Михайло Драй-Хмара Гальченко Сергій
«Мені сниться: я знов в Поділах…»
- Мені сниться: я знов в Поділах,
- на гарячій землі лежу.
- Голубіє юга сизокрила,
- і дзвенить над ухом жук.
- А кругом молоко гречки,
- наче море яке запашне…
- Сонце спустило вервечки
- і колисає мене.
- Я з землею зрісся – не вирну,
- тільки чую під спів бджоли,
- як ремиґають сумирно
- десь на стерні воли.
1926
«Ласкавий серпень. П’яне сонце…»
- Ласкавий серпень. П’яне сонце
- диктує ще яркі слова.
- Не першина мені огонь цей,
- а так хмеліє голова,
- і хтось у серці радість множить
- легку, як срібне волоконце.
- Ще зацвітуть удруге рожі:
- для всього буде вороття.
- Серпневий день такий погожий,
- мов перший день життя.
1926
Завірюха
- Летить над містом завірюха,
- неначе відьма зла,
- а місто тільки щулить вуха:
- ух, як хурчить мітла!
- Загруз трамвай. На вікнах більма,
- і сліпнуть ліхтарі…
- На чорта нам такого фільма?
- доволі жартів, гри!
- Та ні ж! Чорти зняли гармидер
- і крутять, валять з ніг,
- а хтось із міліонів відер
- шпурля на землю сніг.
- Чого ж ми стали? – їдьмо, їдьмо!..
- Куди там їхать? – Стій!
- Регоче сивокоса відьма,
- шаліє сніговій.
1926
В село
- Блискучий сніг, колючий вітер,
- гудуть натягнуті дроти.
- Шляхів нема, немов хто витер,
- і важко проти вітру йти.
- Навколо снігова пустеля,
- холодна осяйна краса,
- а зверху віковічна стеля —
- чужі й порожні небеса.
- А де ж ті стріхи кострубаті? —
- Скрізь кучергани намело,
- і ні однісінької хати —
- неначе згинуло село.
- За революцію вмирало,
- терпіло війни, голод, мор,
- і от для нас – рятунок рало,
- для нього – страта і розор.
- За кучерганом за високим
- он Ленін із ясним чолом:
- – Ось тут, ось тут воно, під боком
- курою замело кругом…1
- І знову грузько я ступаю,
- а в очі пилом сніговій…
- О серце, серце, бийсь до краю,
- поки хоч крапля є надій!
- Замети розтопи сльозами,
- огнем палючим розпали,
- або вже розірвись з нестями,
- розвійсь, як пригорща золи!
- Блискучий сніг, колючий вітер,
- думки – натягнуті дроти.
- Шляхів нема, немов хто витер, —
- а треба йти!
1925
Вірші різних років
Молода весна
- Одцвітають півонії! Кров’ю
- забагрилась навколо земля, —
- то владичиця смерть над любов’ю,
- над красою тріумф свій справля.
- Переможная, спис твій і в мене
- у скривавлених грудях стремить,
- але серце цвістиме огненне,
- як остання весна зашумить!
1920
«Хмеліють хмари, хвилюють в трансі…»
- Хмеліють хмари, хвилюють в трансі.
- Повстань, титане молодий!
- Хай запалають протуберанці:
- на бій, на бій!
- На сході гомін, спів буревію,
- піднось скрижаль золоторун…
- Я огневію, полуменію:
- я твій вістун!
- Рубінять рани. Весніє. Вранці.
- Мечі на трупах ворогів:
- палають гнівно протуберанці —
- світанний бій!
1921
«Ревно забилось в тривозі…»
- Ревно забилось в тривозі:
- – Хто ж ти – мій ворог чи друг?
- Я – на останній дорозі,
- серед проклятих яруг.
- Нидію в замкненім колі.
- Морок густий навкруги —
- вже не побачу ніколи
- сонця твого корогви.
- Сон не присниться пророчий —
- в серце хтось цвяха забив.
- В темряву вічної ночі —
- зір мій сліпий.
1923
«Справдились навісні вирки…»
- Справдились навісні вирки
- (ні раб, ні цар їх не уник) —
- зв’ялив весняр блакитноокий
- світанного життя бильник.
- Не скаже батько: «Милий сину»,
- і не пригорне син його,
- як я маленьку домовину
- до серця пригорнув свого.
- Роз’ятрив нам весняр унози,
- улучив лучник боляче, —
- та не впадуть на вічко сльози
- з невиплаканих очей!
1923
«Білі вишні, ще й білі морелі…»
- Білі вишні, ще й білі морелі:
- – Здрастуй, золота Харито1! —
- Розплітає хмарам джерегелі
- пустотливий вітер.
- Як бджола в саду вишневім,
- знову п’єш ти й знову раниш,
- а на ранок, як пісок у жмені,
- розтечешся і підманиш.
- Тільки синь дніпрова не підманить,
- ще сильніша, як Харити очі…
- Гонить вітер хмарні каравани:
- буде дощик проти ночі.
1926
З циклу «Сліпі»
- Ми сонця-радості не бачимо:
- ми – сліпі.
- Ми навіть горя не оплачемо
- в німій журбі.
- Кривавий деспот випив очі нам
- огнем війни —
- і от навіки потолочено
- життя лани.
- О світе ясний, світе радісний,
- ти згас навік,
- А біль шалений, біль ненависний,
- живе – не зник!
1926
Поетові
Павлові Тичині
- Люблю твою пісню нву,
- її могутній язик,
- радію кожному слову,
- що входить у твій словник.
- В голубих садах мистецтва
- розцвітає вона, як мак:
- в ній горить не миру, не жрецтва,
- а буяння і гніву знак.
- І обняти в ній кожного радий,
- будь то турок, вірмен чи лях,
- ти Вкраїні, майбутній Гелладі,
- простилаєш всесвітній шлях.
1926
Маленькій Оксані1
- Коли на груди ляже камінь
- і дихать не дає мені,
- коли, не приспаний роками,
- розбудить жаль думки страшні;
- Коли отрутою гіркою
- налита вщерть душа моя
- і плакать нишком, самотою
- уже не в силі я, —
- тоді голівку злотокосу
- я до грудей своїх тулю,
- дитячий лепет п’ю, як росу,
- і оживаю, і люблю.
- І знову віра воскресає
- у серці стомленім моїм,
- а сльози… їх уже немає,
- і жаль розвіявся, як дим.
1926
«Здрастуй, липню кучерявий!..»
- Здрастуй, липню кучерявий!
- Із дванадцяти братів
- тільки ти м’які отави
- стелеш на моїй путі;
- тільки ти один зі мною
- слухаєш під скрип гарби,
- як вечірньою добою
- перепели б’ють в забій,
- як бджола летить із поля
- до пахучих щільників
- і в душі ростуть поволі
- ритмів золоті разки.
1926
Перед грозою
- Перший проїхав фургон —
- загуркотали колеса
- на позахмарнім мосту…
- Загуркотали – і стихло.
- Сонце сховатися встигло
- за рядовину пухнату, густу.
- Раптом розквітнули плеса —
- огняні й сині, як льон.
- З неба летять стрімголов
- золотохвості гадюки —
- мовкне, мов мертва, земля.
- Вітер розкрилює крила —
- чоло тополя схилила.
- Темрява вкрила поля.
- Зняті над жертвою руки —
- зараз поллється кров!
1926
Круті
- Шипшина й терен при дорозі,
- а в далині – полки дубів.
- Трясуся на скрипучім возі,
- спускаючись з крутих горбів.
- Лягає м’яко курява
- на гречку, на тернясте поле…
- Колись гула тут татарва,
- тепер золотокрилі бджоли.
- Та ще шуліка угорі
- когось пасе хижацьким оком
- і навіва думки старі
- про те, що гине з кожним роком
- Останній жолоб – і зненацька
- біленька церковка, хати…
- Тут зародились «Люборацькі»1,
- тут жив Антосьо: це – Круті.
1926
«Південь. Сонце. Спека…»
- Південь. Сонце. Спека.
- Хліб зів’яв, посох.
- З голубого глека
- золотий пісок.
- Опускає крила
- млявий суховій, —
- де ви забарились,
- хмари дощові?
1926
«Прийшло на рано…»
- Прийшло на рано:
- розцвів кармзин1
- і в тінь пішов.
- Через майдани
- пливуть тумани,
- мов білий шовк.
- А в полі хори
- перепелині,
- блищить роса.
- Кругом простори,
- як в синім морі,
- дзвенить коса.
- І враз огнисте
- схватилось сонце
- (там в’яжуть жень).
- Встає барвистий
- і променистий
- трудовий день.
1926
«І кожен день кудись в трамваї…»
- І кожен день кудись в трамваї,
- і кожен день не те, що треба, —
- а десь і Ганг, і Гімалаї,
- і спокій голубого неба.
- Та неминучого не зрушиш,
- і вколешся, рвучи троянди:
- не в нас цвітуть великі душі,
- не наш борець Махатма Ганді1!
1926
«Над озером рідкий туман…»
- Над озером рідкий туман
- мололи невидимі жорна,
- і граб крізь сірий караван
- темнів, мов шибениця чорна.
- На ньому колихались трупи…
- Чи, може, то здавалось так,
- бо й горбики були – як струпи,
- а небо – як гнилий чардак.
- Нудьга морочна і стара,
- немов історія Вкраїни,
- смоктала серце… То – мара,
- то – демон сивої руїни.
1926–1927
«Накинув вечір голубу намітку…»
- Накинув вечір голубу намітку
- на склений обрій, на вишневий сад,
- і бачу я крізь ажурову сітку
- сузір’їв перших золотавий ряд.
- Село затихло: ніч коротка влітку,
- і зморений косар спочити рад.
- Десь кумкають жаби, і срібну нитку
- пряде одноголосий хор цикад.
- Вслухаюся в чуйну, дрімливу тишу,
- боюсь її сполохать, ледве дишу, —
- і раптом тиша переходить в шум:
- земля як мідь дзвенить і лине д’горі,
- ростуть дерева, колосіють зорі,
- і б’ють джерела світозарних дум.
1927
Із циклу «Море»
І
- Ніде ні човна, ні вітрила, —
- лиш хмар верблюжі табуни,
- чаїні гостророгі крила
- та білопінні буруни.
- Мій човен у блакитнім крузі:
- далеко в море однесло.
- Прозорі плавають медузи,
- зітхає золоте весло.
- І легко-легко дишуть груди,
- а очі сонце п’ють і п’ють…
- Внизу – чайки, вгорі – верблюди,
- а гомону землі не чуть.
II
На п л я ж і
- Лежу нерухомо, як камінь.
- Пісок – гарячий черінь,
- а сонце жалить голками
- і прискає золотом в синь.
- Позаду гора. Веранда.
- Кошлатить вітрець течії.
- За молом біліє шаланда,
- і хвилі гойдають її.
III
- Солоний вітер подув із моря,
- напнув вітрило і щоглу гне.
- Шумливі хвилі із вітром спорять,
- човна гойдають, несуть мене.
- Стемніли хвилі, і баранцями
- укривсь широкий морський простір.
- Он біла чайка летить над нами —
- і прямо в море, у самий вир!
1927
Провесінь
- Минеться скоро день февральний
- жорстокосердий і скупий, —
- і задзвенить залізо ральне:
- оратай вийде у степи…
- І над великою рікою
- грізний заграє льодолам —
- тисячеустою луною
- розляжеться як грім кругом.
- Поодчиняє сонце брами,
- розкрає череслом блакить
- і над похмурими хатами
- веселий вітер зашумить.
- Веснуй, о весо, над землею,
- розвій зимовий біль тугий,
- пролий на снігову кирею
- коновку ярої жаги!
[1925–1928]
Лебеді
Присвячую своїм товаришам
- На тихім озері, де мліють верболози,
- давно приборкані, і влітку, й восени
- то плюскоталися, то плавали вони,
- і шиї гнулися у них, як буйні лози.
- Коли ж дзвінкі, як скло, надходили морози
- і плесо шерхнуло, пірнувши в білі сни, —
- плавці ламали враз ті крижані лани,
- і не страшні для них були зими погрози.
- О гроно п’ятірне нездоланих співців,
- крізь бурю й сніг гримить твій переможний спів,
- що розбиває лід одчаю і зневіри.
- Дерзайте, лебеді: з неволі, з небуття
- веде вас у світи ясне сузір’я Ліри,
- де пінить океан кипучого життя.
1928
Черкаси
Присвячую черкаським друзям
- Дніпром, сосновим бором і смолою
- повіяло од споминів моїх.
- Як солодко вечірньою добою,
- коли ще моря гомін не затих,
- чекати ритмів іншого прибою!
- Я сам їх зустріваю. Лиш горіх,
- та гори, та пожовклі кримські трави.
- ……………………………………………….
- Октави родяться… Донедавній сум
- пливе з очей моїх за сині гори
- і лине до Дніпра, де срібний шум
- кипить під веслами, коли простори
- п’яніють од весни, од ярих дум
- і каламутять виднокруг прозорий!
- Нехай минущий утриває час —
- ніколи не забуду я Черкас.
- І дому на горі я не забуду,
- де вчився, де гімназія була…
- Даруйте, дехто, може, не без нуду
- пригадує собі журнал, «Кола»,
- інспектора, латинника-маруду, —
- а я сміюсь, не пам’ятаю зла:
- далеко одійшли од нас мундури,
- і карцер, і гімназіальні мури.
- Та я тоді до них не скоро звик,
- як, сівши на дубовій шкільній лаві,
- уперше став ламати свій язик
- на кшталт столичний, і слова ласкаві
- міняти на чужі; немов індик,
- повторював я чудернацькі вправи.
- Дарма! Наука в голову не йшла:
- я серцем линув тільки до села.
- Мені ввижалися лани, діброви,
- завода, кучерява і лунка;
- я чув леління рідної розмови
- і тихий шепіт верб коло ставка…
- А хитрий ментор вирушав на «лови», —
- і раптом кремезна його рука
- мене виводила із царства мрії —
- в «кутку» зникали всі мої надії.
- З «кутка» я оглядав товаришів.
- Зайдиголови бралися на штуки:
- одні з кишень пускали горобців,
- а другі, миттю натягнувши луки,
- стріляли в них. Щоб заглушити гнів
- «іхтіозаврів», брав між закаблуки
- пружини кашкетові «камчадал»
- і бринькав, і іржав, як Буцефал.
- Тоді ішов директор на підмогу.
- Вся класа становилася у фронт,
- коли з’являвся він біля порогу.
- Суворий звіздознавець брав «на понт»,
- та всі мовчали, й певну перемогу
- ми здобули б, якби не Горизонт:
- підлиза, боягуз, душа лакейська.
- ………………………………………………
- «Мисливцям» вовчий видали білет,
- «музикам» же по три за поведінку
- поставили, і походив кастет
- по зраднику, як пізно з скейтінг-ринку
- вертавсь додому (стрівшись tte--tte,
- він довго пам’ятав оцю нагінку), —
- а потім все пішло, як і раніш,
- і вічно з «олівцем» дражнився «книш».
- Урок скінчився. Дзиґарі із зали
- пробили три – пора додому йти.
- І всі ми йшли голодні, як шакали,
- бешкетник на стовпах писав хрести,
- гульвіси ж у кондитерській питали,
- чи продаються ярма й хомути,
- і в електричні дзвоники дзвонили,
- тікаючи відтіль, що було сили.
1928
В Галичині
І
Сонце зайшло за Дністром.
Скрізь, куди око погляне —
одсвіт на водах багряний.
Сонце зайшло за Дністром.
Кров’ю взялася ріка.
Мов блискавиця із тучі,
червінь палає на кручі.
Кров’ю взялася ріка.
Звідки ж тече ота кров?
З Галичини? З Буковини?
Бачать Карпат верховини,
звідки тече ота кров.
Бачать і стогнуть вони!
– «Тіло роз’їли кайдани,
давні відкрилися рани» —
бачать і стогнуть вони.
– Встали примари старі:
Лаща1, Чарнецького2 тіні!
Серед нової Руїни
встали примари старі.
Хто там на вежі живий?
Слухай: від брата і ката
воля козацька розп’ята!
Хто там на вежі живий?
Сонце зайшло за Дністром.
Скрізь, куди око погляне,
одсвіт на водах багряний.
Сонце зайшло за Дністром.
II
(З Й. Махара)
- Немов обідрані курки,
- що тупо долі ждуть лихої,
- стоять невкривані хатки
- в фаталістичному спокої.
- Солома й глина – от і все,
- чим заліпили трухлу сошку,
- а вітер стінами трясе,
- і кожна хилиться потрошку.
- Лиш соняшників юна січ,
- піднявши золоті забрала,
- зорить на сонце – віч-у-віч,
- і в погляді – пиха зухвала!
- А біля плоту схудлий пес
- протяжно виє в дике поле —
- оце ж і край такий увесь,
- і скрізь таке убозтво голе!
1928
«Померкло сяйво позолот…»
Померкло сяйво позолот
- на древніх банях Ярослава,
- і сонце – як затертий злот,
- і слава – як гірка неслава.
- Забуто свято перемоги,
- усякла печенізька кров, —
- зосталися сліди убогі:
- руїни брами та церков.
- Стою над порохом віків
- і думаю: пройшло могутнє…
- І раптом череда гудків
- неждане розрива майбутнє.
1929
«Ми тільки гралися з тобою…»
- Ми тільки гралися з тобою —
- душа коханням не цвіла, —
- а за широкою рікою
- тремтіла голуба імла.
- І ми пішли туди обоє
- рожевий ранок зустрівать.
- Гуділи вітрові гобої
- і пахла росяна трава.
- Пустило сонце гострі жала,
- ти пісні зачала співать
- і піснею причарувала
- мене, веснянко степова.
- Тоді любов, як сніп горючий,
- що мчиться в колесі з гори
- й Купала осяває з кручі,
- шалено вибухла й горить.
- Із того часу, мов примара,
- іду я за тобою вслід.
- Над нами громовиць отара,
- а поміж нас тернистий глід.
- Поперед мене, легкокрила,
- у далеч полинула ти.
- Хотів би стать – і вже несила
- од тебе очі відвести.
- Не знаю, що це: щастя? мука? —
- цей весняний трояндний герць?
- Я тільки знаю, що розлука
- чиєсь розіб’є з наших серць.
- Ми вже не граємось з тобою,
- і туга коло уст лягла…
- Скажи: що робиш ти зі мною?
- куди мене ти завела?
1929
Любці колессі1
- У серці троянди і буз:
- несе мені радість антена,
- прозору, як тіло медуз,
- легку, як мазурки Шопена.
- Я нюхаю світло і звук,
- я чую, як грає проміння,
- я бачу: на цвинтарі мук
- нове проростає насіння.
- О пращури прийшлих віків,
- в музику закохані діти,
- для вас я всю душу розрив,
- скарби, найдорожчі у світі.
- У серці троянди і буз:
- несе мені радість антена,
- прозору, як тіло медуз,
- легку, як мазурки Шопена.
1929
«По кліті кованій, з залізними дверима…»
- По кліі кованій, з залізними дверима,
- зневажений, але величніший, ніж бард,
- в незриме дивлячись тужливими очима,
- усе з кутка в куток ступає леопард.
- Повільний, гордий хід – мов огниками блима
- плямиста шерсть. Кругом розмови, сміх, газард,
- а в’язень в джунглях снить, де пуща несходима,
- де гнуться лотоси і квітне пишний нард.
- Поете, це – твоя така химерна доля:
- пручатись, борсатись у путах суєти
- і марити про рай, як Піко Мірандоля1.
- До синіх берегів, мов золота гондоля,
- пливе замріяна твоя журба… а ти…
- а ти волочиш тут кайдани Атта Троля2.
1929
«Спустившися на саме дно копальні…»
- Спустившися на саме дно копальні,
- шахтар в печі, немов підземний гном,
- рубає вугіль чи руду кайлом,
- прорізує фершлаги, штреки дальні.
- Не в сон химерний, не в тіла астральні, —
- в огонь, в доменний, золотий Гольфштром
- камінний перетворюється лом —
- залізу й криці гімни тріумфальні.
- Поете, поринай у вир буття,
- у будні, в хащі днів, у твань життя,
- і ти здобудеш дивні самороди.
- Шліфуй, обточуй райдужний опал,
- вкладай всю душу в дорогі клейноди,
- для людства – це найвищий ідеал.
24. IX.1930, Сочі
Victoria Regia[9]
- Три ночі ти, красуне величава,
- цвітеш, розклавши на воді листи,
- великі і округлі, мов щити,
- а серед них хрещатий Лебідь плава.
- Як гірський сніг, спочатку ти білява,
- а потім у зеніті ліпоти,
- немов фламінго, рожевієш ти,
- нарешті, огневієш, мов заграва.
- Це – дивна путь моїх метаморфоз
- серед метелиць, хуртовин і гроз,
- ясна, чудесна, райдужна тріада.
- Мій перший квіт – то лілієвий дзвін,
- у другому – трояндних мрій принада,
- в останнім – пристрасті яркий рубін.
1930
На могилі Руданського
Майфетові й Зерову1
- Мов на Голгофу, йшли ми на могилу,
- закинуту в далекій стороні.
- Важке зішестя й розшуки трудні
- серед бескеття, ялівцю і пилу.
- Нарешті бачимо: плиту похилу,
- розколотий надгробок в гущині,
- слова напівзатерті, неясні
- і написів пустих силенну-силу.
- Занедбаний, осиротілий прах!
- У чужині, на диких цвинтарях
- оселю має наш бездомний геній.
- Прообраз його днів – Лаокоон,
- а й смерть його в борні непримиренній
- не заквітчає лавром пантеон.
29-30.VIII.1930, Сочі
«Прекрасніший за «Весну» Боттічеллі…»
Грановському
- Прекрасніший за «Весну» Боттічеллі1,
- зів’яв ще на зорі твій юний цвіт:
- холодний, сірий, лицемірний світ
- для тебе був страшніший від пустелі.
- Самотніх мук порвалися орелі…
- Свій передсмертний кинувши привіт,
- ти зупинив орлиний гордий літ
- і в море скочив з Бронзової скелі.
- Усе поглинула довічна тьма.
- У жадній монографії нема
- про тебе навіть споминки дрібної.
- Коли над морем стане Скорпіон2,
- а з темряви подмуть сумні гобої,
- я згадую тебе, як скорбний сон.
7. IX.1930, Сочі
На Хортиці
- Тут Січ стояла, тут гули майдани,
- димилися козацькі курені,
- змагались семеряги і жупани,
- лунали горді і сумні пісні.
- А нині все це вкрили баклажани,
- картопля, морква, огірки рясні,
- і лиш могили, древні дідугани,
- нагадують колишні буйні дні.
- Та глянь на північ: там крицеві зводи
- черкаються об небо. Мов титан,
- потужний мур розсік дніпровські води.
- А на горі здіймаються заводи.
- То степу дух новий, то Дніпрельстан,
- грізний владар могутньої природи.
1930
Чернігів
- Чернігове, за смілого Мстислава1
- на Сівері ти голосно гримів,
- змагаючись із містом Ярослава,
- та гомін той заглух у млі віків.
- Коли ж Руїна надійшла кривава2
- і Київ у борні, як вир, кипів,
- ховався в затишку монастирів
- ти, господарячи, – яка неслава!
- А нині ти над тихою Десною
- зорієш золотом князівських бань,
- укрившись ярою садовиною.
- Тепер уже не станеш ти до бою,
- не потечеш до литвина на брань:
- тяжить Могила Чорна3 над тобою?
1930
Київ
- Ти – перло в Володимировім гроні,
- заправлене в смарагд, де кожна грань,
- мов Маргарита в сіверній Короні,
- горить красою дивних осявань.
- Полинь угору в радісному дзвоні,
- трусни шапками бароккових бань,
- прокиньсь, дивись, як пруть червоні коні,
- скакаючи через твою басань.
- Потліли горностаєві кереї,
- і шабля, і бунчук, і булава.
- А ти… ти непорушний, як вереї1.
- Схилився над пергаменом мінеї2, —
- ти не жива: ти – всічена глава
- на золотій тарелі Саломеї3.
4. IX.1930
Поділ
- Спустилося Трикутника сузір’я
- на води Дніпрові, на тьмяний брук,
- на синю сутінь оболонських лук, —
- і заніміло з подиву узгір’я.
- На плесі пада ще вітрильне пір’я;
- луна перекривляє томний звук;
- а міст в намисті з огняних опук
- горить, як світла мрія надвечір’я.
- Зачудувався Володимир-князь,
- уздрівши з кручі променисту в’язь:
- «Які чудесні огняні простори!
- А я… Пощо мені ця височінь?
- Померк мій хрест і потемніли гори…»
- І, знявшись, він пішов у далечінь.
28. VIII. – 8.X.1930, Сочі
Чудо
- Задушливе повітря, камінь, мури
- (все це позаду, мов кошмарний сон)…
- Крислатих кленів юний батальйон
- вгорі вже стеле світлі шевелюри.
- Дуби біжать з гори, мов буйні тури…
- Обабіч сосни – цілий храм колон
- (а в небі тільки смужка – синій льон, —
- і ледве мріють золоті бордюри).
- І враз прорвалось смоляне шатро:
- який розгін! Блищить, як змій, Дніпро,
- на обрії – казкове Межигір’я…
- Під ним димує сиза оболонь…
- А над мостом піднялося сузір’я, —
- зайнявсь Поділ. Огонь, огонь, огонь…
6. IX.1930, Сочі
Кам’янець
- Немов химера кам’яна, в погорді
- ти знявся вище від потужних скель,
- вигадливий і гожий, як рондель1,
- чудний, як карб на оттоманській чорді.
- Довкола Смотрич, наче кінь на корді2,
- а в центрі мінарет, мов журавель,
- що нерухомо став серед осель,
- замріявшись у голубому фйорді3.
- Яка застиглість і суворість форм!
- Яка довершеність пропорцій, норм!
- Поема, вирізьблена із граніту.
- Але заглянь у темні очі веж:
- там жах середньовіччя, тьми і гніту,
- і кров, і гвалт, і заграви пожеж.
30—31.VIII.1930, Сочі
Місто майбутнього
- Півкола, прямокутники, квадрати;
- будинки із бетону, криці й скла;
- скрізь радіомузика, автомати,
- і над усім – звитяжний знак числа.
- Кругом сади. На їхні пишні шати
- спадає водограїв срібна мла,
- а з неба, де горять ясні блавати1,
- спливає золотиста мушмала2.
- Тут мешкає одна сім’я-громада,
- де слів – в’язниця, люпанар3 і кат —
- не знають, і де кожен труд – відрада.
- Кинджала не кривавить помста й зрада:
- братерство тут – найвищий маєстат4,
- а можний розум – всеєдина влада.
1930
Кошмар
- Вже рідше цокотять мотори й коні,
- вщухає гомін, шум міський – і я
- поволі засипаю на балконі.
- Але насупроти, мов манія,
- мигає мур увесь у світлих плямах,
- і тінь на ньому в’ється, як змія.
- Він безперестану в очу. Це замах
- на мій чутливий і тривожний сон.
- Я – ніби в’язень в електричних рамах.
- Строкатий мур тремтить, як махаон1…
- Важкі, солодкі пахощі ясмину2
- до мене лащаться з усіх сторон.
- Вони струмують тихо, без упину,
- і я, гойдаючись на них, мов труп
- набальзамований, у безвість рину.
- Глухі удари чути – гуп і гуп —
- неначе слухаєш десь під водою
- далекий стугон велетенських ступ.
- Усім єством я прагну супокою —
- не думаю, не мрію, не дишу —
- хоч день минулий дражнить боротьбою.
- Та надаремно я втекти спішу
- від болю, від образ, від гніву й злоби —
- вони мене вигонять на сошу3.
- Іду… так холодно… Хрустять суглоби
- в ногах, – не попадає зуб на зуб —
- зловіщі передвісники хвороби.
- Довжезний темний шлях. Змокрілий чуб
- показує, що він пішов угору.
- Так, так – він в’ється круг горба, мов
- шруб4.
- Ніде ані душі. Лиш шепіт бору
- порушує північний супокій.
- Знесилившись, я падаю від змору.
- Але крізь сіть напівзакритих вій
- вбачаю, як до мене щось потворне,
- страшне повзе у темряві нічній.
- Я чую, як воно під себе горне
- і хмиз, і труск, і всякий вітролом
- і лізе впрост, як щось непереборне.
- Мене обняв смертельних жах. Кругом
- усе принишкло – ліс, чагар і трави, —
- схилившись перед чорним повзуном.
- Так звагом наближаються удави…
- Я скам’янів від дива і страху,
- як скам’яніли сосон щільні лави.
- Дивлюся в ніч, похмуру і глуху, —
- і бачу тільки балухи блискучі
- та волохату ворушку доху.
- Під нею м’язи рухаються гнучі,
- що посувають цей крицевий блиск
- униз, до самого підніжжя кручі.
- Тут я лежу. Вже близько василіск,
- почварна гадина, бридка й погана.
- Ось-ось розітнеться гадючий писк.
- Але це чари чи якась омана,
- що непорушно я лежу отут,
- хоча до мене смерть іде неждана?
- І раптом лапи, мов тугий хомут,
- душивши, обхопили мою шию —
- на мене наваливсь потужний лут.
- Прокинувшись від болю, я аж вию,
- здригаюся під черевом слизьким,
- пручаюсь, нігтями дорогу рию.
- Над нами пил густий встає, мов дим.
- Я не даюсь, напружую всі сили,
- змагаючись із дивоглядом цим.
- От-от полопаються в мене жили
- і мозок вискочить із голови,
- поки я скину тяж цієї брили.
- Та в звіра кров дзюрчить із-під брови,
- стікаючи мені на скроню й чоло,
- і очі лупають, як у сови.
- Сопіння, стогін, виляски навколо.
- Вже потвар сморід з рота вирига
- і набік хилить товстом’ясе воло.
- Я бачу, що моя прийшла черга,
- і пальцями впинаюся в горлянку —
- хребет зігнувсь у звіра, мов дуга, —
- я дужче роздираю чорну ранку.
- Вже кров аж цебенить йому з ушей,
- а я душу, щоб знищить до останку…
- Нарешті збляк крицевий блиск очей,
- з грудей звалилася важка потвора,
- на пальцях в мене юшка, наче глей.
- Я звів очима. Галява простора.
- За лісом, наче скибка кавуна,
- ущербний місяць. Мла напівпрозора.
- Ступити хочу… Раптом глибина
- мене хвата. Я падаю, зомлілий,
- на труп скривавленого душмана.
- І з трупом я лечу кудись, безсилий.
- Навколо безпросвітна тьма лежить,
- і душить сморід, задхлий і прогнилий.
- Перехопило дух. Жахлива мить!
- Я мчуся у безодню, у геєну,
- де небуття, де темний хаос спить.
- Я бачу вічну темряву страшенну,
- і серед тиші чорної небес
- пишучу руку великоогненну
- і троє слів: мене, текел, фарес5.[10]
8—20.IX.1930, Сочі
Переквітує квітень
- Переквітує квітень,
- Перешумить весна,
- І буде тихе літо,
- Глибінь ясна.
- В глибінь загляне осінь,
- Пожуриться сама,
- І під гудіння сосон,
- Впаде зима.
- Та дням нема спокою:
- На весну скресне сніг, —
- Дивись – стежки знайомі,
- Сліди од ніг.
- І знов цвітуть черешні,
- І зеленіє луг…
- Сьогоднішнє, вчорашнє —
- Незмінний круг.
- І я в цім крузі з вами —
- Душа ще молода:
- Спадаю й підіймаюсь,
- Як дніпрова вода.
1930
Донбас
- Ввесь закутий в чорний дим
- (тільки й видно піраміди глею),
- оповитий пилом вугляним,
- ти гориш в землі і над землею.
- Над тобою заграви горять,
- коли сиплють кокс у пащі домен,
- і, немов титанова печать,
- позначає червінь кожен комин.
- Крізь валець повзе огненний змій,
- і киплять, киплять уключ мартени,
- іскри з цебер, мов зірчастий рій,
- розлітаються під спів сирени.
- Ти – добра підземного владар,
- що над ним тяжать віків замети.
- В твоїх надрах риється шахтар,
- ходить кліть, снуються вагонети.
- Бийся, не спиняйся ні на мить,
- о крицеве серце індустрії!
- Хай ліхтар в копальнях мерехтить,
- хай цвітуть залізнокрилі мрії…
27. VIII.1930, Сочі
«Виходь на путь сувору і тверезу…»
- Виходь на путь сувору і тверезу,
- не зупиняйсь, не оглядайсь назад.
- Вже роздягнув і дуба, і березу
- похмуристий, холодний листопад.
- На обрії лягли залізні смуги,
- пронизані стовпами димарів.
- Там не цвітуть жовтаві рожі туги —
- там полум’ям цвітуть і праця, й спів.
- Ламай традицій віковічну скелю,
- обтрушуй прах невольного життя.
- Хто випив келех чарівного хмелю,
- тому назад немає вороття.
1930
Лист до Оксани
Читать бесплатно другие книги:
Наташа - обычная студентка университета, занимается танцами. Она ничем не выделяется среди своих све...
Триша комплексует из-за лишнего веса и мечтает похудеть. Однако отказаться от еды девушка не в силах...
Авторы этой книги проанализировали 150 стратегических ходов, совершенных на протяжении более чем 100...
Считается, что закон не имеет обратной силы. Да, но только – не закон человеческих отношений. Можно ...
В книге освещены все аспекты, необходимые для начала инвестирования в ценные бумаги на биржах США, в...
Психодиагностическая методика «Профиль самореализации личности» предназначена для углублённого изуче...
