Дівчинка на кулі - Слоньовська Ольга

Дiвчинка на кулi
Ольга Слоньовська


Дитиною вона втiкала з дому в пошуках тих, хто ii полюбить, – мiлiцiя повертала до рiдноi неньки. А в тiеi материнський iнстинкт на Ользi вiдпочивав, особливо пiсля спроби дiвчинки повернути молодшого братика туди, де його начебто i знайшли, – пiд скирту. Невже на всiй земнiй кулi не знайдеться людини, що пiзнала б у забитому дiвчиську маленьку принцесу, адже найголовнiше бачать не очi, а серце?…





Ольга Слоньовська

Дiвчинка на кулi




Гран-прi Мiжнародного лiтературного конкурсу романiв, кiносценарiiв, п’ес, пiсенноi лiрики та творiв для дiтей «Коронацiя слова-2012»


«Коронацiя слова» створюе для вас нову хвилю украiнськоi лiтератури – яскраву, рiзножанрову, захоплюючу, – яка е дзеркалом сьогодення i скарбом для майбутнiх поколiнь.

    Тетяна та Юрiй Логуш, засновники проекту



Мiжнародний лiтературний конкурс романiв, кiносценарiiв, п’ес, пiсенноi лiрики та творiв для дiтей «Коронацiя слова» був заснований за пiдтримки бренду найпопулярнiшого украiнського шоколаду «Корона». Головна мета конкурсу – сприяння розвитку новiтньоi украiнськоi культури.

Лiтература, кiно i театр обранi не випадково, адже саме цi жанри е стратегiчними жанрами культури, що формують i визначають зрiлiсть нацii.

Метою конкурсу та його завданням е пошук нових iмен, видання найкращих романiв, стимулювання й пiдтримка сучасного лiтературного процесу, кiно й театру, i як наслiдок – наповнення украiнського ринку повнокровною конкурентоспроможною лiтературою, а кiно й театру – якiсними украiнськими фiльмами й п’есами.

    koronatsiya.com


* * *


Пам’ятi моеi першоi аспiрантки, авторки багатьох публiкацiй, двох науково-методичних книг, кандидата педагогiчних наук, доцента Савчук (у дiвоцтвi – Лавноi) Наталi Григорiвни – присвячую


Хорошi дiвчатка потраплять у рай, поганi – в iсторiю.







І


Мама виймае мене з купелi, загортае у м’якесенький рушник i «сторцуе»[1 - Сторцувати – ставити вертикально, сторчма (розм.).] – отже, голiвку я вже держу мiцно. Надворi сонячний день, великi шиби вiкон вiдбиваються свiтлими прямокутниками на пiдлозi. Бiля порога сидить гладкий бiлий кiт. У нього чорний хвiст, чорне вухо й на спинi бiля хвоста – чорна пляма.

– Котик хоче молочка! – щебече мама до мене. – Але молочко лише для Олечки! Тпрусь, котику, тпрусь, нема тобi молочка!

Я хапаю губами соску, смокчу тепле молоко й вiдчуваю неземну насолоду вiд смачного бiлого напою, вiд повноi захищеностi й блаженного спокою. Бо що менi, такiй маленькiй, треба? Щоб мама лагiдно щебетала й тато пiдкидав угору аж пiд саму стелю. Щоби прибiгала бабуся, гладила мене по голiвцi теплою й м’якою долонею i щодня дивувалася, як я за нiч пiдросла. Щоби коло моеi колиски муркотiв наш старий кiт, про якого мама менi найчастiше й спiвае рiзних колискових.

Ось я вже дибаю до тата. Вiн фотографуе мене новеньким, единим на все Село фотоапаратом у молодесенькому саду, найменшi щепи в якому – врiвень зi мною. Ось менi купили плюшевого ведмедя й залiзну колясочку, в якiй я вожу його подвiр’ям, як молодi мами своiх немовлят. Ось тато приносить з роботи загорнуту в газету величезну й грубу плитку шоколаду: такими ласощами частують льотчикiв – i татiв Генерал (хоч нинi я вже й сумнiваюся, чи насправдi вiн мав генеральське звання – може, лишень полковницьке?) вдiлив менi особисто левову пайку денноi дози десерту авiацiйного полку. Щороку взимку, в сезон полювання, у нашiй хатi гостюють офiцери, i я можу торкнутися м’якенькоi шубки вбитого ними (на мою гадку – просто сплячого) сiрого зайчика. Або погладити рябеньких курiпочок, яких мисливцi наловили живими. Тато якось побачив зграю цих пташок бiля копицi гречаноi соломи на краю села. З неi на снiг сипалися гранчастi зернятка, якi чомусь не вдалося вимолотити повнiстю у жнива, тож у зимову студiнь курiпки ними й пiдгодовувалися. Вдома тато налив окропу у пляшку з-пiд «Саветскава шампанскава», узяв iз собою трохи пшеницi, пiд копицею в заметах тiею, ще гарячою, пляшкою поробив глибокi дiри, понасипав туди зерна – й дурнi курiпки позалазили в тi пастки, аби поживитися. Позалазити зумiли, а вибратися назад уже не змогли – пiр’я не пускало. Тож татовi друзi, офiцери-мисливцi, й наловили iх доброго пiв мiшка.

Ось я вже бiгаю й тiшуся, що навеснi в нас коло брами буйно цвiте бузок, а бiля криницi – рожевi й бiлi пiвонii. Моя хресна принесла мамi маленький кущик жасмину, й за рiк вiн вигудiв, як з води, – уже порiвнявся iз дашком криницi (а ii корба – доволi високо над землею: щоб на неi глянути, я щораз мушу сильно задирати голову). На грядках у нас ростуть колючi огiрки: навiть боюся iх брати в руки. Зате дуже люблю полуницi, яких достигае перед хатою цiла велика грядка, i ще червонi соковитi порiчки, й рожеву та жовту малину. Чужi дiвчата женуть на аеродром пасти худобу, хапають мене на руки й обцiловують. Я для них – мало не жива лялька, й бабуся добре пильнуе, щоби тi щебетухи макоцвiтнi не занесли мене аж на пасовище. Мене всi люблять. І я люблю усiх.

Але одного зимового дня моя мама, якоi чомусь не було вдома вже добрий тиждень, приносить до хати бiлий згорток. У тому згортку – ручки, нiжки, великий надутий живiт i круглий беззубий рот, котрий постiйно нявкае – достеменно, як наш старий кiт! – навiть уночi. Це мiй братик, на три роки вiд мене молодший, Андрiйко. Розпитую в мами, звiдки вiн узявся. Бабуся менi вiдказуе, що мама випадково знайшла дитятко, та ще й уточнюе: пiд скиртою. Змерз, неборака, й так голосно кричав, що аж до Села було чути. Я кажу мамi, що вiн зовсiм негарний, якийсь занадто червоний, кволий, не мае жодного зуба; та що там зубiв – навiть брiв не мае! Та й по хатi бiгати не вмiе, як я. Навiщо його, такого нiкудишнього, було брати? А мама вiдповiдае, що через мiсяць вiн стане бiленьким, гарненьким, а там i зубки з’являться, й волоссячко; i бiгати вiн теж навчиться – ще менi моцi забракне за ним усюди встигати. Якщо мама каже – значить, так i буде. Я поволi звикаю до присутностi в хатi немовляти, вже навiть стережу його вiд кота, що якось облизав братиковi личко. Мама пояснюе, що кiт нюхом зачув молоко. Але бабуся чомусь застерiгае, що мiг дитину й придушити.

Андрiйко дiйсно пахне молочком. Весь пахне! І ротик, i ручки, i нiжки. Ну хiба такого маленького можна зобижати?! Тпрусь, поганий коте! Не пiдходь до мого братчика! Тпрусь!

Батьки готуються до хрестин. Домовилися зi священиком, що зробить усе в нас дома, бо як дiзнаеться влада, то тато може й роботи позбутися. Мама мене заздалегiдь наповiдае, аби не забула: нiкому не можна хвалитися, що до нас ксьондз приходив! Хрестять малого тiльки у присутностi кумiв. Зате на другий день у нас збираеться гучне застiлля. У «малiй хатi», тобто в тiй кiмнатi, де ми всi живемо i де стоiть пiч, варять, печуть i смажать рiзнi наiдки. У «великiй хатi» – кiмнатi через сiни, яка в iншi днi порожня i в якiй завжди чисто й прибрано, чужi чоловiки ставлять тимчасовi столи, збитi з довгих дощок, приносять вiд сусiдiв лавки i стiльцi. Гостi приходять iз пакунками й солодощами. Цьоця[2 - Цьоця – тiтка (дiал.).] Дозя зi Львова привезла величезний торт. Таке диво я бачу вперше й дуже хочу покуштувати. Цьоця вже готова вирiзати для мене iз самоi середини рожеву кремову квiтку, але мама не дозволяе: я вже велика дiвчинка, почекаю. Менi дають кiлька шматочкiв курячоi печiнки й ложку холодцю – цього празничного харчу менi поки що вистачить. Коли ж гостi всiдаються, мама забирае мене з «великоi хати», приводить до колиски i просить нi на мить не вiдходити вiд братчика, а якщо той прокинеться й заплаче, то вiдразу покликати ii з «великоi хати».

Я сиджу i навiть не ворушуся, щоб не розбудити дитинку. Та Андрiйко спить так солодко й так довго, що менi стае нудно. Може, я краще пересяду край вiкна? До нас на подвiр’я прилiтають такi гарнi снiгурi й синички, а деколи навiть дятел! Та нi, нема сьогоднi пташок: дуже холодно надворi. Ще б пак – середина сiчня! Пiд самим парканом, у кутку нашого подвiр’я, височiе огрядна копиця вiвсяноi соломи. Цiкаво, а та скирта, пiд якою мама знайшла Андрiйка, така сама чи ще бiльша? Вгорi на копицi лежить снiг. Пiд копицею теж снiг. Намело вже десь менi по пояс, i нiхто туди навiть стежки не протоптав – коровi сiно носять кошиком зi стодоли.

До кiмнати вбiгае моя хресна. Вона якась дуже весела й чомусь похитуеться i натикаеться на меблi.

– Стережеш Андрiйкiв сон? – питае мене. – Доглядай, доглядай свое лихо! Братчик виросте i так тебе наб’е, що й не рада будеш, що колись няньчила. Хiба тобi самiй було зле? Усi цукерки, всi iграшки були твоi. Тепер тато й мама будуть тебе заставляти усiм дiлитися з Андрiйком. Та й любити його будуть бiльше, нiж тебе, бо вiн молодший – та ще й хлопець!

І вона дзвiнко регоче, а менi стае не по собi.

Приходить бабуся, сварить мою нанашку,[3 - Нанашка – хресна мати (дiал.).] щоби бiльше не пила, й забирае до гостей, а я залишаюся наодинцi з гiркими думками про свою майбутню долю. І навiщо було мамi забирати Андрiйка з-пiд скирти? Хай би його собi хтось iнший узяв! Чому я маю дiлитися з ним шоколадками, морозивом, iграшками? Чому вiн мене мае бити, як виросте?! Треба, поки не пiзно, вiднести його геть!

Я взуваюся на босу ногу у валянцi й витягаю дитину з колиски. Немовля – в однiй байковiй пеленочцi, але мама сповила дуже туго. Такий струцлик[4 - Струцлик – буханчик (дiал.).] можна нести без особливих клопотiв навiть пiд пахвою. Тихенько вiдчиняю хатнi дверi, потiм сiнешнi. Надворi дiйсно дюдя! Такий морозище, аж сльози в очах стають!.. Але ж я ненадовго! Бреду неторканими заметами, втоптую ногами снiг пiд самою копицею, засуваю братика пiд вiхоть вiвсяноi соломи й чимдуж бiжу до хати. Швиденько залiзаю на пiч, бо аж зубами дзвоню вiд холоду. Та мама, мабуть, почула, як гримнули за мною важкi сiнешнi дверi, бо зараз же увiйшла до кiмнати. Нахилилася над колискою – i лиш зойкнула:

– Де дитина?!

На маминi крики до «малоi хати» збiглися мало не всi гостi. Мене виявили на печi вiдразу. Стали питати, де малий, але я вперто мовчала. Аж коли втрутився тато i почав лагiдно просити все розповiсти, тодi й буркнула:

– Пiд скиртою!

Немовля швиденько знайшли i принесли до хати, хутко нагрiли воду для купелi. Жiнки бiдкалися, що дитя помре вiд запалення легенiв, але Андрiйко навiть не пчихнув. Мама ж поламала на менi на дрiбнi трiски довгу замашну лозину. Саме це й переконало мене остаточно, що з появою меншого брата для мене й справдi почалися гiркi деньочки.

Надалi мама боялася лишати мене з дитиною наодинцi. Та найголовнiше – замiсть поговорити зi мною, розпитати про причину, за той немудрий дитячий вчинок просто зненавидiла малу «нендзу»,[5 - Нендза – тут: погань, негiдниця (дiал., лайл.).] била на кожному кроцi, а з Андрiйком няньчилася, говорила йому без упину ласкавi слова, спiвала. Мене нестерпно пекла така разюча несправедливiсть, але що я могла вдiяти? «Вiд любовi до ненавистi – один крок», – казали древнi римляни, i вже понад два тисячолiття людство знов i знов переконуеться у iх правотi.

Коли до нас знову приiхала в гостi цьоця Дозя зi своiм чоловiком, дядьком Данилом, i мама постелила iм у «великiй хатi», я довго не могла заснути: лягти в одне лiжко з гостями менi не дозволили, зате мою подушку вiддали iм – i спробуй задрiмай, як у головах низько!



Читать бесплатно другие книги:

В номере:. Абсолютно невозможно. Колдовское зелье. Лицо на фотографии. Семь дней ужаса. Кольцо с голубым сапфиром...
В номере:. Встреча. Рука закона. Золото и любовь. Пилат. Кольцо с голубым сапфиром. Кот Шрёдингера...
В номере:. Из-за моря привези. Почти разумны. Подарок для Пэт. Дезертир. Взаимность...
В номере:. Уснувшие небеса. Самый лучший в мире диван. Жажда смерти. Дело о пришибленном докторе...
В номере:. Сказка блошиного рынка. Лепреконы в Москве не водятся. Паровозик. Зеркало. Мира твари. На лесном кордоне. Кук...
В номере:. Бабы-дуры. В коконе. The Pusher in the Rye (Толкач во ржи). Не уходи. Случайная подруга...