сілвер. – Усі емігранти таке відчувають. Нью-Йорк більший, ніж Літл-Рок або Європа, і це лякає прибульців. Але з тобою все буде гаразд. Кажу тобі, що мені інколи хочеться надавати ляпасів людям за те, що не відправляють мені всі свої гроші в кошиках, побризканих зовні бактерицидом. Ненавиджу виходити на вулицю, щоб їх підібрати. А хто носить діаманти в цьому місті? Вінні, дружина шахрая, і Белла, наречена крадія. Обчистити ньюйоркців легше, ніж вишити блакитну троянду на серветці. Єдине, що мене турбує, це те, щоб не поламати сигари в кишенях моєї камізельки, коли наб’ю їх двадцятками.

– Сподіваюся, що ти маєш рацію, Монті, – засумнівався я. – Але мені все ж затишніше в Літл-Року зі своїм малим бізнесом. Урожай там невеликий, але можна вициганити від фермерів підписи під петицією за спорудження нового поштового відділення, яку можна продати за 200 доларів окружному банку. Люди тут, либонь, наділені інстинктом самозбереження та застереженнями проти ліберальності. Боюся, що ми недостатньо культурні, щоб ув’язуватися в цю гру.

– Не хвилюйся, – заспокоїв Сілвер. – Я адекватно оцінив це місто роззяв, так само, як Північна річка – це Гудзон, а Східна – ніяка не річка[27]. Та тут у чотирьох кварталах Бродвею живуть люди, котрі в житті не бачили іншого будинку, ніж хмарочоса. Здібний і енергійний чоловік зі Заходу зможе стати достатньо помітною особою тут упродовж трьох місяців, щоб заслужити помилування Джерома або осуд Лоусона.

– Годі гіпербол, – зупинив я цю тираду, – чи знаєш ти якусь безпосередню методу виманювання в спільноти долара чи двох, крім того, щоб звернутися до Армії порятунку або вдавати епілептика на порозі панни Гелен Ґулд?

– Та десятки, – відповів Сілвер. – Скільки капіталу ти маєш, Біллі?

– Тисячу, – заявив я.

– Я маю тисячу двісті доларів, – похизувався він. – Ми об’єднаємо свої зусилля і зробимо великий бізнес. Є стільки способів заробити мільйон, що й не знаю, з якого почати.

Наступного ранку Сілвер зустрів мене в готелі, він весь аж сяяв від задоволення.

– Ми зустрічаємося з Дж. П. Морґаном пополудні, – повідомив він. – У готелі я знаю одного службовця, котрий хоче познайомити нас із ним. Він його приятель. Каже, що той любить зустрічатися з вихідцями зі Заходу.

– Звучить гарно й правдоподібно, – похвалив я. – Хотів би я познайомитися з паном Морґаном.

– Нам анітрохи не зашкодить, – визнав Сілвер, – познайомитися з кількома фінансовими магнатами. Мені подобається, що в Нью-Йорку так гостинно зустрічають незнайомців.

Чоловік, котрого знав Сілвер, назвався Кляйном. О третій Кляйн привів свого товариша з Волл-стрит, аби навідати нас у номері Сілвера. «Пан Морґан» виглядав як на картині, турецьким рушником була обгорнена його ліва нога, тому чоловік ходив із ціпком.

– Це пан Сілвер, а це пан Пескад, – репрезентував Кляйн. – Зайве, – додав він, – навіть згадувати ім’я найбільшого фінансового…

– Годі, Кляйне, – зупинив його пан Морґан. – Я радий знайомству, бо дуже вже цікавлюся Заходом. Кляйн мені сказав, що ви з Літл-Року. Здається, я маю там залізницю чи дві. Якщо хтось із вас хоче зіграти в покер, то я…

– Перпонте, – урвав його Кляйн, – ви забули!

– Даруйте, джентльмени! – схаменувся Морґан. – Відколи дістав сильну подагру, іноді граю в карти зі своєю компанією. Хтось із вас часом не знав одноокого Пітерса, поки ви жили в Літл-Року? Він жив у Сієтлі, що в Нью-Мексико.

Перш ніж ми встигли щось відповісти, пан Морґан луснув ціпком об підлогу й почав човгати туди й сюди, гучно лаючи когось уголос.

– Сьогодні на Волл-стрит валять ваші акції, Пірпонте? – поцікавився Кляйн із усмішкою.

– Акції! Ні! – заревів пан Морґан. – Це та картина, за якою я послав агента до Європи, бо хочу її купити. Я тільки-но згадав про це. Він відповів мені сьогодні, що не може її знайти по всій Італії. А я хоч завтра готовий заплатити п’ятдесят тисяч за цю картину, навіть більше – сімдесят п’ять тисяч доларів. Я дав тому аґенту la carte[28] купити її. І не можу второпати, чому художні галереї дозволяють, щоб да Вінчі…

– О, пане Морґан, – замахав руками Кляйн. – Я був упевнений, що ви маєте всі картини да Вінчі.

– А як виглядає та картина, пане Морґан? – перепитав Сілвер. – Вона, мабуть, така сама велика, як стіна «Праски»[29].

– Я боюся, що ви не надто добре знаєтеся на мистецтві, пане Сілвер, – зауважив Морґан. – Ця картина розміром двадцять сім на сорок два дюймів, і вона називається «Ідилія кохання». На ній зображені кілька юнок, котрі танцюють тустеп[30] на березі річки бузкового кольору. А в телеграмі сказано, що її могли привезти до цієї країни. Моя колекція ніколи не буде повною без цієї картини. Ну, до зустрічі, джентльмени, ми, фінансисти, маємо рано вставати й рано лягати.

Пан Морґан і Кляйн поїхали разом у кебі. Ми з Сілвером побалакали про те, якими простими й довірливими бувають великі люди. Сілвер сказав, що соромно було б спробувати пограбувати таку людину як пан Морґан. А я сказав, що я вважаю, що це буде доволі необережно.

По обіді Кляйн запропонував прогулянку; я, він і Сілвер почимчикували вниз Сьомою авеню, щоб переглянути цікавинки. Кляйн побачив пару запонок у вітрині ломбарду, вони викликали його захоплення, і ми вкупі зайшли досередини, щоб він міг їх купити.

Після того, як ми повернулися до готелю і Кляйн пішов, Сілвер раптом кинувся до мене й замахав руками.

– Ти це бачив? – волав він. – Ти бачив, Біллі?

– Що саме? – не збагнув я.

– Та ж ту картину, яку жадає Морґан. Вона висить у тому ломбарді, за столом. Я нічого не сказав, бо там був Кляйн. Це ж та сама картина, хай мені грець. Дівчата такі природні, якими тільки можуть зробити їх фарби, усі носять 25-й, 36-й і 42-й розміри суконь, хоча суконь на них і немає, і вони витанцьовують на березі річки. Скільки пан Морґан казав, що готовий віддати за неї? Не змушуй мене повторювати. Вони навіть не здогадуються, що вона висить у ломбарді.

Коли наступного ранку відчинився ломбард, ми зі Сілвером стовбичили під ним такі збуджені, ніби хотіли закласти недільний гарнітур, щоб похмелитися. Ми зайшли досередини й почали витріщатися на ланцюжки для годинників.

– Ну і мазанина у вас там висить, – мимохідь зауважив Сілвер лихварю. – Але я захоплююся дівчатками з голими колінами й у червоному. Чи пропозиція в розмірі двох доларів із чвертю змусила б вас розбити кілька крихких предметів зі свої запасів, якби ви поквапилися її зняти?

Лихвар усміхнувся і продовжив демонструвати нам ланцюжки для годинників.

– Цю картину, – зронив він, – торік заклав один італійський джентльмен. Я дав йому за неї 500 доларів. Вона називається «Ідилія кохання», а її автор – Леонардо да Вінчі. Два дні тому збіг термін, і тепер її вже можна викупити. Ось такі ланцюжки зараз носять.

За півгодини ми зі Сілвером заплатили лихварю дві тисячі і вийшли з ломбарду з картиною. Сілвер сів у кеб і подався до офісу Морґана. А я пішов до готелю чекати його. За дві години Сілвер повернувся.

– Ти бачив пана Морґана? – запитав я. – Скільки він заплатив тобі за картину?

Сілвер сів і став теребити китиці на обрусі.

– Я так і не побачив пана Морґана, – нарешті озвався він, – тому що пан Морґан уже місяць як у Європі. Але ось що мене хвилює, Біллі: в універмагах продають такі самі картини в рамі за 3,48 долара й вони правлять 3,50 лише за саму рамку. Цього мені втямити ніяк не вдається.