Стократ Дяченко Марина и Сергей
Щойно побачивши будинок здалеку, Стократ зрозумів, що справи кепські, й побіг.
Хвіртка стояла навстіж. Стократ вихопив меча.
…Навіть не розбійник, навіть не браконьєр. Прищавий юначок, грабіжник-початківець гарячково скидав у мішок усе, що бачив, – посуд, вишиті скатертини, статуетки, вміст скриньок. Він пішов на справу вперше – дуже потрібні були гроші…
Стократ зупинився у дверях. Він ніяк не міг повірити.
Через мить парубійко помітив його й позадкував, випускаючи мішок.
– Ти… бери, добре? Ти чого? Забирай половину… забирай усе, добре?
За поясом у нього стирчав кинджал, погано відтертий від свіжої крові. Стократ мовчав.
– Забирай! – хлопець відступав до вікна. – А що?
– Де вона? – запитав Стократ.
– Вона на мене напала! Вона напала, у неї ніж…
Хлопець замовк назавжди. З горла його не вирвався навіть хрип; він упав на свій мішок, заливаючи кров’ю монети, дрібнички й мідну фігурку журавля з позолоченим дзьобом.
Стократ стяг зубами рукавички. Витер лезо об куртку вбитого. Сховав у піхви не дивлячись.
Пішов нагору, понад усе бажаючи не підніматися туди ніколи. Повернутися й піти, і все забути.
Мертва вдова лежала коло ліжка.
Жива дівчинка, закутана в ковдру, спала в запічку труби від печі. Вона не прокинулася, коли прийшов убивця. Вона не розплющила очей, коли повернувся Стократ.
Він узяв її на руки й довго тримав, слухаючи, як вона дихає. І як б’ється її серце.
Він тримав на руках свій Світ, схований у людську оболонку. Уразливий, теплий, смертний світ.
І гадки не мав, що тепер робити.
– Годувальниця? Так от, у селі коло замку неодмінно хтось годує, там бастардів володаря народжується щороку по десятку! Ну добре, не по десятку, але годувальницю знайдете. А що за дитина? Підкинута? Ти ба…
Вартовий при брамі був балакучий і незагрозливий на вигляд, хоч Стократ одразу оцінив і його меч, і манеру триматися. Такий за мить з базіки перетвориться на воїна; Стократові стало легше на душі.
Світ такий небезпечний. Світ такий тендітний. Світ.
Попід лунким склепінням він зайшов у браму, повернув праворуч, корячись чуттю, і через кілька хвилин стукав у двері міцного будиночка під унутрішньою стіною. Йому відчинила жінка в білій просторій сорочці, з дитиною на руках.
Почувши запах молока, дівчинка прокинулась і розкричалася.
– Яке охляле, – невдоволено сказала жінка, беручи дитя на руки. – Де взяв, старий?
Стократ здивувався.
– У лісі, – відповів не замислюючись. – Я не такий старий, молодичко.
– Бачу, – вона примостила свою дитину на ліжку й узялася розповивати дівчинку. – А сивий, як лунь… Що, в лісі діти на гілках ростуть?
Нарешті розгорнулася ковдра.
– Шкіра ж яка біла, наче молоко, – задоволено сказала жінка. – Твоя?
– Ні.
– Бачу, що ні, ти смаглявий… А гарне яке дівчаточко, красуня виросте… Чого стоїш?
– У мене є гроші, – сказав Стократ. – Я можу залишити відразу… за кілька років.
Жінка прищулилася:
– Це добре… А володареві що скажемо? Звідки приплід?
Стократ знизав плечима.
– Добре, – жінка засміялась. – У мене цей п’ятий, а де п’ятеро, там і шоста, не пропадемо…
Вона раптом весело підморгнула:
– Гранові скажу – теж його! Він їх не рахує, поки щедрий…
– Дякую, – сказав Стократ.
– Як її звати? – жінка приклала дитину до грудей, і дівчинка заходилася ссати, наче сто років не їла.
– Світ.
– Гм. Світлана? Світодара?
– Просто Світ, – сказав Стократ.
Виходячи, він затримався надворі коло входу до будинку. Озирнувшись, витяг меча, встромив у землю поміж корінням хирлявої берези.
– Стій тут, поки не підеш на дрова. І щороку в день смерті вдови – плач, убивце!
Клинок очистився й погас. Береза хитнула вітами, наче хотіла щось сказати. Стократ сховав зброю й подався до брами.
Учора він набрав у лісі білостайки і снігошвачки, і ще різних трав, про які знав, що вони вибілюють шкіру. Купав дівчинку у відварі, бурмочучи закляття.
Вона стала біла, мов земля, вкрита хмарами. Але Стократ знав, що хмари коли-небудь розійдуться, і те, що відомо йому, стане відомо багатьом.
І він знав точно, що в цю мить буде поруч і навіть близько не підпустить володаря Грана. Що ніхто не посміє доторкнутися до Світ, що не буде ні пожеж у Лісовому Краю, ні війни на Лисому Узгір’ї, ні дівочої кімнати, перетвореної на тюремну камеру.
«Я заберу її із замку через кілька років, – думав Стократ. – Нехай тільки підросте. Не ганяти ж мені по світу з грудною дитиною.
За ці роки я щось придумаю, – міркував Стократ. – Зрештою, людське життя теж скінченне. Чому ми так дивуємося, довідавшись, що скінченний світ?
До кінця світ у ще багато час у, – думав Стократ. – Поки ще вона подорослішає. Поки ще постаріє. Я подбаю, щоб до останнього свого дня вона була в безпеці, і щоб ніколи нічого не боялася, і щоб її любили…»
Він ішов, уперше відчуваючи полегшення, і не замислювався про те, що доля не відкривається нікому.
Навіть тим, хто вершить долю Світу.
II
– Де ця дівчинка тепер, що з нею сталось?!
Потріскував вогонь. Усередині світлого кола було спокійно й тепло, а за ним, за межею світла й тіні, стояв смертельно небезпечний ліс, і це був образ світу, зрозумілий усім людям, але чужий для Стократа. У нього не було теплого дому, він ніколи не почувався в безпеці й ніколи не боявся темряви.
– Вона жива, – сказав Стократ. – Інакше ми б з тобою не розмовляли… Тепер їй вісім років. Вона грається з хлопцями, бігає, лазить по деревах, ця дитина геть не схожа на ту дівчину, яку я пам’ятаю… Я дивився, як вона вовтузиться на березі річки, і в мене серце краялось: вона щомиті може впасти у воду й потонути. Упасти з дерева й скрутити собі в’язи. Кінь може на неї наступити. Хлопці, з якими вона грається, майструють іграшкові мечі й можуть її поранити.
– Ти був на землях Грана? – спитала стара.
Стократ кивнув.
Стара сиділа біля вогню – не готувала вечерю, не підкидала дров і навіть, здається, не грілася. Вона сиділа біля вогню, ніби світле коло від багаття було єдиним місцем у світі, де її ще терпіли; Стократ розташувався з другого боку багаття на широкій низькій колоді. Носки його чобіт димілися висихаючи: цілий день він ішов мокрим лісом, перебирався через болото, убрід переходив річечку. Стара жила далеко від людей: почасти тому, що не любила їх. Почасти тому, що вони її ненавиділи.
– Ти хотів забрати дівчинку, – сказала стара.
Стократ кивнув знову:
– Хотів. І хочу. Мені дуже хочеться відвезти її… і замкнути. Сховати від усіх. Щоб вона жила сама в якомусь барлозі, не бачила нікого, крім мене, і так росла. Мені дуже хочеться обшити подушками стіни її кімнати, укутати дівчинку ватою, зв’язати заради її безпеки… Коли я зрозумів, як дуже мені цього хочеться, я тікав щодуху. Скажи, що ж мені робити?!
Стара довго мовчала.
Коли вогонь почав пригасати, вона поклала на дрова поліно, схоже на скорчену подагрою чорну руку.
– Творець або глузує з нас, або Сам не знає, що коїть… Що за кпини такі – записати долю Населеного Світу на шкірі одного дівчиська!
Стократ подивився в небо. Іскри летіли вгору, та через високі хмари небо було непроникне.
– Навіщо? – стара стисла губи. – Що за прокляття?
– Світ – не прокляття.
– Невже благословення? – стара гостро подивилася на нього крізь багаття.
Стократ не відповів.
– Сьогодні не видно зірок, – сказала стара іншим голосом. – Тобі ніколи не здається, що згори за нами спостерігають?
– Не здається, – відгукнувся Стократ. – Я знаю це цілком точно.
Розділ другий
Зірки
– Командире, ми в зоні ураження.
– Продовжуйте виконувати маневр.
– Слухаюсь, продовжую…
– Командире, ми під вогнем!
– Щити до бою. Маневр!
– Матір пресвята… Це кінець…
– Щити!
– Командире, у нас три пробоїни… Командире?
– Злазь, купець.
Місце для засідки було обрано чудове. Втім, увесь шлях через Гульчин ліс вважався ідеальним місцем для нічного промислу. Двоє спереду, двоє ззаду, повалене дерево поперек стежки – і все, кричи скільки хочеш.
– Злажу, – пробурмотів Ріпка, міцніше впираючись у стремена. – Уже, люди добрі…
Хустку він усю дорогу стискав у кулаці, і така передбачливість урятувала йому життя. Вовняне полотнище з візерунком «гусяча лапка», з торочками по краях, у напівтемряві розгорнулося невидимо. Ріпка труснув хусткою, наче вибиваючи пил.
Задзвеніли, схрестившись, шаблі. Четверо нападників були озброєні – хто мечем, хто кинджалом, хто кийком, і вони тепер зчепилися попарно, не кажучи ні слова, просто бажаючи вбити. Кінь захрипів, витягуючи шию. Ріпка крикнув на нього і, трохи не випавши з сідла, змусив розвернутися.
Вперед дороги не було. Залишалася надія, що він устигне проскочити роздоріжжя, поки ці четверо зайняті одне одним…
А якщо пощастить, вони одне одного повбивають.
Уночі небо було ясне, безмісячне, і Злий на власні очі бачив битву зірок. Здавалося, дві зірки зірвалися з неба, посварилися, й мала погналася за великою. Більша дременула до обрію, але встигла добратися тільки до верхівки високої ялини: мала зірка раптом бризнула крихітною іскрою, і більша луснула, на секунду освітивши все небо.
Злий затамував дух. Нечасто зірки влаштовують битву; якби це траплялося щоночі, небо, мабуть, скоро б спорожніло, бо зірки винищили б одна одну.
Більша зірка розсипалася скалками, й вони полетіли вниз, залишаючи за собою червонуваті доріжки, схожі на пелюстки. Мала зірка рвонула до обрію й зникла з очей. Злий ще трохи постояв на галявині, дивлячись у небо, а потім повернувся до свого лігва – плащ, розстелений поверх сухого моху, і багаттячко з дотліваючими жаринами.
Йому хотілось розмовляти. Раніше, в притулку, він рідко відкривав рота: все було ясно без слів, а за найменшого ускладнення в хід ішли кулаки. А тепер йому хотілося говорити, хоч навколо, в темному лісі, не було ані душі.
– Меч, – сказав він хрипким непевним голосом, – га, меч?
Меч не відповів. Він лежав, укутаний мішковиною, надійно захищений од роси й од чужих поглядів. Хоча кому дивитися, в дерев немає очей…
– Меч, я бачив, як билися зірки. Одна вбила другу. Зірки теж ненавидять одна одну?
Меч мовчав.
– Вони б’ються за місце на небі, – помізкувавши, сказав Злий. – Їм тісно, правда?
Меч не відповів.
Злий засипав жарини, щоб нерівне червоне світіння не заважало темряві. І щоб ніхто не прийшов з темряви на вогник. Ліг на спину й подивився вгору. Зірки, що просвічували крізь листя, і листя, складене в мозаїку, раптом здалися йому буквами, і він не напружуючись прочитав:
– «Усоте запитаю, ти ж промовч, стократ дорожче це мені…»
Він кліпнув, і букви пропали. Залишилися тільки зірки та листя.
Він спробував згадати, чи вмів бачити в темряві раніше, ще в притулку. Але притулкові спогади самі були темні, і в спогадах він не міг відрізнити ночі від дня. «Усоте запитаю, ти ж промовч, стократ дорожче це мені…»
Куди впали скалки зірки? Куди ведуть дороги на роздоріжжі? Куди тече річка?
– Кого я питаю? – він заговорив сам до себе вголос і всміхнувся в темряві.
Приховане послання вбачалося в прожилках на кожному листку, у малюнку хмар і в лініях на долоні. І особливо у візерунках на руків’ї меча; здавалося, життя вплітається в ці візерунки й п’є звідти зміст, як суха губка воду. Усе не дарма, Злий чомусь прийшов на ту дорогу й чомусь заночував у лісі, це дуже важливо для світу, для зірок…
І, заспокоєний цим знанням, він заснув.
– А кому юшки гарячої, тут і зараз, з морквою, з цибулею, з курячим крильцем! А кому юшки гарячої!
Ріпка спізнився. Торгували вже четвертий день. Солідні покупці роз’їжджалися, купці розбрідалися по трактирах. Молодиця сиділа між двома багаттями, на яких повільно кипіли казани з юшкою, і видно було, що розпродує залишки:
– А кому юшки гарячої!
Ріпка спізнився на початок ярмарку. І Пройди не було на місці.
Спочатку Ріпка вирішив почекати – хтозна, де бродить перекупник. Потім захвилювався. Потім занепав духом.
Пройда вже тричі брав у нього товар гуртом – навіть не заглядаючи в мішок. Платив добре. Сам, зрозуміло, заробляв на Ріпчиних брязкальцях значно більше. Але й ризикував більше: розпродавати вроздріб добутий зі святилищ мотлох сам Ріпка не наважився б ніколи.
І ось товар був, а Пройди не було.
– Юшка з м’ясом і без м’яса! Каша!
Ріпка вийняв з мішка тарілку і взяв собі каші. Каша була вчорашня, але від цього ще смачніша.
Розпитувати про Пройду він боявся. Він узагалі був боягузом у всіх справах, які стосувалися людей: ішлося про розбійників чи про варту, купецький союз чи злодійське братство, а чи просто про юрбу на площі, – Ріпка почувався жертвою. Зайвий раз розкрити рота – це була для нього мука.
Зате в лісі, де дикі звірі, або в занедбаній гробниці, де ворожі духи, змії або чудовиська, він майже ніколи не відчував страху. Серед шукачів забороненого йому не було рівних. Він давно б їв із золотої тарілки, якби не боявся до мокрих штанів, що про його пригоди довідаються люди.
Він насухо витер тарілку шкуринкою хліба. Масла в каші було трошки-трошки. І що тепер робити?
Його кінь стояв на прив’язі, втопивши морду в рептух з кормом. Ріпка збирався, продавши товар, одразу йти на гостинний двір, і там уже дати відпочити й собі, й коневі. А тепер усе йшло шкереберть, бо грошей не було. Ще одна тарілка юшки – і все.
Що б таке продати без остраху?
Він одчепив од сідла мішок. Сів на камінь, обережно розв’язав горловину, щоб погляд випадкового перехожого не впав на вміст. Зверху лежав капшук з дорожнім дріб’язком: жоден не годився для продажу. На дні, загорнені в стару тканину, зберігалися статуетки небачених чужих богів – великоголових, безоких, безкрилих. Й інших – тонкошиїх, окатих, схожих одночасно на дівчат і на птахів. Ріпка брав тільки ті, що добре збереглися, а кажуть, любителі-знавці щедро платять і за уламки…
Тільки де ти знайдеш тих знавців?
Він знову зав’язав мішок. Погладив коня, той глипнув докірливо. Дальня дорога, небезпека, нічні перегони. І навіщо?
– Почекаємо ще, – сказав він чи то коневі, чи самому собі. – Може, ще з’явиться.
Стогнало залізо в кузні. Там, на розі коло шаплика з водою, звичайно стовбичив Пройда; тепер там стояли пірамідою чужі ящики з крейдяними позначками «Порожньо». Знічев’я Ріпка став дивитися, як працює коваль, як колупається в носі його ледачий помічник…
– Хлопче, забери коня.
Ріпка обернувся. Червонощокий носій, з барилом на кожному плечі, дивився на нього знизу вгору:
– Тут прив’язь на час. Ти скільки тут уже стовбичиш? Забери коня, пройти не можна!
З досвіду Ріпка знав, що не можна поступатися людям, які говорять таким тоном. Приймуть за боязкого, а якщо не пощастить – відчують твій істинний таємний страх, і тоді жди біди.
Він відвернувся, сперечатися не став. Але й не зрушив з місця.
– Тобі кажуть чи ні? Забери коня!
Носій роздратувався. Ніяка лайка не могла образити його дужче, ніж повна байдужість.
– Оглух чи що?!
Ріпка вперто повернувся до нього спиною.
– Ну, стривай, – носій одне за одним опустив на землю барила. – Я на тебе раду знайду…
Він зник – утік шукати ради. Ріпка коротко зітхнув і став відв’язувати коня: справді пора забиратися звідси, видно, нещасливий сьогодні день…
Юрба захвилювалася.
Троє вершників їхало через ринковий майдан пліч-о-пліч – при повному обладунку, з притороченими до сідел шоломами. Люди розступалися перед ними не злякано, а радше шанобливо. Багато хто кланявся.
Посередині їхав немолодий, худорлявий чоловік у тонких окулярах, схожий більше на вченого, ніж на воїна. Саме він, це було ясно без слів, командував патрулем. Праворуч тримався плечистий, похмурий, з важким поглядом. Ліворуч – дуже молодий, майже хлопчисько, світловолосий, усміхнений – наче навмисне, щоб відтінити похмурість товариша.
Коваль на якийсь час припинив робот у. Вийшов наперед, витираючи руки об фартух:
– Заступники, щось треба поправити? Загострити?
– Спасибі, дядьку, – низьким басом відгукнувся молодий. – Трохи пізніше.
Коваль низько вклонився.
– Юшка, каша! – весело загукала куховарка. – Заступники, гаряченьке!
– Ма, а хто це? – спитала дівчинка з кошиком у своєї матері з торбою на плечах.
– Це ж наші заступники, – жінка легко стукнула її по потилиці. – Велика міська варта. Я ж тобі розказувала. Забула, чи що?
– Ці?!
Вершники вже проїхали далі, коли прямо перед ними виринув, наче нізвідки, недавній носій.
– Заступники, захистіть! Чужинці кривдять, землю захоплюють, як у себе дома! Коня він виставив… Пику одвертає… Я Клоччя, покійного стражника Літая син, батько в бою загинув за нас, а вони тут свої порядки…
Носій, здавалося, тицяв пальцем Ріпці прямо в око, хоч між ними було кількадесят кроків. Ріпка завмер.
Воїн, що їхав посередині, повернув голову. Його очі за скельцями окулярів здавалися дуже старими.
– Що таке?
– Та от, кажу йому, щоб забрав коня… А він мені межи очі плює!
Ріпка задихнувся од такої брехні.
– Плювати на мене хотів, – поправився носій, – задом одвертається… А це тимчасова прив’язь! Тут люди ходять!
Чоловік в окулярах подивився прямо на Ріпку. Той відчув, як у животі змерзається в грудку з’їдена каша.
– Забери коня, – сказав вершник не підвищуючи голосу.
І, не удостоївши більше ані поглядом, продовжив свій шлях.
Половину ночі й майже цілий день Злий спав, і вві сні його рука тримала меч. Тепер зап’ястя й лікоть боліли, як після тривалих вправ.
Йому снився літаючий будинок, і люди в будинку, і свічка на столі. У величезному дзеркалі відбивалися зірки, й тут-таки, в дзеркалі, світилася величезна куля, затягнута хмарами, висячи в чорній порожнечі. Уві сні Злий без подиву дивився на цю кулю й бачив на ній землю й воду, річки й гори, так, ніби карту світу нап’яли на величезну ріпу без хвостика. Наблизивши лице до дзеркала, Злий поглядом ніби притяг до себе зображення й побачив Гульчин ліс, величезний чорний простір, озеро – темну монетку, струмок, галявину, а на краю галявини себе – й прокинувся.
Сонце давно проминуло зеніт. У лісі було світло й сухо. Злий кілька хвилин вдивлявся в листя над головою, але не побачив ні букв, ні особливого сенсу.
Розминаючи ноги, він вийшов на середину галявини. Подивився вгору. Ця проста дія багато років здавалася йому немислимою: в притулку він почав боятися відкритого неба. Він рідко виходив з-під даху, а опинившись надворі, натягував на очі крислатого капелюха так низько, що бачив тільки клаптик землі під ногами. Він був незграбний у цьому капелюсі й вигляд мав кумедний, однак ніхто не сміявся, бо Злий був скорий на розправу. І якщо якесь маля говорило раптом, забувшись, у його присутності: «Дивіться, скільки зірочок на небі!» – навколо миттю виникав порожній простір: згадування про зірки та хмари могло відгукнутися в сутінковій душі Злого негайною жагою насильства.
Тепер він бачив сни про зірки. Ба більше – він стояв без шапки й дивився, задерши голову. Небо здавалося каламутним, підсліпуватим, і вітер приносив слабкий запах диму. Надивившись досхочу й принюхавшись, Злий повернувся до місця нічлігу.
Клинок був завдовжки як рука Злого, якщо міряти від самого плеча. І ще руків’я; Злий розглядав його багато разів, довгі години вивчав карбований візерунок, намагаючись прочитати всі ці завитки та складні знаки, але поки що успіху не досяг. Не всяке послання вкладено в слова; розуміють без слів птахи й звірі, та й зірки теж живуть у злагоді – мовчки… Чи тому й не живуть у злагоді?
Злий усміхнувся. Вийшов на середину галявини, підняв меча, дивлячись перед собою, уявляючи супротивника. Хто він буде? Розбійник у шкіряному панцирі, душогуб у чорному плащі, примара, болотне чудовисько?
– Меч, га, меч, – сказав Злий уголос. – Я нітрохи не боюся. Навіть неба. Навіть повсталих мерців. Навіть якщо їх буде тисяча.
Меч хитнувся в руці. А може, Злий сам хитнув клинком. Різниці не було; Злий різко видихнув, присів – і уявні супротивники заскакали навколо нього, мов скажені.
Він уникав ударів, пірнаючи під клинки, і ухиляючись, і стрибаючи. Він рідко парирував, розуміючи, що сили в тонких руках поки що мало, і важкий супротивник легко проб’є його блок. Він чекав, поки суперник відкриється, і встромляв меч у незахищену пахву, у щілину між грудними пластинами, в отвір шолома. Він колов, заощаджуючи сили, і рубав по колінах, і невдовзі повоював їх усіх – розбійників, душогубів, убивць і мерців. І зупинився, важко дихаючи, на галявині, заваленій уявними трупами, де стікала терпким соком розтоптана на кашу трава.
І тільки тоді, з полегшенням зітхнувши, він згорнув і уклав у заплічну торбу свого сирітського дірявого плаща, закутав меча, приладнав його за спиною та й рушив у дорогу.
– Ідеться про миттєвий рейд, висадку, наземну операцію і, якщо пощастить, повернення.
– Мало шансів.
– Капітане, у цієї витівки з самого початку малі шанси на успіх. На Мерехтливій не працюють біосканери, його слід неможливо буде знайти.
На пласкому екрані повільно оберталася планета: один материк, округлий, з величезною бухтою на півночі та прісним морем у центрі. Один океан. Зображення то розмивалося, то чіткішало, і ні проблеми з оптикою, ні завади в мережі не були до цього причетні.
– Імовірнісний фантом, – гірко сказав чоловік коло екрана. – Один такий маленький хлопчик… і така велика проблема.
– Принаймні ми точно знаємо, що він іще живий, – після паузи відповів його співрозмовник. – Зрештою, Мерехтлива – чудовий полігон. Робота з Мережею дає перші плоди. Можливо, її вдасться стабілізувати, і тоді…
Чоловік коло екрана похитав головою:
– Її ніколи не вдасться стабілізувати! Цей світ приречений… Я даю вам карт-бланш – зробіть усе можливе, щоб якнайскоріше витягти звідти мого сина. Заради його нещасної матері.
До вечора стало ясно, що Пройди не буде, іти в трактир нема чого, а сухарів у сумці лишилося на один зуб. Вигони за містом належали різним громадам і були обнесені огорожами. На самісінькому узліссі Ріпка знайшов нічий клаптик – земля тут чорніла випалинами старих багать, трава була витоптана й вискубана. Тут ночували ті, хто був або дуже бідний, або напрочуд скупий.
Завжди боязкий перед людьми, Ріпка влаштувався при самому шляху, коло старої смердючої випалини, але не став навіть розпалювати багаття. Погода до вечора псувалася, хмари зібралися, а вітер подужчав.
Він вийняв баклагу з водою й останнього сухаря. Повз нього по шляху тяглися вози й хури – роз’їжджалися з ярмарку мешканці сусідніх сіл, квапилися потрапити додому до півночі. Ішли пішки втомлені злодії; Ріпка підтяг мішка ближче, затис у ногах. Злодії хоч і втомлені, а поглядом оцінювали його не раз і не двічі.
Продати б комусь усе гуртом. Але небезпечно. Якщо покупця піймають з товаром і почнуть доскіпуватись, а покупець опише Ріпку, як він є – дорога загориться під ногами, будь-який патруль придивиться й схопить. Он же стратили місяць тому розкрадача гробниць…
Ріпці стало себе шкода. Він за дві секунди догриз сухаря й зрозумів, що вмирає з голоду. Запах сирої риби, що долинув казна-звідки, змусив його здригнутися.
– Дядьку, у тебе тут можна розпалити багаття?
Ріпка озирнувся – занадто різко й нервово для мирного селянина на привалі. За два кроки стояв підліток, високий і худий, безбородий і блідий. Найперше Ріпчин погляд упав на рибу – здоровенну рибину, нанизану за зябра на тонку гілку. Хлопець тримав її трошки на відльоті – щоб не забруднити лускою штани.
Потім Ріпчин погляд перемістився на хлопцеве лице. Дивне лице. Одночасно дитяче й доросле, з неприємно-твердим і водночас мрійливим поглядом. Ріпка ніколи раніше не бачив таких облич у хлопців.
Не чекаючи відповіді, підліток підійшов до випалини при дорозі й швидко, звично, спритно навіть, як на досвідченого мандрівника, приготував, розклав і роздмухав маленьке багаття. Трісочки для розпалювання, дрібний хмиз і навіть поліна були в нього заготовлені заздалегідь.
Риба лежала на дбайливо підстеленому лопухові.
– Хлопче, це ж браконьєрство, – ризикнув сказати Ріпка. – Якщо ти її вловив у громадській річці без ліцензії…
– Вловив чи купив на ярмарку, – хлопець байдуже знизав плечима. – Купувати без ліцензії можна?
Ріпка відзначив про себе, що хлопець анітрохи не боїться людей. Ні громада, ні влада, ні вартові не здаються йому проблемою – хлопчисько спокійно й упевнено пояснить своє право хоч єгереві, хоч самому князеві, і, що дивно, єгер і князь визнають за ним це право…
Рибалка тим часом готував собі вечерю. Ріпка помітив, що один бік у рибини дірявий – наче її не вивудили чи вловили мережею, а штрикнули чимось схожим на острогу… чи навіть на клинок. Погляд його перемістився на довгий згорток, який хлопець носив за спиною, а тепер зняв і поклав на витоптану траву коло багаття.
Риба, вичищена й нанизана на прутик, впустила на вугілля першу краплю жиру. У Ріпки спазмом перехопило горло.
– Невдалий день? – спитав хлопець, не дивлячись на нього.
– Та наче, – зізнався Ріпка.
– Їсти будеш?
– Хотів би, – сказав Ріпка. – Але нема чим розплатитися.
– Та і я за неї не платив, – хлопець підняв лице, освітлене знизу вугіллям, і раптом усміхнувся. – Отож їж, тільки хай ще трохи пропечеться… Чого ти боїшся?
Читать бесплатно другие книги:
