Михайло Драй-Хмара Гальченко Сергій

Неокласик – сталінський золотовидобувач

Сергій Гальченко

Хронологія життєвого і творчого шляху видатного українського поета, перекладача, вченого-філолога Михайла Панасовича Драй-Хмари не є багатою на якусь участь у якихось епохальних подіях, що творилися на його очах у період історичних переломів. Він мав талант від Бога – бути поетом і вченим-словесником, знавцем дев’ятнадцяти мов і міг би реалізувати свій талант якнайповніше лише за сприятливих умов, але цього не сталося через штучні обставини людомористичної системи, яка перемелювала у своїх жорнах усе те, що нібито загрожувало її існуванню.

Жертвами сталінської тоталітарної системи стали мільйони безневинних людей, розстріляних у катівнях НКВС чи замучених на виснажливих роботах у неісходимому Сибірі, в Ухтпечлазі, на Колимі чи в Карагандинських концтаборах.

Михайло Драй-Хмара добував золото – вимивав його із золотоносного піску і породи у холодних колимських річках, що передчасно обірвало його життя.

Серед нечисленних біографічних документів М. Драй-Хмари, які дійшли до нас, є «Трудовий список» (тобто трудова книжка), конфіскований під час арешту 5 вересня 1935 р. На перших її сторінках автор власноруч 8 липня 1930 р. записує відомості, підтверджуючи їх відповідними документами, починаючи з дати народження 28 вересня (за старим стилем) 1889 р. («Свидетельство Полтавской Дух. Консистории» від 8 квітня 1910 р. ч. 9930). Далі: національність – українець; соціальний стан – селянин – «син козака-селянина» («Посемейный список» 1910 р.); освіта – вища; професія – професор слов’янської філології зі стажем 15 років (підтверджується трьома документами. Див. текст матеріалів слідчої справи, що повністю друкується в цьому виданні. – С. Г.)

Орієнтуючись на «Дані про проходження служби», що теж повністю друкуються в розділі «Слідча справа», спробуємо відтворити в загальних рисах біографію М. Драй-Хмари.

Що ж було конфісковано у квартирі М. Драй-Хмари під час обшуку і арешту 6 вересня 1935 р.? Із дуже узагальненого списку видно, що, крім паспорта, профспілкового та військового квитків, було вилучено журнали: «Червоний Шлях» (64 прим.), «Життя й Революція» і «Літературно-Науковий Вістник» (153 прим.), «Україна» за редакцією М. Грушевського (4 прим.), «Нова Генерація» (21 прим.), «Літературний ярмарок» (10 прим.), «Шлях» (14 прим.); видання творів В. Винниченка (11 прим.), М. Вороного (4 прим.), Л. Троцького «Литература и революция» (1 прим.), М. Грушевського «Історія української літератури» (22 прим.), «Україна в епоху капіталізму» (4 прим.) і «Українська нова література» (14 прим.), «Українські думи», «Український народ» та інші видання (8 прим.). Слідчі Сергієвський і Косило забрали навіть газету «Известия» за 1917 р. (4 прим.). Пункт четвертий цього конфіскаторського списку «Разная переписка и один комплект фотоснимк[ов]» – без зазначення кількості документів. Тут, очевидно, була листівка за 1911 рік від болгарки Наташі, яка 1910 р. приїжджала в село Малі Канівці до свого діда-поміщика і в яку закохався юний Михайло Драй. За цю листівку після арешту його звинувачували у зв’язках із закордоном.

У протоколі допиту М. Драй-Хмари від 21 листопада 1935 р. начальник 4 відділення Особливого відділу НКВС Писарєв поставив таке запитання:

«У Вас изъято большое количество националистической литературы, изданий в период гражданской войны, в последние годы. Вся эта к.-р. литература по своему содержанию подлежала уничтожению. Для чего Вы ее продолжали хранить у себя?»

О т в е т: «Я не знал о том, что вся эта украинская литература, которая хранилась у меня, подлежит уничтожению. Я также не знал о том, что запрещение на эту литературу относится к частным лицам. Я свою библиотеку не просматривал вообще с 1933 года».

19 лютого 1936 р. старший лейтенант державної безпеки Писарєв в останньому пункті обвинувального заключення у справі М. П. Драй-Хмари за статтею 58 (4, 11) Карного кодексу УРСР записав таке рішення: «Перечисленная в протоколе обыска националистическая литература – изъята и подлежит уничтожению».

Таке одноосібне рішення затвердив помічник начальника особливого відділу Управління державної безпеки НКВС УРСР і КВО капітан держбезпеки Самойлов.

А вже наступного дня, 20 лютого 1936 р. у постанові, підписаній Писарєвим і Самойловим, зазначалося:

«Перечисленную в протоколе обыска с № 5 по № 23 националистическую литературу в количестве трехсот семидесяти трех (373) экземпляров – СЖЕЧЬ».

В акті від 20 лютого 1936 р., підписаного тим же Писарєвим і його помічником Бондаренком, засвідчено факт знищення цієї літератури:

«Уничтожена литература в количестве трехсот семидесяти трех (373) экземпляров, изъятая у Драй-Хмары М.А. во время его ареста 5/IX.1935 г., согласно протокола обыска от того же числа (л. д. № 9)».

Донька поета Оксана Михайлівна Ашер згадувала про втрачені матеріали (переклади) під час арешту: «Закінчено (перед арештом. – С. Г.) переклад першої частини “Божественної комедії” Данте і перекладено з другої частини більше половини».

Улітку (1935 р.) дружина Михайла Панасовича з донькою перебувала у своїх батьків у Білій Церкві. Драй-Хмара залишився у Києві, де часто зустрічався з М. Рильським і читав йому свій переклад «Божественної комедії». Хоча Рильський не знав італійської мови, він був зацікавлений у цьому перекладі.

Другий фатальний арешт прийшов 4 вересня 1935 року (у всіх документах слідчої справи зазначається дата 5 вересня). Усю ніч до ранку енкаведисти робили трус у приміщенні Драй-Хмари (на вул. Садовій, № 1, кв. 5). «Усе шукали якоїсь зброї, якої ніколи не було. Забрали все, що мало цінність, рукописи, книжки. Тоді був сконфіскований грубий зошит – переклад «Божественної комедії» Данте, але чомусь у протоколі цей переклад не був зазначений»[1].

Крім звинувачення М. Драй-Хмари в українському націоналістичному русі і причетності до якоїсь міфічної контрреволюційної організації, йому інкримінували зв’язки із «Польською організацією військовою» («ПОВ») і її ймовірними членами – поляками Г. Г. Політуром (аспірант Інституту польської культури), Л. Г. Кржижевським, В. Ф. Пищалком, Л. Корицинським, які були засуджені 1933 р. М. Драй-Хмара нібито був залучений членами «ПОВ» до викладацької роботи в польських педвишах, де читав лекції, в яких відображалися націоналістичні контрреволюційні настанови в питаннях національного порядку, зокрема щодо викладання слов’янських мов.

Для підсилення своєї версії слідчий долучив до справи М. Драй-Хмари витяги з протоколів допитів Г. Г. Політура (19 жовтня 1933 р.), Л. С. Кржижевського (25 жовтня 1933 р.), В. Ф. Пищалка (19 вересня 1933 р.), Л. Корицинського (28 червня, 2 липня 1933 р.). Викладач Польського педінституту В. Ф. Пищалко 19 вересня 1933 р. нібито подав такі свідчення, які зафіксовані у протоколі допиту: «Большое влияние уделялось организации вопроса воспитания студенчества в националистическом духе. Для этой цели Сохацким (директор Польського педінституту. – С. Г.) был укомлектован лекторский и профессорский состав института лицами, враждебно настроенными к Соввласти. Достаточно указать, что основные дисциплины читались ДРАЙ-ХМАРОЙ, ВИННИЦКИМ, ВУЙЦИКОМ (усі три колишні викладачі Кам’янець-Подільського університету. – С. Г.), РУДНИЦКИМ (викладач Польського педвишу). Леон Корицинський 28 червня 1933 р. свідчив, що разом із проф. М. Драй-Хмарою, «с которым я сблизился, мы протаскивали теорию индоевропеизма языкознания, что он ее проводил, а я наиболее развитой среди студентов, молчал, а аудитория была слепой».

На другому допиті 7 жовтня 1935 р. слідчий (начальник 4-го відділення О. В. Писарєв) ставив дуже дивовижні запитання, на які М. Драй-Хмара не міг дати точної відповіді: коли і за що і чи одночасно були заарештовані його колеги по роботі в Кам’янець-Подільському університеті, в Інституті мовознавства в Києві, в Польському педінституті в Києві, але найголовніше – про літературне угруповання неокласиків (Рильський, Зеров, Филипович) як націоналістичну контрреволюційну організацію. Чи міг київський професор дати конкретні відповіді, коли, хто і за що був репресований радянською владою? Звичайно ж ні, але мусів (яким чином – це вже інше питання) відповідати. Із його відповідей довідуємося про його перший арешт:

«ГРИНЧЕНКО был арестован вместе со мной, в феврале 1933 года. Вместе же нас впоследствии и освободили. […]

КУРИЛО Е.Б. была арестована в Киеве, в 1933 году, примерно в тот же период, когда был арестован и я.

ТРОХИМЕНКО был арестован несколько ранее меня. Сейчас он находится в ссылке. […]

О причинах ареста этих лиц я не знаю».

Слідчий домагався визнання, що група неокласиків (Зеров, Филипович і Рильський) була націоналістичною організацією, на що одержав узагальнену неконкретну відповідь: «Ми отражаем, по существу, единое националистическое стремление».

Донька М. Драй-Хмари Оксана Ашер згадувала, що її батька було вперше заарештовано в лютому 1933 року, але звільнено із в’язниці через три місяці. НКВС видав звільненому довідку, що йому мають виплатити зарплату за два місяці, але ніхто не збирався виплачувати платню звільненому з роботи вченому, якого виключили навіть із спілки наукових працівників, а з бібліотек вилучили його твори. До другого арешту у вересні 1935 р. не можна було влаштуватися на роботу більше ніж на місяць. Навіть деякі знайомі і вчорашні друзі перестали вітатися з опальним професором-неокласиком. Не можна було друкувати під власним прізвищем навіть переклади, а тому М. Драй-Хмара просив М. Рильського поставити своє ім’я під його перекладом. Але й це не вирішувало скрутних матеріальних проблем.

Протоколи допитів М. Драй-Хмари (а їх усього чотири – за 19 вересня, 7 жовтня, 15 жовтня, 21 листопада 1935 р.) засвідчені підписами ув’язненого:

«Показания мне зачитаны. С моих слов записано правильно, в чем и подписываюсь». (19 вересня 1935 р.).

«Показания с моих слов записаны правильно, мною прочтены, в чем и подписываюсь». (7 жовтня 1935 р.).

«Показания с моих слов писаны правильно, в чем и подписываюсь». (21 листопада 1935 р.).

Під протоколом допиту за 15 жовтня 1935 р. підпис М. Драй-Хмари відсутній.

Враження від прочитання протоколів надзвичайно сумне не через відповіді М. Драй-Хмари, який, не обмовляючи своїх друзів і колег, на першому допиті 19 вересня 1935 р. (чомусь лише через два тижні після арешту) став зізнаватися у своїх «провинах».

«В периоде 1921–1922 гг. я особой активности в националистической деятельности не проявлял, глубоко анализируя ошибки петлюровщины.

В 1923 году я переехал в Киев, где у меня наметился резкий рецидив в сторону возврата к националистической деятельности и воз[з]рениям. […]

Националистические воззрения мои под влиянием указанных выше людей (Єфремова і Могилянського. – С. Г.), посещения вечеров Историко-филологического о[бщест]ва окрепли. […]

Ярко выраженных политических настроений, направленных против Соввласти, у меня не было. У меня было недовольство национальной политикой, которое находило отражение в моей литературной деятельности. (Це вже самообмова, бо в літературній творчості навіть натяку на це не було. – С. Г.).

Я был враждебно настроен против Соввласти, отражая стремление националистов-контрреволюционеров, ставших на путь борьбы с Соввластью. Я отражал это в своей литературной деятельности. Я таким образом поставил себя в ряды активных поборников украинского националистического к.-р. движения на Украине».

А під цими словами власноручне свідчення М. Драй-Хмари: «Показания мне зачитаны. (Навіть не прочитані ним особисто! – С. Г.). С моих слов записаны правильно, в чем и подписываюсь. М. Драй-Хмара».

І в цьому, і в інших протоколах допитів і постанов вражає «ерудиція» допитувача (слідчого) – начальника 4-го відділення особливого відділу УДБ НКВС УРСР Писарєва, який дуже багато знав і про оточення М. Драй-Хмари в Кам’янець-Подільському університеті, і про атмосферу в літературно-наукових колах міста Києва після переїзду 1923 р. сюди письменника. Складається враження, що такі запитання готували професійні філологи, історики, тогочасні політологи, як і відповіді самого Драй-Хмари, якому вже зачитували їх після відповідного психофізичного опрацювання, тобто побиття.

Щоб підсилити доказовість звинувачень проти М. Драй-Хмари, Писарєв долучив до слідчої справи витяги з протоколів допитів імовірних членів «Польської організації військової» Г. Г. Політура, Л. С. Кржижевського, В. Ф. Пищалка і Корицинського, а також копії заяв М. К. Зеров (від 15 листопада і 3 грудня 1935 р.), П. П. Филиповича, протоколи допитів М. М. Вороного (від 11, 14 і 15 квітня 1935 р. і 8 лютого 1936 р.), протоколи допитів М. К. Зерова (від 11 лютого 1936 р.) і М. С. Козуба (від 11 червня 1935 р.). Але й цього було замало, і тому слідчий влаштовує очні ставки М. Драй-Хмари із М. К. Зеровим (13 лютого 1936 р.), М. М. Вороним (17 лютого 1936 р.), П. П. Филиповичем (17 лютого 1936 р.).

З-під першого трьохмісячного арешту 1933 р. М. Драй-Хмару було звільнено через недоведення його провини. Після другого арешту каральні органи мусили «накопати» достатню кількість компромату, щоб виправдати своє існування. Планувалося щось на зразок колективного процесу над заарештованими націоналістами-неокласиками і їхніми прихильниками, але хоч якоюсь мірою непоступливість М. Драй-Хмари, проявлена ним під час слідства, стала причиною того, що його справу було виокремлено. У вже згадуваному звинувачувальному заключенні, підписаному Писарєвим 19 лютого 1936 р., подається інформація (довідка), що в лютому 1936 р. згідно з вироком Військового трибуналу Київського військового округу М. Зеров, П. Филипович і М. Лебідь уже засуджені за статтею 54-8 і 11 на 10 років виправно-трудових таборів, а М. М. Вороний і М. С. Козуб – на вісім років ВТТ.

Позицію М. Драй-Хмари після завершення «слідства» Писарєв сформулював так:

«Свое участие в националистической к.-р. деятельности с 1916 по 1929 г. ДРАЙ-ХМАРА подтверждает частично, указывая на наличие в своей деятельности националистических ошибок и тенденций, не переросших в активные формы националистической к.-р. деятельности.

Признавая свое примиренчество к национализму, ДРАЙ- ХМАРА отрицает свое участие в активной к.-р. деятельности совместно с ЗЕРОВЫМ, ФИЛИППОВИЧЕМ, ЛЕБЕДЕМ и другими.

Учитывая националистическую контрреволюционную деятельность ДРАЙ-ХМАРЫ на протяжении ряда лет, изобличение его националистической деятельности осужденными соучастниками,

П о л а г а л бы

Дело за № 101, по обвинению ДРАЙ-ХМАРЫ Михаила Афанасьевича, 1889 г. рождения, уроженца села Малые Каневцы, Чернобаевского района, Киевской области, ныне жителя г. Киева, быв[шего] профессора украиноведения, снятого с работы за национализм, быв[шего] профессора вузов при Центральной Раде, ранее арестовывавшегося за националистические к.-р. проявления, – совершении преступлений, предусмотренных ст. 54-8 и 11 УК УССР – направить на рассмотрение Особого Совещания НКВД СССР с ходатайством о заключении ДРАЙ-ХМАРЫ М.А., как социально опасного, в концлагерь, сроком на ПЯТЬ лет».

1. Військовий прокурор КВО Перфільєв, розглянувши обвинувальний висновок, 21 лютого 1936 р. за поданими матеріалами слідства «нашел», що

«а) ДРАЙ-ХМАРА с 1916 года примыкал к украинскому националистическому движению. При Петлюре, Центральной Раде и Гетмане на Украине ДРАЙ-ХМАРА работает по воспитанию кадров для этих правительств.

б) С 1923 года ДРАЙ-ХМАРА имел тесную связь с ЕФРЕМОВЫМ (осужденным по делу «СВУ») и активно работает в Историко-литературном обществе, проводившем к.-р. националистическую работу.

в) В дальнейшем ДРАЙ-ХМАРА входит в группу неоклассиков на Украине и совместно с ними ведет большую к.-р. националистическую работу.

г) Показаниями ЗЕРОВА, ФИЛИППОВИЧА, ВОРОНОГО ДРАЙ-ХМАРА уличается в совместной к.-р. работе, переросшей в 1935 году до признания индивидуального террора как метода борьбы с Соввластью на Украине.

2. Материалы дела недостаточны для предания ДРАЙ-ХМАРЫ суду ВТ КВО по признакам ст. 54–11 и 54-8 УК УССР, но характеризуют ДРАЙ-ХМАРУ как активного к.-р. националиста, социально опасного.

П о л а г а ю

Дело ДРАЙ-ХМАРЫ передать на разрешение Особого Совещания при НКВД СССР на предмет заключения такового в концлагерь».

28 березня 1936 р. Особлива нарада при НКВС СРСР у Москві розглянула справу М. П. Драй-Хмари і постановила:

«Драй-Хмару Михаила Афанасьевича – за к.-р. деятельность заключить в исправтрудлагерь сроком на ПЯТЬ лет, считая срок с 5.9.35 г.

Дело сдать в архив».

Четвертого квітня 1936 р. московські вершителі людських доль, направивши витяг цитованої постанови, дали ще й письмове розпорядження щодо М. Драй-Хмари: «…надлежит направить с первым отходящим этапом в гор. Владивосток, в распоряжение начальника ПЕРПУНКТА СЕВВОСТЛАГа НКВД, для направления на Колыму. Дату направления подтвердите к 5/V-36 г.

НКВД взять на ОСОБЫЙ УЧЕТ, согласно приказа № 257/с-33 г.».

Другого червня 1936 р. в четвертому листі М. Драй-Хмари, написаному по дорозі на заслання (за 700 км до Хабаровська), повідомлялося, що його вивезли з Києва 16 квітня, позбавивши можливості попрощатися з родиною і взяти хоч якісь речі, насамперед одяг у далеку й невідому дорогу. Про страждання видатного поета-неокласика і перекладача, вченого-філолога розповідають часто езоповою мовою його півсотні листів із заслання до родини за 1936–1938 роки, а п’ятдесят перший – до доньки Оксани, позбавленої батьківської опіки, із фатальним останнім реченням: «Будь строга к себе, ибо ты сирота, судьба в твоїх руках. Татуньо».

Активну наукову діяльність М. Драй-Хмара (тоді ще під батьківським прізвищем Драй) розпочав ще у студентські роки, коли за порадою і за підтримки професорів Університету св. Володимира здійснив перше відрядження за кордон, насамперед до Загреба в Хорватію, для вивчення історико- літературної спадщини А. Качіча-Міошіча. Він працював у бібліотеках університету та Югославської академії, але шестигодинний робочий день тих наукових закладів не влаштовував студента з Києва, і він з ласкавого дозволу академіка А. Мусійча бере для вивчення книжки додому. Після Загреба Михайло їде до Београда (Бєлграда), де ознайомлюється із сербськими часописами, яких не було в Хорватії, а весь вільний час присвячує вивченню сербської і хорватської мов.

У спадщині А. Качіча-Міошіча молодий дослідник виокремив твір «Razgovor ugodni naroda slovinskoga», зацікавився стилем і джерелами, які лягли в основу його творення. Свій науковий звіт молодий дослідник-ерудит М. Драй завершує таким висновком: «Пісні Качіча не мають того, чим багатий народний епос і що становить його найхарактеристичнішу рису – вони не мають поетичної вигадки. Шукаючи історичної істини, Качіч знехтував поезією.

Щодо видань і перекладів “Razgovora”, то я вніс декілька доповнень до того, що зробили мої попередники. Деякі видання я охарактеризував; подав латинські, німецькі й італійські переклади “Razgovora”, які належали різним авторам»[2].

Професор Університету св. Володимира А. Лук’яненко 1914 р. високо оцінив «з усіх поглядів монографічне дослідження цього великого твору видатного сербо-хорватського поета» початку другої половини XVIII ст. і просив керівництво факультету нагородити талановитого автора, який «володіє точно науковими методами сучасного історично-літературного досліду», золотою медаллю, а працю надрукувати в «Университетских известиях». Обидва побажання професора були виконані. Але 1923 р. після повернення із Кам’янця-Подільського в Київ проф. М. Драй-Хмара, купуючи квартиру на вул. Садовій, 1, змушений був продати першу і єдину в житті нагороду – золоту медаль.

Найпершим наукову публічну оцінку праці студента М. Драя «Інтермедії I половини XVIII ст.» дав проф. В. Перетц в «Отчете об экскурсіи русской филологии въ С.-Петербургъ» (Университетскія Извстія. – Кіев. – 1912. – Июль. – С. 91–93).

Надзвичайна працелюбність, яку М. Драй-Хмара успадкував від свого батька (мати стала жертвою під час епідемії тифу в Малих Канівцях, коли розносила пиріжки хворим селянам, залишивши напівсиротами п’ятирічного Михайлика і його двох сестер), інтерес до живої мови і її історії, і не лише української, потяг до вивчення інших мов сформували в ньому універсальний тип ученого-філолога, який не міг оминути пам’яток як давнього, так і сучасного йому письменства.

Під час роботи в 1918–1923 рр. у Кам’янець-Подільському університеті, ректором якого був колишній міністр освіти і віросповідань УНР Іван Огієнко, М. Драй-Хмара у цьому місті ознайомився в Людмили Кузьминської із апракосом XIV ст., написаним на пергаменті: 35 аркушів цього орієнтовно шестисотлітнього манускрипта, знайдено було ще в середині XIX ст. неподалік від Мінська на фільварку Масютинщина «в розритому фундаменті якоїсь стародавньої будівлі, очевидно церкви». А 1923 р. вчений переписав ще ніким не досліджену пам’ятку, назвавши її Менським апракосом, оскільки її знайдено було неподалік від Мінська (за тогочасним правописом – Менськ) і написав, а 1931 р. видав наукову працю «Фрагменти Менського пергаменованого апракоса XIV в.» (К., 1931. – 106 с.), обсяг якої значно перевищував оригінал. У першому розділі «Палеографія. Графіка» є підрозділи «Палеографічна характеристика пам’ятки» (А. Загальні уваги. Б. Літери та їх уживання), «Графічні особливості пам’ятки» і «Огріхи». В останньому вчений-мовознавець робить такий висновок: «…обидва писарі не дуже розумілися на церковнослов’янських формах, від яких, мабуть, далеко вже відбігла їхня жива говірка, але в другого писаря огріхів куди більше, ніж у першого»[3].

У розділі II «Фонетика» є підрозділи: 1. Південнослов’янські риси (А. Голосні. Б. Приголосні). 2. Східнослов’янські риси (Русизми) (А. Голосні. Б. Приголосні). 3. Білорусизми (А. Голосні. Б. Приголосні).

Розділ III «Морфологія» має такі підрозділи: 1. Південнослов’янські риси (А. Деклінація. Б. Коньюгація). 2. Східнослов’янські риси (Русизми). (А. Деклінація. Б. Коньюгація). 3. Білорусизми.

До четвертого розділу «Синтакса й лексика» автор дає таку примітку: «В цьому розділі ми не відмежовуємо русизмів від балканізмів, бо більшість синтаксичних явищ, зафіксованих у нашій пам’ятці, розвивалася і на південнослов’янському, і на східнослов’янському ґрунті. Очевидячки, явища ці мають спільне коріння у праслов’янській мові»[4].

У «Загальних висновках» М. Драй-Хмара стверджує, що «Менські фрагменти XIV в. являють собою копію з церковнослов’янського апракоса, копію, в якій заховалися південнослов’янські та спільні східнослов’янські риси і в яку переписувачі-білоруси (їх було двоє) внесли особливості живої білоруської мови»[5].

Наведена вище структура цієї унікальної мовознавчої праці демонструє глибокі знання вченого в галузі історії слов’янських мов і навіть їхніх діалектів. Щось подібне можна сказати і про інші наукові праці М. Драй-Хмари – монографію «Леся Українка. Життя й творчість» (К., 1926. – 156 с.), статті «Поема Лесі Українки “Віла-посестра” на тлі сербського та українського епосу» (1929) і «Бояриня» (вступна стаття до драматичної поеми Лесі Українки у виданні: Леся Українка. Твори. – К.: Книгоспілка, 1929. – Т. 8. – С. 87—109); статтю «Генеза Шевченкової поезії “У тієї Катерини хата на помості”» (1930).

Особливий інтерес проявляв М. Драй-Хмара до білоруської літератури. Він переклав українською і написав широку передмову до збірки Максіма Багдановіча «Вінок» (К.: ДВУ. – 36 с.), писав про творчість Янки Купали. Серед перекладів із інших мов найбільше було перекладено з французької. Він планував навіть видати антологію французької поезії у власних перекладах. Про це свідчить і великий зшиток – рукописні списки деяких поезій французькою мовою, а поміж рядків – переклади українською. Цей зшиток – це невелика частина архіву М. Драй-Хмари, яка після його репресії зазнала поневірянь разом із родиною – дружиною Ніною Петрівною і донькою Оксаною по країнах Європи, доки опинилася аж за океаном, куди вони переїхали в післявєнні роки. Лише 1989 року родина Драй-Хмари передала в Україну через заступника, а згодом директора Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України Миколу Жулинського збережену нею найдорогоціннішу частину рукописів поета. Крім згаданого зшитка переважно з чернетками оригінальних творів і перекладів, Ніна Петрівна і Оксана Михайлівна подарували Україні щоденник 1920-х років і листи із заслання – літературні шедеври концтабірного зразка. Саме ці раритети дали можливість видати у 2012 і 2015 роках у видавництві «Наукова думка» об’ємні томи літературно-наукової спадщини.

Перший постріл у Драй-Хмару пролунав 1928 року після публікації сонета «Лебеді» в альманасі «Літературний ярмарок» (1928. – Кн. 1. – С. 113). Заангажовані радянською ідеологією критики Б. Коваленко, М. Новицький і В. Коряк побачили в ньому пропаганду контрреволюційних ідей, ворожість диктатурі пролетаріату й соціалізму. Проте Микола Хвильовий по-іншому трактував цей твір: він побачив у ньому долю п’ятьох відомих українських поетів-неокласиків.

У четвертій книжці «Літературного ярмарку» за 1928 р. М. Драй-Хмара надрукував свій переклад сонета французького поета Малларме і лист із поясненнями щодо свого сонета «Лебеді»: «В останніх двох терцинах свого сонету (“О, гроно п’ятірне нездоланих співців” і т. д.), що особливо вразили моїх критиків, викликавши у них почуття непевности і сумніву, я натякаю на п’ятьох поетів “Абатства”, що зреклися еґотизму і, наблизившись до сучасности, розбили лід “одчаю і зневіри”, в якому замерз темний геній Малларме. Це ті поети, що заснували Кретейльську комуну, заробляючи фізичною працею на хліб насушний і самі друкували свої книжки. Нещодавно деякі з них побували і в нашій країні. Імення їхні – Жюль Ромен, Жорж Дюамель, Шарль Відрак, Рене Аркос, Александр Мерсеро».

Українського поета заполонила творчість цих французів, їхня любов до людини і взагалі філософія здорової думки, яка надає сил відважно дивитися у майбутнє життя.

Наївним і обмеженим псевдокритикам, які намагалися знайти в сонеті Драй-Хмари якусь опозицію до сучасності, автор радить «не шукати «особенного смысла» в літературному творі», а «обращать внимание на видимую цель и намерения автора». М. Драй-Хмара навмисно іронічно вживає російські слова, взяті з інструкцій для цензорів епохи царизму. Але недолугі критики недозрозуміли навіть такої прозорої іронії поета. Б. Коваленко надрукував у «Літературній газеті» статтю «Драй-Хмара виправдовується», де продовжував свої нападки на автора «Лебедів», шукаючи в них контрреволюційний зміст.

Другим пострілом у Драй-Хмару був арешт у лютому 1933 р., але через три місяці його випустили на волю, бо в слідчих ще не вистачало білих ниток, щоб шити чорні справи. Але цей арешт повністю перекреслив наукову кар’єру вченого і викладача – він став по суті безробітним вигнанцем у золотоверхому Києві, де кожний навчальний заклад мав би за честь надати кафедру такому професору, а наукові академічні інституції – запропонувати виконання престижних лінгвістичних чи літературних проектів.

Але він не міг сліпо виконувати постанови і рішення чергових компартійних з’їздів і пленумів, а також настанов вождів пролетарських літературних угруповань.

Між арештами М. Драй-Хмара готує збірки поезій «Соняшні марші» і «Золотий обрій», де вже частково приглушує свій талант, сковує свою поетичну думку. Він надає перевагу поетичним перекладам.

Готуючи перше в незалежній Україні видання літературно-наукової спадщини М. Драй-Хмари (вийшло у київському видавництві «Наукова думка» 2002 р.), я звернувся до доньки М. Драй-Хмари Оксани Михайлівни Ашер із проханням написати передмову до цієї книжки, оскільки вона, випускниця Сорбонни, вже видала монографію про свого батька англійською і французькою мовами. Вона радо виконала це прохання і невдовзі надала власноруч написану на жовтому папері надзвичайно цікаву статтю, де після вступу є два розділи «Портрет Михайла Драй-Хмари» і «Біографічний нарис», у яких подано найстисліші і найточніші відомості про свого батька – людину «вище середнього зросту, з ясним волоссям і життєрадісним обличчям, з усмішкою білих зубів і замріяними очима», надзвичайно акуратним у всьому. Він був джентльменом із артистичним смаком, спортсменом-любителем, який, будучи вправним ковзанярем, у київський період свого життя «захоплював глядачів своїм вальсуванням з фігурами на льоду», «легко перепливав Дніпро в Києві», «влітку брав участь у грі у волейбол і крокет», захоплювався тенісом, кохався у мистецтві (мав картини Василя Кричевського). Маючи м’який баритон, він любив співати із донькою улюблені українські пісні, а в товаристві друзів «міг бути чарівним: жартував, танцював, міг заграти на фортепіано вальс і частину увертюри з опери «Євгеній Онєгін», «не шкодував для гостей: ні вишиваних українських скатерок, ні дорогого вина, ні вишуканих страв». «Щирість аж проситься», – так казав про нього М. Зеров, якого, як видно зі слідчої справи М. Драй-Хмари, слідчі змусили (вибили!) якісь несусвітні обвинувачення проти багаторічного друга.

Про арешт, слідство і незаслужене покарання М. Драй-Хмари «розповідають» матеріали слідчої справи, які варто читати із розумінням тих обставин, в які його запроторили. Чи можна вірити деяким зізнанням у своїх помилках самого М. Драй-Хмари? Він не міг нічого не говорити. Йому пропонували засвідчити вже підготовлені слідчим (а швидше всього якимись головнішими режисерами і консультантами нагорі) версії своїх помилок, тобто гріхів перед радянською владою. Але він був твердий і стриманий щодо оцінок своїх колег і літературно-наукових побратимів.

Чи можна довіряти свідченням М. Зерова, П. Филиповича, М. М. Вороного? Ні в якому разі – ні! Навіть у власноручно написаній заяві-зізнанні М. Зерова, написаній, без сумніву, під диктовку, дуже мало є схожості із каліграфічним почерком Миколи Костьовича. Очевидно, фізичні тортури, нічні допити, постійне безсоння, утримання в камері під особливим контролем поставили професора в нелюдське становище, у стан прострації. До подібного стану були доведені і П. Филипович, і М. М. Вороний, які навіть на очних ставках у присутності М. Драй-Хмари повторювали те, що з них уже вибили слідчі.

Листи М. Драй-Хмари із концтаборів, по яких його перекидали, збереглися не повністю. Деякі з них пропали ще в Белебеї (Башкирія), куди було вислано Ніну Петрівну, – їх просто скурив господар того помешкання, де вона тимчасово проживала.

Авторові цих рядків за багаторічну роботу з архівами українських письменників довелося прочитати не одну сотню, а може й тисячу листів із концтаборів – М. Зерова, М. Куліша, М. М. Вороного, Г. Епіка (це із Соловків), Остапа Вишні (із Ухтпечлагу), М. Драй-Хмари (із Колими). Називаю лише кілька імен письменників, а ще ж були художники, артисти, режисери і несть числа тим жертвам сталінізму. Працюючи 1989 р. в Ухтинському архіві Ухтпечлагу (Ухта – колишнє місто Чиб’ю, столиця Ухтпечлагу), я довідався, що в тому архіві в картотеці зафіксовано 20 мільйонів справ репресованих, які пройшли через цей материк ГУЛАГу в 1929–1953 рр. Яку треба було мати репресивну машину в найбільшій за всю історію імперії зла, щоб так боротися із власним народом, знищуючи, насамперед, його інтелект…

Михайло Драй-Хмара загинув на сороковому році життя. За однією версією, він помер, виснажений хворобами, про що довідуємося і в його листах. За іншою – він став у шерензі на місце молодого зека, коли розстрілювали кожного п’ятого золотошукача через недовиконання норми, визначеної табірною владою.

Читаючи і перечитуючи першу поетичну збірку «Проростень» (1926) та деякі твори, що залишилися в рукописах, а також переклади поетів, зокрема французьких, про яких навіть забули на їхній Батьківщині, переконуєшся в могутності неупокореного, багатогранного таланту, який знищила жорстока і антилюдська репресивна система.

«Лежавши на печі, держави не збудуєш», – читаємо в поемі М. Драй-Хмари «Поворот». Він мріяв бути будівничим своєї держави Україна і докладав до цього всіх зусиль.

В одному з листів до рідних він зізнався, що вся його провина в тому, що він – українець. Так, він був українцем і Людиною з великої літери.

Твори

Драй-Хмара Михайло