Адеман. Орбітальне фентезі Глейс Олівія

Танна. За хвилину до півночі

Не буде ночі такої, що дає спочинок. Розкришиться акордами над землею, збудить приспаний нерв. Бігла цятка змигне лежачим курсором і розірве чорне екранне небо сліпучим болідом навпіл.. по косій. Вогню із неба, як спраглим – ковток..

Танна вдихнула дим із кислим присмаком горілого металу і видихнула змучену усмішку. Чванливим взором Лізи Герардіні вона палила різні метеори, коли ті не мали гостьового статусу. Зараз поверхнею збігла подоба тіні: те саме відчуття, коли встигаєш зберегтися..

Атмосфера Танни – середовище гибле для всякого роду колонізаторів. Цих.. стримано чекали. Вона і трійця менш стриманих. Усе матиме значення, якщо барханний змій і його пасажирка не згорять заживо у тій сплющеній бляшанці із тисненням «МАСК-14».

Логіка прибульців розуміє умовність тієї безпеки і «комфорту», які могла запропонувати хазяйка. Стерегтись лоунів, ядрами із озер грітися, тишу шанувати, берегтись каменепадів… – такі заповіти умовно працюють, коли не шикуються у зразковий стрій. Як і їхня команда..

Гібридна форма побратимства склеїла співучасників старим дорожнім цементом із пилу та поту. Виживати у нових для себе умовах їм вдавалось легше, ніж ковзати на каменях недовіри та хизи. Двоє із них успадкували загальні риси прямоходячих істот земного типу. У них було спільне минуле із твердим осадом, сточений тунелями світ і жменька цінностей.

За інших обставин, у тихому домашньому кутку, подібні їм окреслюють умовні кордони або вивішують таблички із написом: «Вівчарка зла!», «Паркан під напругою!», «Усі дрони – психи!» і догорають свого урізаного віку на відлюдді.

Їх ломаним недогаркам не дали сховатися за перегородками у своїх мушлях. Витягли із паленого світла Знайдення у ніч хворої донни-гордячки.. У цьому світі вертлява черепашка на всіх одна. Встояти б на ній.

Підтоплена ущелина на місці колишньої водоносної жили умовно годилася на роль разової нічліжки. На виході із розколини унизу лисніло скелясте дно сухої долини. Третій, той, що мав розгонисті крила і видюче око, такі сумнівні укриття рукавичного типу називав пастками для гризунів. Скорився.., прикусивши хвоста.

Під софітами близнюків-місяців висвітлювалася шліфована гладь вивітреного русла. І пологий, підступно роблений кремнієвий схил. Над ним на різних рівнях переплітались хиткі конструкції скелетворних мостів. Їх кістяки так високо дерлися, що спотворювали для приземленого глядача зоряне шитво. Відсутність хмар цієї ночі обіцяла і день похожий, і переддень бентежний.

Мутні передчуття не завадили синьокрилу забутися у своїх драконячих сновидіннях. Незабаром він готувався скидати шкуру – довгий сон був потрібен йому, як літній дощ цій кам’яній пустелі.

Чоловік із колючками під дугами брів і прищуром, таким що пристає звичкою в умовах надмірно сліпучих білих днів, викладав півколом для їхньої «прихожої» виловлені із озера ребристі ядра. Вони були єдиним джерелом хоч якогось тепла, і їх треба було ворушити.

Лякатись тіней, чи то.. нести варту заходились по черзі. Рун відчував: у спину йому цілилось янтарне безсоння його супутниці, загорнуте у вовняну дорожню ковдру, яка мало зігрівала. Він не обертався, бо слухав ніч.

На хмурому смуглявому обличчі дівчини мігрували тіні. Від залому одної брови до іншої.. В очах барахталось змагання. Це нові епізоди зі старих спогадів мурували фортеці в її голові.

На Руна, що пробив їй грудну клітку вістрям із протиотрутою для пам’яті, Ева зла.. не тримала. Воно, зло, кудись глибоко заповзло. Іноді висувало жало або спурхувало зі слів. Це Танна. Вона контролювала Руна. Вона обвуглила крила лусканю, натравила на них лоунів і змусила прийняти гру, правил якої ніхто до пуття не розуміє.

Перше переродження викинуло Евену з її часу, друге – закинуло у мерзлоту живого пекла, яке повертає попередню пам’ять. Внутрішня Евина порохівниця знову тліла. Танна – світ хирявий, доведений до краю божевілля. Ніхто при здоровому глузді не став би зводити докупи розстріляних негероїв, спалених, топтаних і самотніх. Синій вже не літатиме, Руна доконає гордонітна ломка, їй зірве дах. Десятки разів обдурені, не вміли довіряти навіть собі. Лиш убогість цього краю стримувала їх від того, щоб не розбігтися.

Ева силилась зібрала докупи векторні обривки зі своїх минулих хронік. Зосталось звести їх у ту площину, із якої вислизне кручена тропа видимих глибоких слідів їхніх ніг і лап. Вона не сумнівалась, що погодиться знову убивати. Рун-хлопчик, у минулому довірливо-манірний та лагідний, зламався. І вона підкориться. Під стягами біло-чорними чи біло-сірими знову запалиться пітьма і заморозиться світло.

«Сумнівна твоя ласка, Танна, – думала Ева, прикриваючи повіки. – Ти дозволила гриханам і людям піти, примирила їх, щоб вони знайшли спосіб вижити. Відпустила.. І раптом отямилась. Потягнула за ниточки. Що такого у тому попелі, який треба ворушити?»

Знайдення. Доба до падіння

Повернися до тями, довірливий… Годі чекати зорепаду – сьогодні ніхто не запалюватиме темряву. «Часткова хмарність» – зауважили б синоптики, якби жили у цій частині світу.

Підведи очі, скептику. Ось вони визирнули: нанизані перлини надщербленої четвірки місяців.. У сріблі серпанку, ледь.. надкушені. Звична картина нічного неба вказувала шлях зухвалим мандрівникам, бо прозорливі жителі верхньої смуги Знайдення тричі перевірили, чи надійно замкнені вікна і двері, чи загострений клинок дідівський, чи щит ритуальний на стіні не покосився.

Цей світ давно поділений, розумнику. Смугами, стінами, перегородками. Законом і беззаконням. Невмирущим володарем Тригорії і славним Архітектором адеманського пагорбу у Надмор’ї, нащадками другого і страхами першого. Коли знаєш свого ворога в лице, а знайомий голос впізнаєш у темряві – світ поділений правильно. Світобудова Знайдення не знала міфічної полярності. Змагання добра зі злом звелося до ігор у манірне переодягання цих суперників. На дистанції довжиною у вічність усі імена затираються. Безсмертя грає не за правилами, і жарти у нього злі.

Двоє рухались, як один – це мало гарантувати одному із них невидимість. Двоє сердець різної щільності: незрілої людини і стріляного хижака. Різні та однакові – співучасники субреального дійства у звивистих лабіринтах Знайденого світу. Їх об’єднувала мета і роз’єднували цілі. Такий тандем ставав звичним явищем у лише відносно безпечних землях. Страх у Знайденні має владу зводити мости і спалювати переправи. Нічого і хтозна-скільки спільного. Нас, мандрівників, частенько єднають блудливі дороги уздовж одного берега. А роз’єднують вузли власного роду.

Сіра густа імла закипала паром. Клубочилась і здіймалася вгору молочним птахом. Можна сподіватися від такої ночі ще тих вибриків.

Дольки втомленої свідомості вимолювали сну, зрадливо злипалися повіки. Загрозлива реальність вислизала з-під контролю. «Відпусти повідок пильності, під тобою вправний ловець» – нашіптував туман..

– Ледве голову схили.., – першою завела пісню чотирилапа.

– Порятунку не проси.., – спросоння відреагувала вершниця, міцніше обійняла сріблястий котячий загривок, зануривши у нього лице.

– Ланцюгом прикутих правил – синіх місяців овали.., – відспівала свою партію Білогрива, замисливши лукавий жест.

– Білі кості омива.., – колискова обірвалась під шумок падіння.

– Трохи ясності цієї ночі не завадить, – вишкірилась болотяна кішка. – Тої, що очі розплющує.

Обіймаючи холодну землю, кривлячись від болю, вершниця беззвучно лютувала. Наче птах, вислизнув сон. Наче змій, підкрадався гнів.

– Безбожне творіння ночі, лукавий виродок боліт, брехлива напівкровка – усе в цьому переліку – я, і навіть більше! Відточуй кігті, крихітко, – нависаючи, протяжно шипіла кішка.

Дівчина уперто мовчала, сховавши голову між гострими колінками. Намагалася зрозуміти, що їй більше боліло: кривда чи забитий лікоть.

– Лю-ю-ю-ю-ю.., – витягнулись губи. Коли розплющились очі, цукристі, як мед, звуковий ряд повернувся до мовного русла. – Ти дня ніколи.. не бачила – мені тебе жаль.

– У жалощах немає порятунку. Щоб вижити, важливіше жало, – хризолітові кристали її очей витискали чорні щілини. – Той, хто на тебе полює, вилизувати тобі сліз не буде. Ти замкнула удома свою людину, Ев. Пам’ятаєш?

«Зрілі вчинки двоногих – найнудніші із передбачуваних у світі речей. Не будь прогнозованою», – справжні думки протистояли манірним повчанням, про що двоногій не слід було знати:

– Я не обіцяла, що буде легко, – тихою річкою попливли повчання. – Буде страшно і буде боляче. І Пустельник його знає, скільки життів треба прожити, щоб.. навчитися жити.

– Ти хотіла сказати.. трохи менше, як вічність.

Уся ця ситуація більше нагадувала педагогічну сценку: суворий наставник глумливо мружив очі, удвічі менший школяр очікував чергової порції покарань. Білогрива відчувала, що гру у кидання багнюкою пора закінчувати. Шкільні формати були їй огидні, як торовані колесами дороги. Там, де проходять великі табуни, очікуй засідки.

Ліниво прогнулася в хребті, схилила кудлату голову. Показово клацнула зубами, оголивши ікла, і лизнула поранену руку. Жорсткий дотик додав Евиній поведінці прискорення. Вона зашипіла, як кішка, упала Білогривій на хвіст, обмоталася ним навколо шиї і притихла. Це мало стати фіналом взаємного примиренням. Синці та подряпини зараховувались у розряд бойових чеснот.

Обоє вже давно звикли до подібних витівок, та й давня прив’язаність не дозволяла чавити образи на сік. Пригода, що познайомила дитину з болотяним хижаком, втримала їх надовго всупереч усяких лихослівних толків.

Рідних батьків дівчина не знала. Її виховав хранитель. Лагос був їй і батьком, і матір’ю, і другом-братом. Доки одної і не зовсім спокійної ночі тихою ходою заявилася зеленоока нянька. Люди вважали болотяних котів нічними істотами – Білогрива цей міф підтримувала і з першим сонцем покидала дитячу кімнату.

У світлі захмареного дня Евена мало чим відрізнялась від подібних їй ровесників в адеманських поселеннях: смаглява шкіра, родові відмітини на долоні, точене обличчя із прямим бунтівним поглядом.

Болокоти на смугастих землях були малочисельним видом. Нічна їх активність породжувала різного роду міфи. Хризолітові кристали із вкрапленням ночі уміли оберігали і чужі, і свої таємниці.

«Хай гострий клин не зможе ранити, та біле хутро залоскоче до півсмерті», – приповідали хроніки старих хранителів. Люди їм вірили чи то в силу їх страху перед завісою ночі, із якою приходили і великі коти, і тіні в капюшонах викрадачів, чи то в силу віри у самих хранителів.

Лагос мав доступ до спадку попередників, тлумачив людям трухляві тексти. У Медовому Надмор’ї попит на його послуги підтримувався тривожним часом, як полум’я – киснем.

«Не тому поклонюся я, хто вище ходить, як земля, не тій, що дотиком долонь сповільнить повінь і вогонь, а тій, що порухом німим зачинить браму у світи» – подібні рукописні тексти копіювалсь із завидністю святкового шитва. Хтось шукав у них втіху для розуму, хтось – розраду для серця. Життя, як море – ніколи не втомиться викидати на берег тріски.

Світ Знайдення ділили між собою раси різних еволюційних і технологічних рівнів. Людей, земних жителів верхньої смуги, виділяли родові відмітини. Ті, що вели свій рід від адеманської гілки, стали носіями мітки на лівій долоні. Такої, як у Лагосової вихованки.

Коли тобі п’ять і тебе люблять, світ буяє барвами. Вітер нашіптує, високі трави співають вкупі зі скелями, а перелітні зграї із собою кличуть. Горизонт мляво тягнеться від високої міської брами і манить випурхнути з гнізда.

Окислені мідною зеленню старі фортечні ворота ранніми годинами будили поселян скрипом. На ніч їх зачиняли, але в світлі дня ліниві сторожі не обтяжувались надмірною пильністю. Дитина не пояснить магнетизм дороги – вона лиш підкоряється зову. З гірки на гірку під тінню сатинових трав через пахучі луки аж до лісових угідь.. У прозорих струмках – кораблики, між камінням – равлики.. У нірках дерев – гостинці, і казка ця закінчується, коли крони сплітаються, зачиняючи собою небо.

Приземлене дупло пообіцяло малій притулок і сон. Між запахами теплого прілого листу, лишайників і кори дитя згорнулось калачиком і задрімало. Тоді все здавалось грою. Розваги закінчились, коли прийшли сутінки з новими звуками і тінями. У її сховку прокинулось щось крикуче, кусюче і дряпуче, вигнало чужинку в ніч. Страх і холод без зусиль гасять усяку цікавість. Кілька разів Ева падала, ранилась і зривалася на біг. Вона плакала тихо, щоб не збудити лісових демонів. Вже коли назустріч їй випливла пара малинових вогнів, дівча зірвалась на пронизливий крик.

Гора білого хутра і шорсткий язик тієї ночі, можливо, врятували її не тільки від переохолодження.

Нового друга маленька Ева назвала киця Гель. Нечувана річ: великий хижак врятував людське дитинча і поселився поруч із ним. Впустити до людської спільноти дикого звіра із лихою славою – аномальне дикунство для поселян.

І болокоти двоногих сторонилися. Жили-полювали у сильно вологих лісах, місцях віддалених, полохались денного світла і людського шуму. Популяція їх в різні часи коливалась, але збільшувалася із засиллям крагунів..

Останні були справжньою причиною важків засувів і металевих обшивок на дверях. Ловці на дітей, вони ж чорні каптурники, або крагуни. Логіка підказувала: болотяні коти – посібники дітокрадіїв. На околицях Адеману ходили чутки, ніби хижаки відточують свої сталеві пазури на одвірках приречених родин. Чому Білогриву не прогнали, знав хранитель: поселяни демонизували болотяну кішку, аби вона перекривала ловцям шлях до людських порогів.

Не від того бралася сиротами шкіра і стигло нутро. Він підозрював справжню причину приходу служки темряви. Він знав, кому по праву належить дитя із медовими очима і від кого насправді болокіт її стереже.

Коли вітер рве покрівлі, і хвилі накривають човни, жоден хранитель не всилі протистояти стихії. Лагос просто знав, і знання лиш множили смуток. Але і нерідний батько віддасть усі скарби, тільки б затримати прихід великої води. Тільки те, що зжере полум’я, ні минулого не змінить, ні майбутнього не подарує. Як не вихиляй тим пером, ти йому не хазяїн.

Срібла у його скронях та бороді більшало, ночі минали в тривожних роздумах, дні танули. Лагос зважився.. Не тому, що його осяяло прозріння, не тому, що штовхав відчай. Він гадав, чи ймовірні зіткнення між речами, мотивами та істотами, які притягуються, але зустрітись не можуть. Чи змінить причину-наслідок чиясь недолуга спроба збовтати осад. Він хотів лиш виграти час для своєї втіхи.

Білий кіт не здивувався. Він чекав тієї розмови з тих самих пір, як упізнав старого знайомого.

– Я відчуваю, що можу вірити тобі, – почав було Лагос тремтячим голосом. – Пустеля його знає, чому.. Чинити тобі опір – безглуздя.. Я лиш хотів.. упевнитись…

– І море отак шумить.., лиш ніхто на шум не зважає, – обірвала його кішка на півслові. – Слова не міняють вчинків. По той бік ти не мав майбутнього, по цей – не матимеш вибору. Усе ніяк не приймеш..?

– Спочатку я був людиною..

– Війна в собі турбує? – оксамитові нотки ніжного голосу іржавіли і скрипіли. – Чого тобі насправді треба, хранителю?

– Трохи часу – не років, – старий майже переборов хвилювання в голосі, – Жоден болокіт не віддасть свого дитя без бою. Хіба батько вимагає забагато?

– О, море гадає, що воно океан, – звір оголив в усмішці сліпучо-білі ікла. – По дну ходиш, старче, та в мулі тому і грузнеш. Маска зморшків не додасть тобі природного розуміння. Нутром відчуваєш, що безсилий, але продовжуєш змагатися. Світлокрилі тобі заборгували.., та невже ти, стариганю, допускаєш, що можеш змінити правила гри, якої не розумієш? Не нам із тобою вибирати. Сам знаєш, у всього власний хід.

– Ти говориш зі мною, значить ти не звір. Не той, хто точить пазурі..

– Почув, що вітер повіяв. Скулити личить псам, але не нам. А те, що ні тобі, ні мені ніколи не належало, піде своєю тропою. – Кішка була невблаганною, усім своїм виглядом грізно натякала, що розмова закінчена, і немає більше сенсу каламутити воду. Проте Лагос істерично не здавався:

– До бісу правила! Заради того, що колись було і буде незмінним, ти можеш просто.. хотіти? Як.. пити, коли мучить спрага?

– Наші бажання різні… Зараз, приміром, я хочу, хочу випустити кігті, – кіт зловісно звузив зіниці і зашипів.

– Я знаю, що прошу не прислужника… Та навіть ти не всесильна перед лицем змінних форм.

– Ти будиш звіра, старче! Ти з глузду з’їхав! Отямся! Не крагуни – агорійці прийдуть по неї. І колись я не встигну. Зайвий ризик – виставляти на показ своє справжнє нутро, – здавалось Білогрива щось обмірковувала.

– Вона ще ди…

– Вона більше, як дитина. Кому, як не тобі, це знати. Ми із нею пов’язані, як лезо і точило. До часу.. Усе є таким, повним чи урізаним, доки є потрібним.

Якусь мить відун вперто мовчав, опустивши додолу очі, на плямистому чолі вирівнювались часові рубці:

– Це не давало мені спокою, – вицвілі сині очі на мить прояснились здогадкою – усі відповіді лежали перед ним як на долоні, – правда про тебе, Білолика, дала мені надію…

– Сумнівна пані… зігріває тих, хто з нею спить і дивиться сни рожеві, – Білогрива не розуміла його оптимізму, але підозра уже посіяла зерна сумнівів, чого б інакше так бентежила її людська усмішка, що вирівнювала зморшки.

– Ти – не болокіт, ти.. – інша..

– Тоді.. і ти – не хранитель? Хто тоді ми? – Гелена поїдала його хижих поглядом зелених хризолітів, загрозливо зіщуливши вуха, вичікувала нового випаду.

– Колись ми знову зустрінемось, але діалог буде іншим.. Бо ти станеш вільною. Тобі не треба буде ховатись в тінь від сонць. Напівкровкою складно почуватись.. Еге ж? Бути в’язнем у власному тілі.. Такими не народжуються.. Чи не Тригор тут доклав свого хисту? Коли біле сонце щоранку злизує твою хоробрість, воїн стає жебраком.. Слухаєш своє серце? Ритм не той.. Ти підеш за своїм.., щоб звільнитися. Ми всі так робимо..

Свої здогади Лагос озвучував без звичного переможного пафосу з нотками гіркоти в голосі і з прихованою надією на те, що напівкровка є тим самим провідником, який вивів його колись із полону самотності, відчинивши двері до Знайдення. В силу своєї двоїстої натури вона не тільки наділена більшими можливостями, про які сама ще не здогадується, але й потребуватиме у недалекому часі людської присутності, так само, як його донька потребує її опіки зараз.

Білогрива зберігала маску, лиш хвіст опушено сіпався:

– Відаючи те, що буде колись, людина не може збагнути, що принесе їй завтрашній день – опівдні попрощаєшся зі своєю крихіткою востаннє. Гості з Адеману вже прибули і надовго затриматись не планують.

– Не бачив їх самих, – Лагос не був здивований. – Але не маю жодних сумнівів, щоб тобі не вірити – у східному крилі на карнізах світляків можна загрібати жменями.

Чуйка хранителя не підвела: крізь відчинене вікно за густою решіткою причаїлася зерниста ніч. Незвична тиша видала столичних гостей. Гелена була мало стурбована тим, що її таємниця – вже не таємниця. Так далеко старий не міг бачити. Маючи чималий досвід спілкування з людьми, вона навчилася не лише контролювати природні рефлекси, що дісталися у спадок від диких родичів, але й симулювати потрібні, коли цього вимагали обставини. Блимнув малиновий вогник: сонну тишу Лагосового будинку розбудили нові звуки.

– Людські діти – частково нічні істоти. Так що тримайся, татку.

Вона заворожено спостерігала за героїчними спробами маленької Еви перелізти високий підмурок, який сама, зазвичай, перестрибувала. Батько невдоволено хмурився, а Білолика самовтішно щурила хризолітові свої кристали.

– Тат.., Гель.. У мене сітачки в кімнаті, – і як доказ, розімкнула крихітну жменю.

– Правильно казати – «світлячки», – Лагос подумав, що нелегко їй далась ота перешкода, коли одна рука зайнята скарбами.

Широко розплющені наївні сонця поклала край словесним приріканням. Ні сердитись, ні пафосно сперечатись нікому не хотілось. І правду цю ніхто не спростовував – крихітка мала владу над ними.

– Там гуси-лебеді… на дереві на мене дивились.

Лагос обмінявся поглядом із великою кішкою:

– Не бійся, серденько, – поправив розтріпані гладенькі русяві кучері, – ти ж знаєш, вони дітей стережуть від чорних каптурників.

– Агель! – Ева рвучко вивернулась із таткових обіймів, щоб зануритись у м’які хвилі хутра. – Ти недоказала казку про сині гуси…

Гелена віртуозно позіхнула біля ніг Лагоса, пхикнула, ніби обтяжена лінню, піднялась, закинула підборіддя, запрошуючи до гри. Подвійним стрибком перетнула кімнату і зникла у темних сплетіннях коридорних лабіринтів. Мала блискавкою метнулась за нею. Після змагань із підмурком, бойовий дитячий клич розбудив сонне життя у цілому будинку.

За віконною решіткою шелестіла крилами тепла літня ніч, своєю присутністю розрізала час на до і після.

Ніч гартує, а день вибирає

Історія любить повторюватись у приспівах. Ступивши на ту саму стежку вдруге і розпізнати її у нових сезонних декораціях – дар рідкісного спостереження.

Довкола нових пеньків постарілого лісу блукають ті, хто сильно скучив за домом. Хочеться, аби все залишилось на своїх місцях. А порядок рветься до хаосу. Стежки заростають, густішають нетрі – зменшується популяція людей, оголюється порода і пустелі наступають – їм стало затісно.

– Ми заблукали.., – двонога вкотре набридала Гелені своєю людською обережністю. – Добре було когось живого зустріти. Чи є щось, чого мені не слід знати, Гел?

«Наступного разу зроблю це: скину посеред дюн біля нір піщаних гризунів, щоби наковталася пилу і не могла скиглити – першитиме горло, зате нарікань менше», – вирішила про себе Білогрива. Де вона помилилася, коли вирішила, що Ева дозріла для дорослих мандрівок. У блуканнях нічних мало радості і кольорів для підлітка. Нелегко зберігати холодний спокій та обачність звіра. Без інтуїції та вишколених інстинктів вполюють тебе або крагуни, або повзуни, або просто природні пастки.

– Це правда, що біля скель бувають невидимі заломи простору? Зайдеш зі схилу – вийдеш на пік. Ото було б добре.., – Ева сподівалась почути відлуння звичних котячих вібрацій, але Білогрива вперто мовчала, від чого у дівчини ще дужче розігралась уява.

Якби у цю мить двонога зазирнула болокоту у вічі, хорошого упізнала небагато. Малинові іскри запалюються по тривозі, і віддзеркалюють вони загрозу.

У світлі блідої плеяди місяців не все розрізняють нетреновані людські очі. Про дотик холодного, як метал, поцілунку, який морозить слину і кров, Ева більше знала, ніж чула. Умовний сигнал запізнився.

– Краги! Замр-р-ри, – протяжно зашипіла Білогрива і завалилась на бік, скинувши свою вершницю. – Не ди-хай…

Подібні маневри болокоту зазвичай вдавалися, але сьогодні падіння видалось невдалим. Еві здавило діафрагму її дорожнім наплічником, який перекрутився під час падіння, і зараз вона задихалась. Медоока встигла подумати про Лагоса, вбитого горем, про траурні стяги в Адемані, про свої недочитані згортки, коли цей пекучий тиск ослабився, і горло засудомило від різкого ковтка повітря.

Каптурник був один. Він залишив у пащі звіра шмат відірваної поли і заморожені зі слини борулі. Доля дарувала дівчині наступну мить земного пробудження. Кашель і заціпеніння кінцівок минули, невидима карусель зменшила оберти, думки прийшли до тями, але голос ще не підкорявся:

– Да-руй.., що я.. та-ка хилячка! – слова давались їй із зусиллям.

Пазуриста частково ще притискала нещасну своєю вагою. «Схибила..» – подумала про себе кішка і не полінувалась швидко відповзти. Вістрями сталевих кігтів вона збивала із зубів кригу, яку перемогла. Потім перекинулась на лівий бік, щоб дати можливість своїй супутниці перевести дух.

– Обійдемось без оплесків, – протяжно виспівала Білолика.

– Ти була права: не потрібна мені ця торба. Пташок годує ліс – і я не пропаду, – голос і здоровий глузд поверталися. – Знаєш, кожен твій наступний стрибок ніжніший за попередній. Звикати до криги під шкірою важче. Ці напади почастішали, тобі так не здається?

– Можливо, ми наближаємося до людських осель – крагуни їх чують, – не обертаючись, відповідала розумна істота. – Гартуйся, люба. І торбу перед фінішом краще побережи.

– Ти пам’ятаєш, як це було першого разу?

– Ясно, мов учора.. Від твого писклявого вереску жовтобрюшники з верхніх гнізд повипадали – такий-сякий, але ж наїдок.

– Дражнишся, як дворовий пес. Ту ніч я слабо пам’ятаю, але те, що ми ходили цією дорогою три роки тому, мене більше хвилює. Так раптово усе помінялося. Зізнайся нарешті: ми заблукали, – Ева упритул підійшла до грізного звіра, щоб прочитати згоду у її хижих очах.

Болокіт зберігав удаваний спокій, а вигляд мав жалюгідний: зів’ялі довгі вії тривожно посіпувалися, краплини нічної вологи скочувалися і лоскотали їй вуха, від чого Гелена пхикала і нервово здригалася.

– Ніколи не знаєш, що можеш знайти, шукаючи втрачене, – звір знову говорив загадками, – у цьому місці внутрішній голос – єдиний дороговказ.

– І що він цього разу тобі підказує? – дівчина вже могла глузувати, а Білогрива, нагостривши вуха, виглядала щось у темряві.

– Як ти дивишся на поживну білкову вечерю? – вишкірилась голодна її натура.

– По горло сита твоїми гризунами, – скривилось від огиди гарненьке личко.

– Завжди маєш вибір: смажені равлики або у власному соці, – глумливий важіль настрою осікся: – І Симка-волоцюгу лапами своїми людськими не пинай – живий бо, не машина.

– Спасибі, переб’юсь! – другий параграф Евена проігнорувала.

Велика кішка зникла в густій імлистій ночі. «Симко», симулятор макрооптичного типу, виріс іскоркою із темряви до розміру котячого ока. Евині голосові команди шельма вибірково ігнорував, бо керувався алгоритмом собачої вірності болокоту. Срібляста сфера граційно виростила прозорі крильця і завібрувала у вітанні всіма кольорами веселки. Зазвичай вона вираховувала оптимально безпечний курс. Свого шпигуна Гелена частенько залишала за няньку, коли саму її кликали справи. Вона знала: крагуни до завтра дадуть їм спокій.

Ева не розуміла такої потреби, наглядач її дратував, однак Білогрива не втомлювалася демонструвати власну домінантність.

Із неудаваною люттю двонога пнула ногою сріблясту пульсуючу сферу. Куля метнулась, закрутилась-забарахталась, вибухаючи у гніві сліпучим світлом. Піднялась над землею вище і ненадовго зависла. «За що це мені?» – могла вона спитати, якби уміла. «У нас так сік чавлять з огрумів, – відповіла б зі злістю медоока. – Уночі, любчику, світла не буває забагато!».

Випромінюючи м’яке ображене сяйво, Симко поплентався десь у східному напрямі, залишаючи позаду срібну імлисту доріжку. Видихнувши лють, адеманка подалась за ним. «Мстивий усе ж» – подумала дівчина, спотикаючись між грубим корінням. Вона вирішила, що волоцюга навмисно вибирає горбисті ділянки і стрімкі підйоми.

Гостре, мов лезо, каміння виповзало і кидалось під ноги, колюче гілля карликових дерев витягувало нитки із її в’язаного хітону. Коси застрявали в липких клешнях лисих чагарників.

Нарешті те, що дасть спочинок втомленим ногам і очам, виповзло з рідкого туману – високий столітній аскет з розлогим товстим гіллям буде її нічлігом. Сяюча сфера зависла на рівні вищому людського зросту і безшумно розтанула у листяній кроні. Трапиться згадати безтурботне дитинство: в умінні видряпуватись по стовбурах медоокій заздрили усі дворові друзі. Та цього разу не довелось напружувати сили, оскільки на корі знайшлися і старі рукотворні виїмки, і природні нарости. Легкий підйом ускладнювався лише слизькою опорою – товстезна галузка, до голизни обідрана чиїмись пазурами, кілька разів підступно вислизала з-під ніг, але дівчину рятували порослі праворуч стебла повзучих деревних ліан. Просуватись далі їй завадили сторонні звуки.

Напружити увагу, Ева завмерла і не дихала. Вона намагалася щось розгледіти у світлі пульсуючого світла уже видимого Симка, але це щось рухалось зі спритністю тіні і не давало себе розгледіти.

– Когось виглядаєш? – завчене зміїне шипіння розрізало застиглу тишу, наполохавши зграю нічних метеликів і ще когось.

– Ти…? – Еві вже відлягло від серця. – Коли ти туди встигла..? – з удаваним спокоєм двонога шукала поглядом свою супутницю.

– Після тебе, – сухо обізвалася кішка, звісивши донизу кудлату голову і оголивши при цьому сліпучо-білі ікла. – Бери вище – місце для ночівлі впору обом, – хитрувато примружила великі очі і метнулась поміж гіллям кудись убік, немилосердно шматуючи пазурами вікову кору аскета.

Старий велетень смиренно прийняв непроханих гостей. Очевидно, робив це не вперше. На його горищах літували десятки видів птахів, нижче поверхом вмостились кошлаті ліани, смоляні колонії грибів і лишайників. Під корою мігрували і досиджували свого часу цілі армади личинок та зрілих комашиних особин. Більша частина цих квартирантів давно дрімала. Менша – ворушила лапками, вусиками, хобітками, прислухаючись до звукових вібрацій у їхньому домі.

– Після тебе, моя принцесо, – в ігровій манері прогнулася Білогрива, витягнувши масивні передні лапи. – Найкращі привілейовані місця для королівських осіб.

– Мені б твій грайливий настрій, – Евена втомлено позіхнула, вмощуючи на твердих епіфітових коренях.

– М’якенької ковдри тобі, любонько, – і собі позіхнула Гелена, із напускною байдужістю накриваючи сонне людське дитинча своїм великим пухнастим хвостом.

– І нехай нам присниться коротка дорога до дому.

– Кому – зорі, кому – гравій, – удруге зівнув болокіт.

– У дитинстві я лічила кроки на схилі від сплетених старих липників до мідної скрипучої брами. Їх було 39, і ще 44 до біленої пекарні тітки Сірої Золи. Зелену покрівлю нашого дому можна було бачити з відусюди. Її золотили світляки, і вона сяяла і вдень під сонцями, і вночі під зорями.

– Скучаєш за старими днями із Лагосом… безумним.

– Запах, чуєш? Відчуваєш.., горить сухе листя огрумів? Ми близько від наших садів.

– Вітер із дому? Це неможливо, бо надто далеко… Спи і не сумнівайся: скоро ти будеш мріяти про інше. Зовсім.. скоро.

Присівши у позі сфінкса, кішка напружено вслухалася у темну тишу, що дзвеніла під кроною прадавнього старця.

– Солодких снів, Агель, – дівчина почувалась втомленою, але заснула не одразу. Крильця Симка ще довго деренчали у кроні, а запах палених листків врешті загасився нічним туманом.

Гелена вичікувала, нагостривши слух. Її великі весняні очі час від часу мружилися, а хижий відблиск спалахував від найменшого шелесту у сивій і темній долині. Все таки друга половина ночі видалась насправді доброю, тихою, безпечною, немов прозорі Евині сни.

Спостерігаючи тонку вразливість недорослої людини, Білогрива не переставала щоразу дивуватись химерній вдачі матінки природи, що вирішила захистити людину від мороку на свій лад. Ні лють, що закипає в жилах, ні гострий пазур, навіть не ікло – ніщо не увійшло у перелік захисних механізмів. Оці лиш завитки відмітин на долонях.. – ключі до внутрішньої порохівниці..

Напівкровка надто довго жила серед людей. Вони вважають, що технічні розумні штуки зможуть їх захистити. Від себе.. ніщо не захистить. Від жадібності людської не винайшли ліків. Гелена служить не людині – Лагос щось підозрює. Це Пустеля натягла їй повідок, змусивши носити маску тригорового ордену. Не за горами – за хвилею час її звільнення. І вона визволиться, поселиться у якомусь покинутому будинку на сухому горищі, що пахне гризунами, а неподалік десь гратимуться дітлахи…. Її дітлахи. Вона їх навчить, вони виростуть і покинуть її, щоб витоптувати власні болотяні стежки, які ніколи не пересічуться із людськими.

І Знайдення, і Втрачений світ повняться ряженими клоунами в масках, які дурять інших на потіху лялькарям із закулісся. Вона – один із них. «Правда про тебе дає мені надію…» – що старий міг знати, якщо сам такий же..

Гелена перевела погляд на зморену сном дівчину. На світанку її чекатимуть перевізники. Можливо, тільки один… Там, у верхній смузі, щось трапилось. І це щось прискорить хід подій.

У той час, коли білокіт осмислював власну унікальність, молочний імлистий порох поволі роздмухувалась і піднімався у нічне небо. Необізнаний вирішив би, що назріває буря, спостерігаючи, як згущуються під зорями хмари і сповнюється люті вітер..

Крізь мряку око хижака вловило ознаки наближення не вітру. Над землею групувалися віддалені зоряні скупчення, набираючи форму чи то птаха, чи то ящура. Іронічна усмішка повзла по котячій пащі і обірвалася, коли в густій кроні струснулась тиша. Хмара світляків пилом осипалась у тій частині епіфітового гнізда, де спала Ева, позолотивши їй коси.

– Тихі-і-ше, – протяжно по-зміїному прошипіла Білогрива.

Той, до кого вона зверталася, продовжував розхитувати гілляку прямісінько над обличчям дівчини і видавати звуки, що неприємно врізалися у слух, наче заточували лезо на камені. Прибульця маскували кошлаті повзучі стебла ліан, густа деревна крона і темрява. Судячи з того, як тремтіла під ним опора, розміри цієї істоти переважали котячі. Після чергової хвилі іскристого пилу освітлена темрява оголила масивні кігтисті лапи, що гнучко обіймали обідраний шмат кори. Доки світляки наповнювали стривожену тишу золотистим дзвоном, Гелена вирішила не мовчати.

– Втягуй кігті нарешті! – в її голосі наростало напруження. – Аскет не оцінить твоїх зусиль, Синій.

– І тобі доброї ночі, любко темряви, – а голос літуна звучав, як шелест вітру.

– Не час для церемоній і не місце. Приніс, що я просила?

– Вари з мене воду, Гел, але дай спершу пояснити…

– Он воно.. як, – Білогрива не давала йому цієї можливості. – Пояснення, яке задовольнить мені розум, малу не врятують, Синій. Цей факт додасть функції ще одного.., або кількох. Ти не винен, що складеться все по-іншому.

– Ти знаєш… Як ти це можеш знати? – недовірливо косився крилань.

– Кожному своє, ящірко. Хтось бачить світ згори, а дехто – з нутра. Кажи вже!

– Нема.. гордонітного кар’єру більше. І це не тиха вода підійшла з глибин землі. Не знаю, як це пояснити, але хвилі.., вони завихряються: фонтанує так, немов океан виливається із прірви. Згори це нагадує виверження отрути. Нова вода.., воно ні на що не схоже – жовта ядуча піна із чорними острівцями блискучої плівки і щось сріблясте у ній, наче живе…

– Значить, молодший брат підняв голову? – перепитала зеленоока.

– На власні очі бачив. Темне озеро уже охрестили Зміїним шляхом. Знаєш, що це означає?

– Рвати кігтями твою підстилку…

– Що?

– Що таке звіра викурювати з його нори, знаєш?

– А то.. Ці тварюки, хоч і безкрилі, отрути не пошкодують своїй рідні..

– Гадаєш, це назріває війна?

– Що ж іще? Із такою чисельністю вгості не ходять. Світлокрилі вже оголосили евакуацію.

– Мокрий час – вдалий вибір для нападу. Але ви з братами помиляєтесь.. Справжня війна – не ця. Чорна хвиля виросла у дуже особливий спосіб. Видовище – для відведення очей, – велика кішка замружилась, схиливши голову набік. Кілька секунд її заплющені очі свердлили темний, нікому невіданий простір.

– І ти, як завжди, більшого не скажеш.. Звичайно, це не моя справа.., – прибулець зрушив паузу, – і все ж… я б радив повертати до Геолії.

– Від наших дій мало що тепер залежить. Ти правильно сказав: це не твоя справа, але незворотні зміни торкнуться усіх химер Знайдення і не тільки його, – Гелена явно щось обдумувала і несвідомо нанизувала на випущені кігті світляків, що повзали скрізь і всюди.

Обоє деякий час мовчали, дивлячись, як шукають захисту уві сні Евині руки. Білогрива тим часом зиркала поміж гіллям, вишукуючи місце, щоб забратися чим вище. Примітивши місце, подерлася догори, щоб краще роздивитися Синьокрила.

– Скільки тебе знаю, Синій, ніяк не можу звикнути до твоєї мінливої подоби, – Гелена з цікавістю розглядала старого і водночас нового Синьокрила. – Як часто ти скидаєш шкуру?

– Про зміни хто б казав, сама живеш за першим сонцем. У Зміїному каньйоні спека така, що мізки плавляться, не те що тріскає луска.

– Постережеш її, доки мене не буде? – стріпнула вухами напівкровка.

– Вари з мене воду на тихому вогні! Ти що задумала, мара! Із мене нікудишня нянька. І ти, певно, не зрозуміла – рибоголові не в черзі стоять. Їм човнів тесати не треба, а океан – їх рідна стихія без загонів. Старший за народженням не винесе хліба-солі молодшому – гриханська кров співає на свій лад у кожному із нас. Голошкірі це розуміють, бо від західних воріт Адеману коридор зачинили. Кажуть, місцеві замурували всі входи-виходи, а поселяни з околиць до Геолійських гір подалі від узбережжя тікають. І не тільки вони. Навіть альфаяри покидали свої рогові корита. Мігрують на вертиполях – скажений народ. Наслідниці твоїй не місце на цьому тракті!

– Скажи їй про це сам. Завтра…

– Завтра? Топи з мене лід!

– Люди вважають себе розумними. Де логіку по морді відшмагають, там нутро котяче пригнеться. Безкровні війни – ти віриш у таке? Той, хто штовхає валун, чекає побачити збиті ним тіла. Адеман.. – наспіх збита загорожа для травоїдів.. Ніколи не повірю у його стратегічність.

– Адеман – не ціль, а лише перешкода. Вони підуть далі на північ. Острівна імперія – ласий шматок для безкрилих. Хтось знав, хтось добре знав, якою вразливою зараз стала Долина Гнізд. Надто вдало вибраний час. Не здивуюся, якщо зрадником виявиться голошкірий.

– Це тому, що ти належиш до того лицарства. Хоч… і не до кінця світлокрил, однак їхня кров, що у твоїх жилах, визначає твоє бачення. Ти не віриш в них.

– У двоногих? Ні…, я просто плавлюся від любові до голошкірих. Не хизуйся: фінал описаний смутно, і хранителі не вирахують усіх версій.

– Пустеля його знає.. Може ще поміряємось із тобою кігтями та зубами, коли зміниться світ, який ми знаємо. По-людськи це якось – гратися словами. Тиша мудріша..

– Якщо ти знаєш більше, ніж говориш, може поділишся геніальним рішенням? – у голосі криланя скрипіли нотки роздратування.

Гелена втомлено подивилась у його темні, позолочені зоряним відблиском, непташині очі поглядом далекої відсутності:

– Кип’яти свою воду, гриханю.. Завтра.., на плато Сліпої гори.., коли друге сонце поділить білий день.

– Підступне місце.. Обережно там, на канатній дорозі – нею не часто користуються двоногі.

– І я так гадаю.., що менше свідків, то надійніше. Не зганьбися, брате, – витримавши паузу, блиснула оком велика кішка. – Норов у малої дикий, коритися тобі не буде.

Синій добре знав цей спалах, тому не барився:

– Доброї ночі, володарко болотяних пацюків, хай береже тебе велика Пустеля, – зірвавшись з місця, крилань знову сколихнув принишклу у деревній кроні тишу. Огорнутий золотавим пилом, ледь торкнувся темною тінню землі, щоб розчинитися поміж хмар у мутному небі.

– Будь впевнений: вона тебе почула.., – кішка говорила з лісом – ніхто з її оточення не міг назвати її приязною.

Із рукопису негероя. Куди пропадають люди?

«Струшувати із дерев яблука, чи рвати їх зеленими.. То був хробачливий сад. Я зачинив за собою хвіртку, кинув з рук почорнілого сікатора, бо зібрався додому. Тихий вечір обіцяв мені скласти пару, але з діри у небі вилилася гроза. Вручила мені символічний двозубець, накресливши ніч на обрії. «Воюй!» – додала, і я підкорився, опустивши плечі: пішов з ним у бій косити нетрі і русла відводити. Невдовзі молоді яблуні, розкішні і щедрі, розквітли новим Еденом.

Потім приліз варан зі сльозливими очима, роззявив землисту пащу і став хлебтати живильні соки. Я кинув двозубця. Поцілив. Голову ненаситного прищемило лещатами до яблуньки. Звір вигинався, клацав зубами і бив хвостом. Ні піти, ні вмерти він не міг. Я залишився його стерегти. Знову чекатиму вечора і нової грози, і рум’яних яблук, омитих дощами. Доки їх стерегтиму, цвістимуть нові дерева, і нові садівники не проситимуться додому..

Що люди бачать уві сні, хранителі виловлюю із пилових бурь і гроз. Бачать і пишуть подібні історії. Про себе і для подібних собі. Слідами негероїв вистелені і блудливі стежки Знайдення, і швидкісні траси Втраченого світу.. Моїй в’язі довелось довго плутати.. у формулах між чисел і знаків, у Тригорових лабіринтах, між барханами штучних пустель, у трясовинах смугастих земель, в рядах крагунських легіонів, між горянських стріх Геолії і злітних смуг агорійських грозольотів.

Задуми прагнуть тиші, а люди, які беруть на зберігання чужі таємниці – чистого сумління. Звичка спокушених – не розголошувати деталей незакінченої справи. У Знайденому світі стратегічно цінна гра у стару мовчанку. Чи легше змусити грозу випити сироп від кашлю, ніж забілити вуха стінам? Чотирма руками погоджуюсь. Гроза вилікується, людина від тієї жаги – ніколи.

Танали, тригори, олівії – вінценосці і претенденти на кровний їх спадок, які тиражують вухастих нишпорок. Кожному мариться змова, кожен змагається з власними демонами, але викошує буйні сади і вітряні довгокосі діброви.

Правду шукати у рядках красиво кривих і між ними – гідна справа книжників, та оманливий її післясмак. Бо повірять вони у власну мудрість, одурені вродженим хистом поводиря.

Запах – спокусник звиватиметься між руїн мертвого міста. До підземної кав’ярні – лиш пригнути голову. З порогу пригощатиме фісташковим пломбіром, приправленим стронцієм. Смоляну кіптяву назве квітковим пилком, оплавлений чорний камінь – скандинавським стилем. Чиюсь зігнилу кінцівку цілуватиме і слухатиме убогу мелодію іржавої гітари-труни. Убога кліть примариться шипшиновим садом – не бійся зів’ялих голівок, вони – людські.

Поводир на тих руїнах – сутулий спеціаліст по зв’язку із суспільством, облисілий на скронях, але з живими очима-револьверами. Як варіант, найманий літописець для нарощування слави і клонування героїв, у засаленій бороді якого застряли обідні крихти. Обоє вимушено коряться, але почуваються майже щасливими: вони заслужили своє місце в загальній ніші. Хто шукатиме першу іскру, нехай спробує протиснутись між хитрими штуками-уламками, якими списані листки.

Страницы: 123 »»

Читать бесплатно другие книги:

Sevastopol weekend — серия материалов о социальной организации увиденного в армии современной России...
Книга вводит в мир подземного, загадочного города. Идите по его подземным лабиринтам, окунитесь в ег...
Как научиться не бездумно бегать по полю, пиная мяч, а выстраивать стратегию и принимать по-настояще...
Ну что, адмирал, ты добился того, что хотел. Предотвратил войну между старой и новой родиной, поднял...
Вопрос «Who is Mr. Putin?» до сих пор не получил однозначного ответа. Владимир Путин остается загадк...
Именно с подачи подруги у меня появилась домработница – Жанна. Знай я, чем все это обернется, не пус...